Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр - Страница 23

Навіть лісове джерело після того, як нап’ється з нього варяг, не може кілька годин прийти до себе. Все сердиться, мучиться, гнівається стовпцями піску і чорного шуму, аж доки не заплаче чистою сльозою. У помсту за сподіяне природа віддячує варягові тим же злим дукатом — рідко коли подарує мить грибної радості. Це вже хіба справді якийсь сліпий гриб з необачності потрапить йому в кошарку…

Михайло обійшов низом лисий схил і вже, було, хотів податися березнячком угору, коли праворуч у грабовій гущавині затріщав хмиз. Із величезною корзиною за плечима, або ж, як ще називають її горяни, гатикошаркою, на галявину випорхнула з ціпких обіймів зеленого густолісся жвава сільська бабуся. У чорній хустині, пов’язаній над самі очі, довгій вибляклій спідниці, колись розмережаній веселим квіттям, взута у добряче підтерті кросовки та ще й з важкою поліетиленовою сумкою в руках, на котрій збереглося пів-обличчя якоїсь голлівудської кінозірки, бабуся нагадувала дивовижний гібрид казкової героїні із персонажем сучасної літератури.

— Добридень вам! — гукнув Голуб, простуючи до жінки. — Чи є щастя?

Бабуся впросталась, глянула на Михайла лагідними очима, повними сільської добродушності, й жваво заговорила:

— Як красу ділили, то спала, а як щастя роздавали, то встала. І таке отримала, що з ним тільки по гриби ходити…

І відкрила назустріч Михайлові сумку, наповнену благородними грибами.

— Скажу вам одверто: доля вчасно вас розбудила, коли ділили щастя, — мовив Михайло, відчуваючи, як помаленьку його починає точити черв’ячок заздрості.

— Аякже. Доля — не собака, палицею не відіб’єш, — відповіла з хитринкою бабуся.

— А де знайшли ці біляки?

Михайло вийняв з сумки два білі гриби, що зрослися на корені, й аж присвиснув від захоплення.

— На порошківському боці, — охоче поділилася бабуся. — Але там ниньки гриба не густо. Але людей! Під кожним кущем по двоє чекають, коли бідний гриб вистромиться із землі. Йду я ліпше у Добрин. Там народу, видиться мені, менше, та й грибам любляться ті місця більше…

— Може, і я з вами? — несміливо попросив Голуб, мало сподіваючись на згоду.

Але, на превеликий подив, бабуся погодилась:

— А чому ж і ні? Як то кажуть люди: удвох і веселіше плачеться. Я, знаєте, добрий чоловіче, собі завжди кажу, йдучи по гриби: “Олено, щастя — не курка, решетом не накриєш: що тобі суджено — і на печі знайдеш”. Моїх грибів, будьте здорові, ніколи не знайдете.

— Спасибі за втішливе слово, — сказав полегшено Михайло і, ненароком глянувши під ноги бабусі, ледь не скрикнув… Зовсім поруч, біля лівої ступні жінки, переплетений пожухлою травою, крадькома роззирався низькорослий білячище… Бабуся поправила лямки на гатикошарці й почала підніматися вгору. Михайло затамувавши подих підійшов до місця, на котрому щойно стояла жінка, й виважив із землі біляка.

— Ось він! — промовив розгублено сам до себе.

Бабуся оглянулася й спокійно сказала:

— Богу дякувати. Це вам суджений.

Не встиг Михайло пройти за жінкою й десяток кроків, як за її спиною ледь не розчавив трійцю чепурних підосиновиків.

— Богу дякувати, — мовила знову бабуся. — Таку маю радість, ніби сама знайшла.

Ще через хвилину Голуб підібрав за бабусею два білі…

— До всього треба мати щастя — так зайці казали, як їм шкуру здіймали, — про резюмувала навдивовиж спокійно бабуся. — Богу дякувати… А мені щось очі заволокло…

Тільки старенька звернула із стежини, як Голуб майже з-під її носа зрізав молоденького підберезовика.

