Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр - Страница 29

Третій захід: для душі. Віник геть, до душі віником не доберешся. Три ківшики квасу на каміння; найменший порух викликає опік. Душа поступово відлітає, пара піднімає її до стелі і погойдує в підвішеному стані. Злоба, хандра, безсоння випаровуються. Відбувається очищення.

Все. Вчетверте, вп’яте і ще багато разів у парну лізуть важкоатлети, щоб зігнати вагу.

Тепер обов’язково чисту білизну, свіжий скафандр і прогулянка перед сном.

3

Легенької прогулянки не вийшло. Зореліт вискочив з-за пагорба, дістав додатковий гравітаційний поштовх і пішов по новій траєкторії. За попереднім розрахунком виходило, що їх несе просто на Звалище.

— Куди?! — отетерів Бел Амор.

— На Звалище, — повторив Стабілізатор. — Може, дамо SOS?

— Ще чого!

Справді: ще чого! Щоб його, Бел Амора, інспектора Охорони Середовища, знайшли в стані потерпілого… де?.. На Звалищі? Сміх та й годі! На Звалище навіть спецкоманду не пришлють, а якихось роботів-посмітюх. Після Звалища в жодній парній не відмиєшся.

Галактичну спіраль було видно в три чверті: вируюче ядро і обидва рукави — Північний і Південний. Ось очищені від пилу Магелланові Хмари, а ось і Звалище, усе правильно, — ось вона, ця пляма, в чистій галактичній симфонії зухвало вершить свій шлях, лишаючи за собою шлейф, схожий на брудний гребінець з волоссям.

Їх несло в самісіньку хмару галактичних покидьків.

— Через півгодини вріжемось, — оголосив Стабілізатор, витираючи клешні клоччям. Він знову спробував висмикнути вітрило, проте щоглу міцно приварило до обшивки. Удари метеоритів, абсолютний нуль чи космічний вакуум були в цьому винні — хтозна; тільки Мартович, певне, міг би пояснити це явище, але він зараз солодко спав у хатині лісника в Новосибірському Академмістечку. Влаштовуються академіки!

Одначе є ж спосіб ухилитися від цієї зустрічі?

— Якщо не SOS, тоді шлюпка, — підказав Стабілізатор.

У шлюпці, либонь, був резон. За тиждень вони відійдуть від Звалища на пристойну відстань, а там уже не соромно покликати на допомогу…

Так і зроблять!

Бел Амор схопив вахтовий журнал, і вони стрибнули в шлюпку. Течія тут уже відчувалась, такий собі Гольфстрім, що його створювало Звалище. Довелося потрудитись, але відійшли щасливо. Тепер можна перевести дух і здаля подивитись на неординарне видовище — зореліт, який іде на таран. Та не вдаваймось у сентименти: таку аварію треба було облагодити ще рік тому й зажадати нову машину.

Зореліт ішов напереріз Звалищу, перетворюючись у слабеньку зоряну плямку.

— Зараз я-ак двигоне! — шепнув Стабілізатор.

І цієї миті так двигонуло, що Звалище затремтіло. Воно раптом привиділося Бел Амору захланною і брудною істотою з бездонною пащекою, хоча насправді було лише купою покидьків на глухій галактичній орбіті. Звалище віддалялося, плотолюбно розмахуючи шлейфом і перетравлюючи те, що лишилось від зорельота, якому Бел Амор навіть імені не спромігся придумати, — справді-бо, які імена дають серійним ночвам? “Катя”?.. “Маруся”?.. Шкода, добрий колись був зореліт… але геть, геть сентименти, час вигрібатися з цього смітника.

4

— Командоре! Сигнал SOS! — раптом повідомив Стабілізатор.

Справді, хтось із Звалища, кволо попискуючи, кликав на допомогу. Цього ще бракувало! Вони в когось угатили своїм зорельотом! Торпедували!

— Я піду… — сказав Стабілізатор.

— Куди ти підеш? — здивувався Бел Амор.

— Людина попала в біду.

Ясно, закон Азімова. Бел Амору дуже не хотілося лізти на Звалище, та нічого іншого не лишалось. У робота закон Азімова, а в нього, Бел Амора, закон моря: людину треба рятувати. Схоже на те, що торпедували сміттяра. Лісник сміттяреві не товариш, але людину треба рятувати. Така його доля — побувати на Звалищі.

Вони розвернулись і погналися за Звалищем. Увійшли в його притягання. Тепер своїм ходом їм звідси не вийти. Доведеться врятувати людину, дати SOS і чекати на рятувальників. Доля!

