День на роздуми - Зима Александр Викторович - Страница 70

— Невдовзі у двері кабінету постукав Вундстон. — Ваше крісло, сер, у кутку, — підказав Павло й підкотив туди стіл-бар.

— Затишно тут у вас, тихо. І начальство ваше далеко, — Х’ю непокоїло те, як сприйняв Острожний трохи змінений текст Малькольнового послання, переписаного роботом-графологом. — Спочатку я теж дуже близько до серця сприйняв трагедію Макларена. А потім почав заздрити Малькольну: треба мати щастя замолоду зіграти свою геніальну роль і вчасно піти зі сцени буденщини.

— Ви думаєте більше про публіку, — дорікнув Павло. — Малькольн поставив нас лише перед фактом свого таланту. Скористатися ж з його відкриття навряд чи пощастить, містер Вундстон.

До кабінету зайшов Кукудзі.

— Я не заважатиму вам? Після такого обіду навряд чи зблисне путяща думка. До того ж вас, містер Х’ю, мабуть, цікавитиме імпульсна установка, над якою ми працювали удвох з містером Острожним.

— Безперечно, — сказав Х’ю. — Ви обоє — великі фізики сучасності, а я лише адміністратор. Я не можу навіть вплинути на жодного з вас, панове, як може це зробити з своїми підлеглими директор концерну, що штампує ґудзики.

— Але від вас залежить, чи знадобляться комусь ті ґудзики, містер Вундстон, — зауважив Павло. — Вас, напевне, дивує, чому я не кваплюся з поїздкою на полігон Макларена?

— Це не входить у ваші обов’язки, сер, але я гадаю, ви товаришували з Малькольном, і його заповіт, напевне, не залишить вас байдужим до права американців на відкриття їхнього співвітчизника.

— Ви знаєте, про що писав Малькольн, сер? — швидко запитав Павло.

— Я просто добре знав Макларена, — повагом відповів Вундстон, ретельно струшуючи попіл з сигари. — Я можу здогадуватися, про що міг писати, йдучи на ризикований експеримент.

— Відкриття — це не просто нова модель машини, яку патентує фірма, рятуючись від конкурентів, — сказав Павло. — Ви добре знаєте, що відкриття належить людству, а не тільки учасникам експерименту на Ранчо Доута.

— Без права передачі його солдатам, — підказав Кукудзі.

— Це нагадування зайве, — буркнув Вундстон. — Якщо ж говорити про хвилю гравіталу, то навряд чи можна навіть думати про те, що її енергія придатна для війни.

— Я мав на увазі не війну, а зброю, — уточнив Кукудзі. — Енергія гравіталу, якщо її осідлати, зацікавить не тільки власників карет. Її обов’язково впряжуть у бойові колісниці, сер.

— Ви не перебільшуєте, сер? — запитав Вундстон.

— Це жахлива ймовірність, містер Вундстон, — наголосив Острожний. — Енергія гравіталу перевершує людську уяву, що досі замикалася на швидкостях світла і тепловіддачі ядра атома. Енергія, сер, не зникає, а йде до своєї межі найбільших відстаней, щоб потім повернутися до первісного стану максимальних мегаколивань.

— Це, вибачте, уже з сфери фантастики, містер Острожний, — благодушно зауважив Вундстон.

— Можливо, ви й маєте рацію, — заперечив Кукудзі. — Але людство, як і дерево, рос_те з кожним днем, і не нам планувати, коли і який плід пізнання вродить на генетичній гілці нашої цивілізації. Біда в тому, що ми не завжди готові скористатися з інформації пізнання і, неначе дикуни, не тільки гріємося біля багаття прирученої енергії свого відкриття, а й намагаємося ним підпалити чужі вігвами.

— Ви страшенні недовіри, панове! — вигукнув Вундстон. — Мабуть, уявляєте, як від берегів Америки відчалює хвиля гравіталу й за кілька хвилин злизує Японію з островів… Ми ділові люди, панове, і нас більше цікавить вічний двигун, ніж вигадана вами загроза суперзброї. До речі, секрет такої зброї не заховаєш у кишені, і вона може стати для тих же американців гравіталовим бумерангом. — Вундстон ображено замовк, пихкаючи жовтуватим димом сигари.

