На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 41

— Зробимо, Петре Йосиповичу! — пообіцяв Семен Федорович, хоча не мав ні найменшої уяви, де і за що він дістане те насіння.

— Добрива мінеральні викупіть і вивезіть,— порадив Бунчук.

— Хімія у нас на першому місці, Петре Йосиповичу! Не забуваємо ні вдень ні вночі, чому нас учить товариш…

— Ну, а про кукурудзу я вже не кажу,— секретар виділяв кожне слово,— зірвете сівбу чи обробіток — будуть летіти голови…

— Хе-хе-хе,— сипнув смішком Коляда.

— Я не жартую. Є команда з першого дня сівби подавати зведення хазяїнові.— Бунчук, мабуть, для підтвердження тицьнув пальцем у сіре небо.

— Знаємо! Вони вже так ту кукурудзу люблять і учать, значить… Виконаємо.— Якби зараз Коляді наказали до весни отут море зробити, то він би, не замислюючись, відповів: «Виконаємо». Як приємно, коли начальство тобою задоволене!

Бунчук збирався їхати, вже біля машини сказав Коляді:

— Мені скаржились, що ви не обговорювали плану сівби на партійних зборах…

Коляду кинуло в піт:

— А ми той… на правлінні, значить, в широкому масштабі, Петре Йосиповичу.

— Обговоріть і на зборах. Зачитайте, що ми вам записали, і… виконуйте. Цей Гайворон у вас молодий та ранній. За словом у кишеню не лізе,— сказав Бунчук, а Коляда ніяк не міг зрозуміти, чи це добре, чи це зле.

— Він у нас такий,— відповів, щоб не було зрозуміло, який же той Гайворон.— Може, до мене заїхали б та перекусили, Петре Йосиповичу?

Бунчук спочатку вагався, а потім згодився:

— Веди. «Президента» теж заберемо?

— Аякже! Макаре, ходімо.

Вони простували вулицею, і Семен Федорович оглядався, чи усі бачать, що до нього йде сам секретар?

«Ну що то за чоловік — оцей Петро Йосипович Бунчук! Такий уже простий та привітний. Увійшов до хати, з Фросиною пожартував. Питає, хе-хе-хе, чи на танці ходить. Шофера поруч себе посадовив, сам горілки в чарки налив і цибулею закусює. А на столі ж і сир голландський, і консерви, а він — цибулькою. Даремно,— думає Коляда,— я ремствував на нього. Коли б не поважав мене чи скидати мали, то не прийшов би до хати, чарки зі мною не пив би».

— За ваше, Петре Йосиповичу, дороге персональне здоров'ячко! — підняв чарку.— Макаре, встань.

— Чого ж це за моє, за ваше…

— Ні, Петре Йосиповичу, нас багато, а ви — один. На вас, можна сказати, ми всі тримаємось… Я оце Макару часто кажу: якби не Петро Йосипович, то гріш нам ціна.

— Так, так, гріш ціна,— підтверджує Підігрітий.

— Ви перебільшуєте мої заслуги,— скромно зауважує Бунчук.

— Ні, Петре Йосиповичу, ви мені що не говоріть, голову мені відрубайте, а я це й на конференції скажу,— заявляє Коляда, знаючи, що ніхто йому голови не відрубає.

Бунчук закусює холодцем, шинкою та слухає. І знає, що бреше Коляда, а слухає. «А якщо не бреше, то справді я такий і є? Розумний, ініціативний, принциповий. І народ люблю. І скромний я».

— То розкажіть, як у вас тут Мостовий у клубі грубу палив? — сміється секретар.

— Та було, винуваті, Петре Йосиповичу.

— Нічого, нічого, то в мене такий демократ, що скоро гній з корівників буде викидати в колгоспах.— І знову Коляда не розуміє, чи добре це, чи погано.

— Буде,— на всяк випадок погоджується.

— Молодий,— вставляє і собі слово Підігрітий, та, спіймавши схвальний погляд Бунчука, додає: — Ще не загнузданий…

— З дівчатами в клубі танцював,— прискає в кулак Семен Федорович.— Кіно!

— Ми вже мали на цю тему розмову.— Коляда слухає, жодне слово секретареве не можна йому пропустити. Значить, правду казали, що перший не ладить з Мостовим…

Після якоїсь чарки Семен Федорович відчув себе теж не останньою шпицею в колесі, сміливо поклав руку на плече Бунчукові, запитав:

— Я чув одним вухом, Петре Йосиповичу, що там і під мене підкоп був… Я, знаєте, можу хоч сьогодні здати справи, але не я себе призначив. Я сказав Макарові: мене Петро Йосипович благословляв — хай він і карає. Говорив я тобі, Макаре?

— Точно,— не дуже впевнено ствердив Підігрітий.

