Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр - Страница 22

О, діти останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінні гриби! Скільки нерозгаданого таїнства у вашому народженні і проростанні, скільки магії, непідвладної людській логіці!

— Ви можете собі уявити? Ні, ви не можете навіть подумати, Степане Володимировичу, який мені, щез би у прірву, на сьогодні сон приснився! — із цими словами Голуб зайшов у кабінет шефа. — Ви можете собі уявити?! — перепитав ще раз для певності й перехилився через письмовий стіл.

Шеф саме закінчив передову у завтрашній номер газети — з усього видно, матеріал йому вдався. Він був на вищому щаблі чергового творчого піднесення й катав із клаптика паперу кульку.

— Уявіть собі, Голубе, не можу уявити, — саркастично змигнув бровою шеф.

— Я так і знав! — безпорадно розвів руками Михайло. — Так ось уявіть: приїжджаю нібито додому, підходжу до обійстя, а назустріч мені ступає семимильними кроками… І хто б ви подумали? Гігантський гриб!

Шеф, одразу вловивши, що Михайло ось народить чергову абракадабру, відсунув кульку й зацікавлено нашорошив вухо.

— Голова гриба хитається на півнеба, а перед собою він в одній білій ручищі несе нашу хату, а в другій — яблуневий сад, над яким гудуть велетенські бджоли… До чого такий сон? Певне, щось дома трапилося…

— Чого ж ти від мене хочеш? — запитав Степан Володимирович.

— Аби ви були людиною, розуміли синівські почуття своїх підлеглих і відпустили мене завтра додому. Інакше той гриб, як уеллсівський марсіанин…

— Ох і жартівник ти, Голубе! — мовив шеф. — Скажи прямо, що хочеш податися на село, що почалася грибна пора… їдь і привези з лісу репортаж і, звичайно… грибів. Я тебе знаю…

— Ось так би й давно, — спокійно сказав Голуб і вийшов з кабінету.

Справжній грибар завжди починає з ринку. Це найточніший барометр грибної погоди. Поважні, тлусті біляки, підтягнуті й допитливі підберезовики, скромні, непоказисті сироїжки, літні моховички, непевні й зрадливоокі шампіньйони — все грибне військо вишикувалось між рядами перед своїми господинями. На недосвідчене око ці сільські жінки ніби такі собі простакуваті, наївно добродушні, без лукавинки в погляді — ну прямо свята простота…

— Якби знали, скільки ніг стерла, доки цю бідноту напитала, то й не торгувалися б, — скаржиться огрядна тітка й молитовно складає на грудях руки.

— Ваших ніг, тітко, стачило б на те, щоб кілька разів пішки земну кулю обійти, — зауважує Голуб.

— Ой не смішкуйтеся, громадянине, — скорботно мовить жінка, — таке скажете чесній людині…

— А де збирали, в якому місці? — питає Голуб.

— У лісі, — відповідає вже холодно тітка, вмить збагнувши, що з Голуба покупець, як із неї балерина.

— Звісна річ, що не на асфальті, але в якому лісі?

Тут тітка повністю зриває із себе маску наївності й відрізує, як ножем:

— Звідси не видно!

Сердито схрещує досі молитовно складені руки й байдуже дивиться на базарну стелю. Ось тобі й свята простота! її голими руками не візьмеш. Тут потрібна дипломатія, власне, й не стільки вона, як підступна хитрість, вміння розговорити супротивника, збити його з пантелику і зловити на тій бистрині, де він найменше цього сподівається. Отже, вперед!

— Добридень, наношко! — з радісно-бентежливим усміхом звертається Голуб до літньої жінки, що примостилася з кошаркою парадних біляків перед сходами на другий поверх.

— Добр-р-и-ий… — заплітає язиком з несподіванки жінка й подається до стіни.

— Як поживає ваш Йосип? — в тому ж піднесеному настрої питає Михайло.

— Який Йосип?! — здивовано зводить брови жінка й хутко підсуває до себе кошарку.

— Син ваш, Йосип. Не пригадуєте, десь минулої осені гостювали у вас дома, у Вільшанках.

— У мене, у Вільшанках? — жінка прикушує горішню губу й незмигно дивиться на Голуба.

— Чи пам’ятаєте, ви нам ще в’язку сушених грибів дали. Замість студентської стипендії, так би мовити…

— Що ви, чоловіче, мені голову морочите! — гнівається тітка. — Ви щось поплутали. Я вже й не пам’ятаю, коли у Вільшанках була. Я ж із Туриці родом, там і живу.