— Ми трохи відхилилися від теми, містер Вундстон, — сказав Павло. — Я мушу дещо нагадати. Коли я і містер Кукудзі дали згоду співпрацювати на Ранчо Доута, нас запевнили, що головним організатором цього міжнародного експерименту виступає ЮНЕСКО і, відповідно, відкриття вчених, зібраних тут під прапором миру і прогресу, стають набутком тих держав, які послали своїх представників у запропонований вами центр науки. Було наголошено, що територія, де збираються фізики всіх континентів планети, вважається нейтральною зоною, вільною від домагань і утисків будь-якої країни світу. Ви прагнете лише одного: повернути з небуття феномен Малькольна. Я міг би піти вам назустріч і розшифрувати закон керованих гравіталів, але я не бачу того, хто б міг зрозуміти це.

— Ви забули про Френка Гаррелсона, сер, — відповів Х’ю.

Острожний здивовано звів брови:

— Якби я навіть розтлумачив цьому новачку в науці закон гравіталу, то це було б однаково, коли я б сам запропонував свої послуги Пентагону. Нам краще не порушувати того, під чим стоїть не лише моє прізвище, містер Х’ю. Будемо вважати, американці не зуміли втримати тих дверей, що їх прочинив містер Макларен.

— Але ж ви обіцяли покінчити із залишковою енергією на полігоні Малькольна, — нагадав Вундстон.

— Це наш обов’язок, — повторив свою згоду Павло.

— Ми готові, - притакнув Кукудзі. — Вчені завжди пам’ятають, що сучасні лабораторії схожі на траншею переднього краю: там завжди чекають атаки. Тільки нас ніхто не атакує, бо ворог фізика сидить поруч, у тій же траншеї, сер. І саме в цьому трагедія великого відкриття.

— Там гидить ворог для неуків, а не для вас, містер Кукудзі, - не погодився Вундстон.

— Якщо ви говорите про Малькольна, то, напевне, американський фізик належав до фанатів. А в цієї категорії учених нема почуття самозбереження. Малькольну дісталася блакитна, найкоштовніша перлина удачі — перепустка в безсмертя. Тільки тому я ввійду в шахту його полігона.

— Ви маєте рацію. Я не хотів вас образити, — зажурено обізвався Вундстон. — І якщо Малькольну дісталася блакитна перлина, то я знайшов у своїй жмені — білу, яка віщує забуття. Я заздрю Малькольну, панове, і схиляю голову перед вашим лицарством.

— Через два дні ми до ваших послуг, містер Х’ю, — офіційно повідомив Острожний.

Вундстон стримано подякував і вийшов з кабінету. — У мене таке відчуття, що йдемо визволяти ловця з його власної пастки, — сказав Кукудзі. — Я завжди дотримуюся думки, що всякий хитрун — той же злодій.

— Ви сумніваєтесь у щирості Вундстона? — запитав Острожний.

— Я не вірю йому тільки тому, що він так довго мовчав про трагедію в лабораторії Малькольна.

— Останнім часом ви постійно чогось боїтеся. Можливо, ви зробили відкриття й криєтеся з ним? — запитав Павло.

Кукудзі зблід, а потім, наче змовник, роззирнувся по кабінету.

— Американці навчилися красти чужі думки. Я дізнався про це від своєї дружини. Тому я випив еліксир забуття. Я привіз його з Японії, сер. Я зробив це для того, щоб Японія не стала новою Атлантидою, сер.

— Це у вас від безсоння. Я сам іноді страждаю, любий Тонако. Мене завжди рятує Катя. Вона прихопила з собою чимало цілющих трав: Трав з нашої землі, сер. Один дух лікує душу. Я вам теж принесу їх. Усе минеться, як тільки ви ступите на свій острів, любий Кукудзі, - підбадьорливо сказав Павло.

— Вам легко говорити: ви стоїк, Павле, — мовив Кукудзі. — А мене постійно огортає стара примара страху від чиєїсь незримої присутності. Мені здається, що тут нікуди сховатися від чужих очей, від чужих вух. І ця лабораторія в пустелі — пастка, куди нас заманили. Не знаю, як ви, а я був надто легковірний, коли погодився взяти участь у цьому експерименті.

— Вам тут ніхто не загрожує, сер. Навпаки, ви тут працюєте як ніколи плідно і думаєте тільки про свої наукові проблеми. Вам не надокучають ні колеги по роботі, ні родичі, ні знайомі. Ви тут справді наодинці з своєю долею фізика, сер.

— Усе це так, але американці не випадково погодилися побудувати Ранчо в пустелі. Вони нас не випустять звідси, доки не заволодіють тим, що буде відкрито фізиками світу.

— Ще один здогад, сер? Чи на цю тему з вами хтось говорив? Можливо, містер Вундстон?

— Я вірю тільки своїм передчуттям.