— Був підкоп чи не було, то справа давня. А деякі товариші на вас атаку ведуть і зараз.

— Чим я не догодив кому? — десь щезла сміливість Коляди.— Я все роблю, щоб…

— А, зрештою, вирішувати буде не Мостовий,— Бунчук пошкодував, що вирвалось це прізвище,— а райком… Ви працюйте, товаришу Коляда, проведіть сівбу, урожай зберіть добрий, план виконайте, і… я вас до ордена представлю.

— Все виконаю! — вихопився Семен Федорович. Бунчук пройшовсь по кімнаті і помітив купу журналів.

— Підчитуєте?

— Нам, хе-хе, керівникам, без цього не можна… Читаю, Петре Йосиповичу, бо все, як той казав, рухається і розвивається…

— Правильно. Хвалю.

— Така вже у мене звичка. Якщо один день не почитаю, то не той… значить… приціл,— говорить Семен Федорович і клянеться в душі, що з сьогоднішнього (ні, з завтрашнього) дня буде читати всі журнали.

— А ви теж читаєте? — запитав Бунчук Підігрітого.

— Читає,— відповів за Макара Коляда.— Не все, правда, розказати може, але читає.

— У мене, Петре Йосиповичу, самих плакатів штук вісімсот,— хвалився Підігрітий.— Повна хата агітації.

У кімнату заглянула Фросина і стурбовано мовила:

— Там хлопці прийшли. Пускати чи ні?

— Які хлопці?

— Та Платон з Максимом.

— Я зараз вийду,— підвівся з-за столу Коляда.

— Хай заходять,— махнув рукою Бунчук. Платон і Максим зайшли, тримаючи в руках шапки.

— Що там у вас? — незадоволено спитав Семен Федорович.

— Сідайте,— запросив Бунчук.

— Спасибі, але нас чекають.

— Ми,— почав Платон,— хочемо знати, чому нам Горобець не дає затвердженого плану сівби по культурах і карту сівозмін.

— Чому не дає? — здивувався Коляда.

— Тому, що ви заборонили,— сказав Максим.

— Я?

— Так. Ми просимо написати розпорядження Горобцеві, щоб він видав нам усі матеріали.— Платон подав голові автоматичну ручку.

— Я не забороняв,— виправдовувався перед секретарем Семен Федорович.— Це все Горобець, я йому…

— Навіщо вам ці плани? — поцікавився Бунчук.

— Бо ми будемо сіяти, трактористи,— відповів Платон,— і нам треба подумати…

Коляда щось написав і віддав записку Платонові. Хлопці мовчки вийшли, тільки Максим на порозі попросив:

— Ви, Семене Федоровичу, як перечитаєте оці журнали, то принесіть, бо тато за всі роки збирають…

Семен Федорович ладен був провалитись крізь землю, але Бунчук зробив вигляд, що нічого не чув. Він подякував господарям за вечерю і поїхав, ще раз нагадавши Коляді, що весна не за горами.

Залишившись удвох з Підігрітим, Коляда проаналізував кожне слово, сказане секретарем, і лишився задоволеним.

— А ти зараз біжи в контору і наведи порядок,— наказав Підігрітому.— Хай ідуть у клуб і танцюють чи дівчат лапають, а не копирсаються в планах. Ревізори знайшлись.

— І піду. Я їм… У мене швидко: раз, два, і все.

У конторі не було нікого. Підігрітий заглянув у сільраду.

— Вони в клубі,— сказав виконавець.

Підігрітий зайшов до клубу і зупинився біля дверей — хотів послухати, про що ж там говорять. За столом сиділо чоловік з двадцять: трактористи, бригадири. Були тут Сніп, Мазур, Лісняк, Кожухар. Осторонь стояв, схиливши голову, Дмитро Кутень.

— Ні, агрономе, ти нам розкажи, на яких полях посієш кукурудзу, а де — гречку? — допитувався Мазур.

— А то виходить, що ти тільки хліб даремно їси. Ти нам свою науку викладай,— водив по карті чорним нігтем Ничипір Сніп.

— Я ще не встиг вивчити площі,— виправдовувався Кутень.

— Та що з ним говорити, я більше забув, ніж він знає,— підсумував розмову Михей Кожухар.— Їдь, хлопче, до тата на маслозавод та пий сироватку — більше толку буде.

— А це не ваше діло! — огризнувся Кутень.

— Тьху, трясця твоїй матері,— підхопився з лави Михей,— куди не повернусь, усі мені: не твоє діло! А чиє ж діло, я тебе питаю? Ти до осені поскрипиш отут чобітками і поїдеш, а я ж лишуся, ми залишимось. Нам хліба треба. І щоб не тільки по два плани виконати, а й дітей нагодувати та щоб насіння своє було…