На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 58

— А в мене є ще дві пляшки березового соку, хай п'ють. Пшоняної каші наваримо… Будуть вони сік пити і кашу їсти? — допитувався Васько.— Полковник повинен їсти, а вона… От я, Платоне, дурний, що оті коржики поїв…

— Які коржики?

— А ті, що ти мені з Косопілля привіз…

На вигоні брат зіскочив з велосипеда і побіг до Снопів по молоко, а Платон звернув у свою вуличку. З повними відрами перейшла йому дорогу Степка.

— Що, діждався? — запитала, коли Гайворон порівнявся з нею.— Скажи своїй Наталці, щоб у доярки не йшла, бо ручки не витримають… Хай до мене в підпасичі попроситься, візьму. Я вже знову телят пасу… біля вітряка…

— Ти прости мене, Степко, за ту ніч… Прости, якщо можеш…

— То була моя ніч. А ти — забудь.

— Не можу.

— Тоді не забувай, нічого не забувай! — похитуються відра на коромислі: хлюп, хлюп.— Іди вже до неї… А може, до вітряка сьогодні вночі вийдеш?

Платон мовчки від'їхав.

— Злякався? — наздогнав дівочий голос.— А мій Кутень не боїться нічого.

…Нарбутов порався біля машини. Побачивши Платона, ступив кілька кроків назустріч і тихо сказав:

— Я привіз тобі, Платоне, дочку… Вона в хаті.

Хлопець щось відповів і побіг. Зупинився в сінях, не наважуючись відчинити двері. Що це значить: «Я привіз тобі дочку?» Невже вона приїхала назавжди.

— Наташко! — Платон відчинив двері.

Великі Наталчині очі стали ще більшими. Дівчина потяглась до Платона.

— Я, я… приїхала до тебе…

— Назовсім?

— Так…

Гайворон пригорнув Наталку і відчув, як вона вся тремтіла.

Увійшов батько. Платон метушився по хаті, не знаючи, за що взятись. То діставав зі скрині скатерку – і рушники, то витягував з печі баняка з гарячою водою, то розставляв на столі чарки.

Нарбутов приніс кошики з продуктами:

— Допомагай, Наташо.

Поступово замішання, викликане таким несподіваним приїздом, минуло, і всі троє почали готувати не то обід, не то вечерю. У вікно заглянуло заплакане обличчя Васька. Платон вийшов:

— Чого ти, Васю?

— Глечика розбив з молоком…

— Ну нічого, віддамо.

— А що вона пити буде?

— Купимо ще.

Васька теж посадовили до столу, налили чарку солодкого вина і частували чимсь таким, чого він зроду не їв. На булку з маслом Наталка поклала цілу ложку чорних, солоних дробинок, а потім — червоних. Перед ним лежали тоненькі сухі ковбаси, рибки в баночках, шинка, солодкий червоний перець і ще таке, що Васько й не знає, як воно зветься. «От добре бути полковником»,— думає хлопчик.

Полковник знову налив чарки і не сказав просто, як дядько Кожухар: «Дай боже», а говорив довго, звертаючись до Платона і Наталки…

А коли пообідали, то полковник з Платоном пішли на подвір'я, а Васька залишили з гостею. Вона прибрала зі столу і сказала, щоб називав її не тіткою, а Наташею, бо вони будуть друзями. Потім Васько допомагав дівчині заносити до хати речі: чемодан, туфлі, чобітки, пальто і якісь вузлики.

Хлопчик довго не наважувався, потім все ж запитав:

— А ти хіба у нас залишишся?

— У вас.

— А що ти будеш робити? — До життя він підходив по-діловому.

— Я не знаю.

Наталка налила в баняк води і ніяк не могла засунути його в піч.

— Рогачами треба,— сказав Васько.

— А я не вмію.

Розсміявся: от чудна!

— Не вмієш? Давай навчу.

…Нарбутов з Гайвороном ходили по садку.

— Ти розумієш, Платоне, що Наталка зважилась на відчайдушний крок… Але її ніхто не міг би зупинити. Я хочу, щоб ви були щасливими. Це залежить від вас обох і від того, як Наталка почуватиме себе… Все це дуже складно, мій друже.

Платон і сам розумів складність становища. Він боявся, що буденність, невлаштованість сільського життя пригнічуватимуть Наталку, яка всі роки прожила під материними крильцями. Та найбільше непокоїла Платона її хвороба. Що він робитиме, якщо дівчину звалить недуга? Гайворон відганяв ці думки, але вони настирливо лізли в голову, витісняючи радість зустрічі. Картав себе: а на що ти сподівався, коли в кожному листі писав про свою любов, їздив і чекав?

