На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 59

Васько в боргу не залишався і також якомога точніше охарактеризував сусідів, розповів, у якій криниці найсмачніша вода і де в Русавці водяться отакенні карасі.

Хлопчик засинав з думкою, що Платон вибрав собі хорошу жінку. І коли Наталка не гриматиме на Васька, то вони будуть друзями. І ще Васько вирішив: він приноситиме щодня по двоє відер води з найкращої криниці у Сосонці…

Будильничок показував дванадцяту годину ночі, а Платона все ще не було. Наталка застелила своїми простирадлами ліжко і поклала дві подушки, але потім, соромлячись себе самої, одну віднесла на тапчан… Там буде спати Платон. Чому його так довго нема? Закутавшись у халатик, прилягла на тапчан.

Не чула, як зайшов до кімнати Платон. Прокинулась від дотику його рук.

— Де ти був так довго? Я чекала і заснула…

— Ти стомилась, Наташо. Я перенесу тебе.

— Не треба. Я сама, Платоне, сама, не треба…

— Наташко, добре, що ти приїхала… Ти врятувала нашу любов…

— Погаси світло, погаси,— ледве ворушила дівчина пересохлими губами.

24.

Ніколи не хочеться так спати вдосвіта, як ото в років дев'ятнадцять-двадцять або і в двадцять три… Тільки ж, здається, прийшов від дівчини, заплющив очі, а вже будять. Маму рідну віддав би, тільки б зайву годинку поспати.

— Дмитре, вставай,— торсає Маланка агронома,— сонце вже зійшло.

— Ой, ще трошки, Маланко,— натягує ковдру Дмитро.

— Іди в поле, бо знову тобі очі колотимуть… Гайворон уже давно пішов, і жінка молода не втримала.

Дмитро ходить по кімнаті, натикаючись на стільці, як сліпе кошеня. Повільно одягається і крекче, ніби старий дід.

— Яка ж це тебе тримала до третіх півнів? — ллє Маланка холодну воду на шию Дмитрові.

— Усе вам треба знати, Маланко.

— Дивись, щоб Чугай ноги не поперебивав за Степку.

— Як ви не боїтесь Фросини, то чого ж мені труситися? — викручується Кутень.

— Ти не вигадуй, чортова шлиндо,— сміючись, оперізує рушником Дмитра молодиця.

— Гадаєте, що я не бачив, чиї чоботи в сінях під драбиною стояли?

— Мої!

— Такі чоботи носить лиш один чоловік у Сосонці.

— Добалакаєшся в мене! — погрожує Маланка.

У Дмитра з Маланкою стосунки дружні. Їй подобається цей не дуже вибагливий Кутень, якби ще не був скупим, то кращого квартиранта і не треба. А то копійки не переплатить. Поїде в Косопілля на нараду чи до батьків, то вже за обід або за вечерю не заплатить. Усе в нього записано в книжечці, як у Горобця в бухгалтерії… І старий Кутень, видно, такий, бо недавно приїхав, то й пиріжки черстві, що їх Дмитро не поїв, забрав.

Маланка була в курсі всіх душевних справ свого квартиранта. Галина йому не сподобалась, бо мовчазна й на вдачу горда. Тоді почав до Світлани Підігрітої містки стелити. Хоч і не писана красуня, та придане добре має. Сосонські хлопці вже й не знають, що то за придане, а цей не забув звичаю. Хазяйська дитина. По всьому видно. На роботу в старих штанах ходить і в чоботях гумових, а хромові щоразу в мішечок ховає, щоб пилом не припали. Шкірянки свої оксамитовим клаптиком натирає. Завжди блищить, як нова копійка.

До Світлани теж недовго ходив. А оце прикипів до Степки. Маланка бачить, що закохався Дмитро, як чорт у суху грушу. Прийде до хати, то тільки й мови про неї. Після того як привіз його Коляда назад у колгосп, ходив Дмитро до Чугая миритись. Шипучого вина купив і побіг. Не знає Маланка, про що там вони говорили, але повернувся Кутень і мало навприсядки по хаті не пішов.

— Тестя вже маєш,— сказала Маланка,— зосталось тільки Степку вмовити.

— За цим діло не стане.

— Ой дивись, бо та не хилиться… Та й не один ти до неї стежку топчеш.

— Топчуть багато, Маланко, а ходити буду я. Гадаєте, з ким це я до третіх півнів простояв? — Дмитро підморгнув молодиці і вийшов з хати.