— Богу дякувати, — на цей раз уже трохи стриманіше сказала бабуся і по хвилині додала: — Добре той ся має, кому доля на сопілці грає…

І коли Михайло знайшов проґавленого бабусею підосиновика, старенька недобрим поглядом зміряла свого напарника й зовсім невдоволено промимрила:

— Не карай, боже, нічим, як другом лихим…

Надалі ж почалося щось неймовірне. Голуб жодного разу навіть не пробував випередити жінку, але та не встигала ступити й кілька кроків, як Михайло знову знаходив за нею то білого, то підберезовика, підосиновика. По одному, по два, три… Бабуся давно уже змовкла. Від колишньої добродушності на її обличчі не залишилося й сліду. Насупившись й міцно стуливши вуста, вона піднімалася хоча й повільно, але з якоюсь злою впертістю вгору. І тут Михайло вийняв з-під березового кущика, який щойно старенька проминула, високого, із шляпкою завбільшки з тарілку підосиновика. Бабуся вельми підозріло подивилася на свого дружка, з яким, за її словами, і веселіше плачеться, хутко перехрестилася, злякано оглянулася довкола і злякано закричала:

— Люди добрі, диявол у людській подобі!

І, спльовуючи у бій Михайла, раптом закрила руками очі й кинулася моторно у глибоку хащу… Михайло подивовано ловив витрішки й не міг дотямити, що йому зараз чинити: розсміятися від душі чи гукнути за жінкою й пояснити, що це чиста випадковість. Але останнє було надаремним, бо мчала бабуся далі звором так прудко, що лишень верхівки молодого густолісся зеленаво пінилися.

“Ну й пригода, розповіси комусь — нізащо не повірить”, — подумки сміявся Голуб, виходячи на прогалину, вкриту буйним різнотрав’ям.

Не встиг Михайло як слід роздивитися, коли помітив: з тамтого краю галявини, збиваючи з трави жовтий кушпил, пливе назустріч псяча голова. За кілька кроків до Голуба голова притьмом пірнула у траву і почувся закличний гавкіт. Із ліщинової гущавини вийшов високий літній чоловік і попрямував на собачий голос. При його появі Михайло з несподіванки аж розгубився. І вразила не стільки сама з’ява грибаря, як його незвичний для лісу одяг. У вишмуляному часом чорному фраці, ковбойському капелюсі, старомодних окулярах, непевного кольору сорочці із жовто-ядучим метеликом на шиї, незнайомець ішов галявиною якось плавно, граціозно, немов породистий кінь на аукціоні, і старомодною тростинкою гнав попереду себе хвилі перезрілої трави.

— Бонді, Бонді, де ти, дитино моя, запропастилася? — покликав чоловік інтелігентним голосом з ледь манірним відтінком.

— Я тут! — озвався собака із трави.

— Ану покажи, що знайшов?

Чоловік зацікавлено нахилився біля собаки і присів.

— Ах ти моя киценька, пустунчик, ну й молодчинка, — ніжно лебедів, вовтузячись біля собаки. — Аж три підберезовички настарав…

Забачивши Михайла, незнайомець з несподіванки спершу відкинув назад голову, а потім короткозорим поглядом зацікавлено вдивився у Голуба і піднявся.

— Ох, даруйте, молодий чоловіче. Добрий день. Я вас навіть не помітив, — сказав м’яко й поправив на шиї безглуздого метелика.

— Чого в лісі не трапляється, — відповів Михайло. — Як з урожаєм сьогодні? — кивнув головою на досить пристойного вигляду шкіряну сумку грибника.

— Ми майже ніколи не вертаємось з лісу без-врожайними. Звичайно, моя заслуга в цьому вкрай бідненька. Зір у мене, можливо, самі здогадалися… Бондіко, хай буде єдиний у лісі гриб, неодмінно відшукає його.

При цих словах чоловік витяг за нашийник із трави невеличку приземкувату собаку з довгими відвислими вухами й широкими міцними грудьми, поставив біля ніг і кинув шоколадну цукерку. Собака спритно розгорнув передніми лапами рожеву обгортку, одразу проковтнув й, прилігши, вдячними очима подивився на господаря.

— Ви, молодий чоловіче, навіть уявити собі не можете, скільки пішло моїх сил, доки надресирував Бондіка збирати гриби. Зате надлюдське терпіння тепер окупилось мені стократною втіхою.

— Ніколи б не подумав, що собака може гриби віднаходити, — з непотаємним здивуванням признався Голуб. — Чув, щоправда, французи дресирують для цього свиней, але собаки…

— Завважте при цьому істотну деталь: мій Бонді ніколи не зупиниться біля непевного гриба. До того ж більш вірного друга не мав у житті… Сам я все життя пропрацював у цирку — оце на пенсію переїхав жити до дочки, самі знаєте, на своїм віку мав справу з різними звірами, але такої відданої тварини, даруйте, не зустрічав…

І тут Михайла ніби кольнула якась нечиста сила. Згадалось, як у дитинстві міг підкорити собі поглядом найлютіших собак у селі. А чи не спробувати звести відданого Бондія. Просто так, для миттєвої потіхи…