Нарбутов збирався додому. Наталка не затримувала батька, розуміючи, як тяжко йому.

— Ми проведемо тебе, тату, за село.

— Проведіть.

Сіли в машину. Їхали мовчки. Полковник загальмував, поминувши останні хати.

— Ну, десантники, злазьте.

Наталка обняла батька, поцілувала.

— Ти не гнівайся на мене, тату, за те, що поїхала від вас,— прошептала.

— Ми будемо чекати листів, Наташо.— Нарбутов поцілував дочку і Платона.— Я хочу, щоб ви були мужніми і… чесними. Перед вами — життя…

Поїхав. Ось і все. Треба було двадцять два роки ростити, вчити, страждати, коли вона захворіла, недосипати ночей, щоб отак привезти дочку і залишити в чужій хаті… Це і був, напевне, отой закон життя, якого ніхто не міг змінити. Перед ним відступила навіть батьківська любов і, може, смертельна недуга…

«Москвич» розтанув у вечірній млі, а з ним і вся реальність дотеперішнього Наталчиного буття. Все залишилось тільки в споминах.

Платон з Наталкою ішли по вулиці під допитливими поглядами. Перешіптувались біля криниць молодиці.

— Іде, як пише…

— Видно, з гонором…

— А ноженята рівненькі.

— І при талії… Не роз'їжена на батьківських харчах.

— В пазусі, правда, малувато, кумо.

— Як народить з четверо, то…

— Кажуть, що на серце дуже хвора.

— От бідна…

— І зубки рівненькі. Привітна…

— Довго Платон вибирав.

— А кажуть, Степка за ним у смерть побивається…

— І я чула, кумо… Цій до Степки не рівнятись.

— Дмитро Кутень має Степку брати.

— То хлопець видний.

— І платтячко на ній славненьке, по хвасону.

— Якби ж трохи довшеньке, а то світить колінами. Хоч-не-хочеш, то подивишся…

— Куди ж це Платон опреділить її?

— Може, до нас в ланку піде?

— Куди їй…

— Посадить на покуті та й молитись буде. До нашої роботи вона не привчена.

— О, о, дивіться, як липне до нього… Кіно!

— Зараз у містах така заведенція пішла… Я оце, кумо, бачила, як на базар їздила. Сидять у палісаднику двоє. Він її, вірите, руку у пазуху засунув і цілує, при всіх людях. А вона тільки ногами соває, стерво…

— Наче з тобою такого дива не було.

— Щоб ти, Марійко, вчаділа! Було, та не при людях…

Платон привів Наталку до своєї кімнатки.

— Це буде твоя… наша… Подобається?

— Мені все подобається тут, Платоне. Тільки оці паперові квіти ми познімаємо зі стін… Не заперечуєш?

— Їх робила мати…

— Тоді хай висять… Пробач…

Наталка порозвішувала у шафі свої плаття, з вузликів повиймала постільну білизну, ковдру, килимка.

— Бачиш, я бідна наречена, Платоне.

— Зараз ми найбагатші з тобою… Я не вірю, що ти приїхала, Наташко!

Васькові видно в щілинку, як Платон цілує Наталку. «Це, мабуть, буде його жінка»,— вирішує Васько. Тепер він не буде чистити картоплю і мити підлогу. Прийшов зі школи, зробив уроки і — гуляй собі!

— Васю, розпалюй у печі! — гукає Платон.

— Чого це ми будемо на ніч палити?

— Наташі помитись з дороги треба, та й нам з тобою.

От тобі й маєш! Ні, не дадуть вони Васькові спокою. Хай собі миються, а він при ній не буде…

Усю піч Платон заставив величезними, як їх мама називала, весільними баняками, вніс ночви та балію. Поки Наталка купалася, вони з братом сиділи у кімнатці.

— Це буде твоя жінка? — відважився Васько.

— Ти ще малий, помовч,— відмахнувся Платон.

— А весілля буде? — цікавиться Васько.

— Ти он краще уроки пильнуй.

— Я хочу, щоб музика в хаті грала… весело…

Як не противився хлопчик, але все ж з нього зняли штанці і посадовили в ночви. І Наталка купала його. Потім Васька загнали на піч, і вона мила голову Платонові, хоч він теж відмовлявся.

Не встигли й повечеряти, як прийшов виконавець і сказав, що Гайворона викликає Підігрітий.

— Я скоро повернусь,— пообіцяв Платон. Васькові було хороше з Наташею. Вона розповідала йому про великі міста і про підводні човни, про скелю, на якій любив сидіти Коцюбинський, коли жив у Вінниці, і про те, як пишуть музику…