— Ой, ой-йой, — хаплеться за чоло Голуб. — Я справді переплутав вас із одною жінкою, — і прожогом мчить в протилежний кінець базару, де над стрункими, мов ялиці, підосиновиками мудро зіперлась на прилавок натомлена бабуся.

— Як ся маєте, бабусю? Давно вас уже не видів, — щиро радіє Голуб.

Бабуся прохоплюється з дрімоти й зацікавлено дивиться на Михайла.

— А як Марія поживає? — не дає той отямитись ошелешеній бабусі.

— Марія? — оговтується старенька — Марія, слава богу, живе. Тільки останнім часом хворіє. А ви, перепрошую, звідкіля знаєте Марію?

— О, Марію! Я ж колись сватався до неї, — блукає мрійливий погляд Голуба по шеренгах червоноголовців.

— Свят, свят, — перелякано хреститься старенька. — Коли ж це ви могли свататися, коли Марії уже більше вісімдесяти літ?

— Та ну, що ви говорите? — ображається Михайло.

— Ви питаєте про Марію, мою сестру?

— Ні, про доньку вашу!

— У мене три хлопці, а доньки бог не дав, — не без гордості виструнчується перед прилавком бабуся — якось аж помолоділа, зморшки згладились.

— Ая-я-я-й, — хитає розчаровано головою Голуб. — Обізнався. Ви не з Ликицар часом?

— Точно ви помилилися! — аж зраділа бабуся. — Я з Порошкова…

— Вибачте, вибачте красно, — відкланюється Голуб й поспішає вже у протилежний кінець.

За годину Михайло, таким чином, достеменно дізнався, що біляки в основному вродили біля Туриці, Ликицар, Вільшанок, підосиновики пасуться на околицях Порошкова, Тур’я, Ре-мети…

Курс, звичайно, накреслює на місця давно знайомі, роками ходжені — на Турицю.

…Голуб, уважно обстежуючи хребет, спустився у звір, прозваний місцевими чортовою ямою. Тут завше затишно, волого, тепло й не було такого випадку, аби вертався звідси упорожні. Сьогодні, щоправда, грибарів тут теж не вельми густо. Ще лишень перша половина вересня. Літні гриби відходять, а осінні — тільки-но дозрівають. Голуб найбільше уподобав чомусь саме цю пору. Бо ж яка-то, скажімо, радість серед повного літа чи осені, коли гриб піде масово. Тоді бігаєш і вертишся непогамовно горами, як пес за своїм хвостом. Не встигнеш зрізати одного гриба, а очі вже зловили наступного, а той, аби не залишитися в боргу, наведе на багатодітне сімейство підосиновиків. І, увійшовши в азарт, забуваєш про світ білий, гасаєш то навпочіпки, то на колінах, захеканий, обливаючись сьомим потом, по таких кручах, що потім, коли вже вгамуються грибні пристрасті, диву даєшся: який тільки біс мене туди підсадив? Ні, косіння грибів — то, братове, не мистецтво. Найбільша утіха, коли наміряєш добрячий кавалок лісу, а потім, як викуп за тяжкі ноги, несподівано з’являться десь посеред галявини чемний такий, викоханий біляк, підосиновик або ж, принаймні, підберезовик. Оце радість! Тиха, нечутна, вона аж пробирає, просочується у кожну клітину єства. Ти зупиняєшся, кладеш кошарку обік і починаєш вивчати всі підступи до гриба, вимірюєш його з різних віддалей, кидаєш оком з несподіваних ракурсів, а відтак стаєш перед ним навприсядки і довго-довго з якимось благоговінням милуєшся, ніяк невспромозі прийти до себе від щастя — якогось світлого, доброго, ясного і м’яко-м’яко печального. Десь далеко, далеко внизу, на автострадах, вже протяжно, по-осінньому заклично сурмлять машини, по горах банують за літом хати-зимівки, зримо гуснуть, нагнітаються на деревах кольори, обіцяючи одної прекрасної днини всесвітньо спалахнути. Це і є пора грибної печалі, справжнє грибарське щастя.

Враз уражений недалеким улюлюканням, Голуб схоплюється, зрізає тлустого біляка й прислухається. Зрозуміло: посунули варяги. Шануючий себе грибар ніколи не буде зривати горлянку в лісі. Він обожнює тишу, намагається ходити легко й нечутно, як по ваті. А варяг що? Суне зосліпу через хащі, змітаючи на шляху своїм все, що лежить поперек ніг: пташині гнізда, непевні гриби, кетяги невизрілих ягід.