Сморід від шлейфа був, хоч носа затикай. Звалище вже закрило Галактику. Он і червона сигнальна ракета, ще одна — потерпілий їх помітив. Підійдемо ближче. Ну, почалось… маневруй! Гарне місце, хай йому біс!

Звалище перевершувало найгірші сподівання Бел Амора. Зореліт, вибухнувши, розніс тут усе. Першими, розтривожені вибухом, винеслись їм назустріч зім’яті каструлі і безформні відра й помчали просто до Південного рукава. Ото буде роботки тамтешньому директорові Охорони Середовища! Не встигли ухилитися від цього метеоритного потоку металовиробів, як влипли в концентрат плодово-ягідного киселю. Скільки років цьому киселю, скільки тисячоліть? Коли й ким його вироблено? Шар киселю, на щастя, був неміцним, продерлись. Зате назустріч велично попливли жовто-іржаво-руді березові віники. Здрастуйте, дорогенькі, давно не бачились! Довкола громадилися найнесподіваніші речі, впізнати їх було важко, а перерахувати — ліньки…

Де ж потерпілий? SOS прямо по курсу… Гальмуй! Ось він, бідолаха, розмахує червоним ліхтарем. Дивний якийсь чоловік… Та це ж робот-сміттяр!

— Чого тобі? — запитав Бел Амор, зупиняючи шлюпку.

— Врятуйте наші душі! — відповів робот.

— Для цього й прибув, не сумнівайся. Де твій хазяїн?

— Тут, поряд.

Робот-сміттяр пішов попереду, показуючи дорогу між купою битої цегли і радіаторами парового опалення. Цегла, добряче обтесавшись за тисячоліття, поводилася спокійно, а от радіатори небезпечно літали в різних напрямках. Пробрались і тут, але далі шлюпка застрягла в торосах потрощених музичних інструментів. За ними починалося мертве море зогнилих залізничних вагонів. Самотня арфа без струн пропливла над головою. Довелося йти пішки. Стабілізатор лишив Бел Амора під опікою робота-сміттяра і був уже далеко попереду, інстинкт вів його туди, де гинула людина. Бел Амор чвалав слідом за роботом-сміттярем.

— Тебе як звуть? — запитав Бел Амор.

— Совок.

Що ж, ім’я відповідало посаді.

Весь простір був забитий мотлохом, жодна зірка не прозирала, лише галактичне світло відбивалося від куп битого скла. Увагу Бел Амора привернули чорні ажурні ворота, і навіть не самі ворота, а впорядкованість цього місця. З одного боку воріт — чавунний лев з одбитою лапою, з другого — алебастрова урна. Ворота ні до чого не кріпились, простір за ними був забитий тим-таки сміттям, але Бел Амор відчував, що це місце хтось обставив відповідно до свого смаку.

— Прошу! — сказав Совок і відхилив стулку.

Бел Амор пройшов за ворота і зрозумів, що потрапив у пастку.

— Де твій хазяїн? — підозріливо спитав він.

Робот не відповів, наче на чув. Він ухилявся від виконання законів Азімова!

Бел Амор грізно запитав:

— Ти чому не рятуєш людину?

Совок пішов геть, розсунув зарості твердої лапші і зник у ній. Бел Амор хотів був погнатися за ним, але провалився по пояс у купу порожніх коробок на взуття, і ті стали обертатися навколо нього. Бел Амор тут-таки передумав ганятися за будь-ким. Він не був таким уже й наївним простаком, любителем парних, щоб кидатись у невідомість, коли відчуваєш пастку. Його кудись заманули. Нехай пастка сама себе проявить. Краще лишатись на місці й чекати на Стабілізатора. Він, Бел Амор, може вибратися з будь-якої тайги, але не з дрімучого мотлоху. З мотлоху вибратися неможливо, це він знає з дитинства, коли загубився в меблевому магазині. У великих містах він втрачав будь-яку орієнтацію, не знав, де південь, де північ, не розумів, як співвідносяться міські райони один з одним, соромився запитати дорогу.

Бел Амор сидів на алебастровій урні, з іншого боку воріт лежав на п’єдесталі чавунний лев. Бел Амор догадувався, про що думає лев. З моменту відливки цей лев думав одну думу: чому він не витвір мистецтва? Хто замовив п’ять тисяч однакових чавунних левів, хто розставив їх на планетах біля санаторних воріт? Хто схвалив? Хто не зупинив?..

Ось нарешті Стабілізатор. А поряд з ним… людина!