Виряджаючи сина вдруге у Сосонку, Василь Васильович Кутень мав з ним серйозну розмову:

— Петро Йосипович заради мене залишив тебе в колгоспі. Хоч до осені, сучий сину, протримайся… Не спи, а ходи по бригадах, чомусь же тебе вчили! З людьми не загризайся, а того Гайворона десятою дорогою обходь. Коляду слухай і йому служи. Зрозумів?

— Зрозумів, тату,— промимрив Дмитро.

— Гляди мені! — Кутень для більшої переконливості помахав перед синовим носом маленьким кулачком.

Якби Дмитро не боявся оцих батькових кулачків, то вже б давно плюнув на агрономію і на Косопілля. Поїхав би собі в Одесу та влаштувався б матросом, хоч, на якусь баржу. Стати матросом — було мрією його життя. Але батьки — невмолимі: щоб десь втопився, а кому ж добро зостанеться?

Щоб вони подавились своїм добром! Скільки Дмитро пам'ятає, то батько з матір'ю завжди говорили про гроші, кожну витрачену копійку записували, і сина привчили до цього. У хаті не було ні розкішних меблів, ні килимів. Їди теж, аби прожити. Добре частували тільки тих, хто міг стати в пригоді.

Після десятирічки Дмитра послали вчитись у плодоягідний технікум, бо додому близько і спеціальність вигідна.

— Все при фрукті будеш та при вині,— казала мати.

Дмитро знав, що мати влітку продавала дачникам масло, яке приносив їй завідувач складом. Вона божилася, що батько про це не знає… За масло повимінювала для Дмитра шкірянки, закордонні сорочки і була дуже задоволена, що не довелось тратити грошей…

Тепер Кутень подумував, щоб відправити сина в інститут.

— Для анкети диплом потрібний,— повчав.— Час такий, що на самому соціальному походженні далеко не поїдеш.

Дмитро ладен був піти хоч світ за очі, аби лише позбутись оцих нудних, нікчемних повчань, які переслідували його все життя. Тепер треба було якось заслужити довідку про виробничий стаж.

І Кутень щоранку виходив у поле, знаючи, що він там нікому не потрібний. Заздрив Гайворону, Максимові, всім, хто щось робив у ці дні. А сам тинявся від бригади до бригади, аби лиш бачили, що він є.

Ще ніколи так швидко і добре не сіяли в Сосонці, як цієї весни. Ничипір Сніп не дозволяв своїм хлопцям марнувати час. Машини ремонтували в полі, бо Мирон Мазур перевіз кузню до вагончика трактористів, за ним перекочував і Никодим Динька.

Макар Підігрітий у ці дні до сільради заходив тільки ввечері, і то лиш на годину. Йому було легше і радісно з людьми в полі. І це він, може, вперше у житті відчув. Не цурався ніякої роботи, усім допомагав, для всіх знаходив добре слово. Ця переміна не залишилась не поміченою. Тепер і Ничипір Сніп називав його «наш секретар».

На польовому стані хазяйнувала красуня Мотря Славчук. Макар сам привіз два казани, змурував з Полікарпом плиту. Так з'явилась у полі їдальня. Коляда довго чухався, але виписав продукти.

— На дитячі ясла давай, в поле давай,— скаржився Горобцеві, але Макару перечити не став.

…На лану другої бригади Дмитра наздогнав на своєму газику голова колгоспу. Зіскочив з машини, відвів агронома убік.

— Скажи Снопові, щоб один агрегат направив на Клинці… Бо я в район поїду.

— Але ж ми вирішили там посіяти буряки на корм, Семене Федоровичу, і в плані так.

— Хай собі в плані буде. А посіємо кукурудзу,— сказав Коляда.

— Ще сорок два гектари? Ми ж триста вісімдесят сіємо на масиві.

— Ти, Дмитре, мене арифметики не вчи… Хто ці гектари буде міряти?

— То, виходить, що ми кукурудзу на Клинцях посіємо, а в зведенні показувати не будемо?

— Люблю розумних людей… Кукурудза на Клинцях буде нашим резервом. Урожай зберемо і припишемо на планову площу.

— Але ж це ж..

— Без комерції, Дмитре, ні в якому ділі не можна.

В усіх колгоспах сіють і нікому не кажуть, щоб урожай показати.

— А як дізнаються в районі?

— Сказано, чоловік без практики… Кому треба, той знає… Снопові поясниш, що Клинці входять у твердий план, бо на третьому полі ми займемо більшу площу під буряки… ну і під гречку.

— То, може б, ви самі сказали?

— Ти агроном — ти й командуй. А про цю нашу розмову нікому ні слова. Ти просто виконуєш план. Учись, учись,— Коляда поплескав Дмитра по спині і поїхав.