Кришталеві небеса - Ревич Всеволод Александрович - Страница 25

Коли він став перед суворим Гросмейстером і поклав до його ніг огидну відрубану голову, — звичайно, від першого дракона, — старий розгнівався й наказав, щоб за порушення заборони рицаря негайно посадили до в’язниці. Але тим часом по всьому острову Родосу розійшлася чутка про те, що дракона вбито, і народ, відчуваючи, що відблиск слави героя впаде й на нього, просив Гросмейстера скасувати свій вирок. Елліон де Вілланова, зваживши на заслуги рицаря, так і зробив і дав де Гозону один з вищих орденських чинів.

І тому під скульптурою героя, яку зберегла нам історія, вирізьблено такий напис:

“Бр. Деодат де Гозон. Сей муж відважно Дракона, превеликого і жахливого і злощасних родоських поселян пожиравшого, убив, опісля чого був вибраний Гросмейстером ордену в році 1349 милості божої”.

Так ця історія закінчується, хоч і без прекрасної принцеси, як годилося б. її ви знайдете хіба що в казках…

Артур Порджес[22]

САЙМОН ФЛЕГГ І ЧОРТ

Після кількох місяців напруженого студіювання незчисленних вицвілих манускриптів Саймону Флеггу пощастило викликати чорта. Дружина Саймона, знавець середньовіччя, надала йому неоціненної допомоги. Сам він, бувши всього-на-всього математиком, не міг втямити латинських текстів, особливо ускладнених незвичними термінами демонології X століття. Блискуче чуття місіс Флегг придалося тут, як ніколи, до ладу.

Опісля попередніх сутичок Саймон і чорт сіли за стіл для серйозних переговорів. Гість із пекла був похмурий, бо Саймон презирливо відкинув його найзаманливіше пропозиції, легко розгадав смертельну небезпеку, приховану в кожній спокусливій примані.

— А що, коли тепер ви задля різноманітності вислухаєте мою пропозицію, — сказав нарешті Саймон. — Вона, у всякому разі, без каверз.

Чорт роздратовано покрутив роздвоєним кінчиком хвоста, неначе то був звичайнісінький ланцюжок із ключами. Напевне, він був ображений.

— Ну, що ж, — сердито згодився він. — Шкоди з цього не буде. Катайте, пане Саймоне.

— Я поставлю вам тільки одне запитання, — почав Саймон, і чорт повеселішав. — Ви повинні відповісти на нього протягом двадцяти чотирьох годин. Якщо вам не пощастить, ви платите мені сто тисяч доларів. Це скромна сума. Адже ви звикли до незрівнянно більших масштабів. Ніяких мільярдів, ніяких Єлен троянських на тигровій шкурі. Звичайно, якщо виграю, ви не повинні мститись.

— Подумаєш, — пирхнув чорт. — А яка ваша ставка?

— Якщо я програю, то на короткий термін стану вашим рабом. Але без усяких там мук, загину душі й такого іншого — це було б забагато за таку дрібницю, як сто тисяч доларів. Не бажаю я шкоди й моїм родичам чи друзям. Проте, — подумавши, додав він, — тут можуть бути винятки.

Чорт насупився, сердито смикаючи себе за кінчик хвоста. Нарешті він смикнув так ретельно, що навіть скривився від болю, і рішуче заявив:

— Дуже шкодую, але я маю діло тільки з душами. Рабів у мене й так досить. Якби ви знали, скільки безкоштовних і щиросердих послуг виявляють мені люди, то були б вражені. Одначе ось що я зроблю. Якщо в заданий час я не зможу відповісти на ваше запитання, ви дістанете не злиденні сто тисяч доларів, а будь-яку — звичайно, не надто вже дику — суму. Окрім того, я пропоную вам здоров’я, щастя до кінця ваших днів. Якщо ж я відповім на ваше запитання — ну, то наслідки вам відомі. Ось усе, що я можу запропонувати вам.

Він узяв із повітря запалену сигару й задимів. Запанувала насторожена мовчанка.

Саймон дивився поперед себе й нічого не бачив. Великі краплі поту зросили його лоб. Він чудово знав, які умови може запропонувати чорт. М’язи на його обличчі напружились… Ні, він ладен заставити душу, що ніхто — ні людина, ні звір, ні чорт — не відповість за добу на його запитання.

— Долучіть у пункт про здоров’я й щастя мою дружину — і по руках! — сказав він. — Давайте підпишемо.

Чорт кивнув. Він вийняв з рота недокурок, з огидою подивився на нього й торкнув пазуристим пальцем. Недокурок умить перетворився на рожеву м’ятну таблетку, яку чорт почав смоктати, гучно й з неприхованою насолодою.

— Що стосується вашого запитання, — вів далі він, — то на нього повинна бути відповідь, інакше наша угода недійсна. В середні віки люди любили завдавати загадки. Нерідко до мене приходили з парадоксами. Наприклад: у селі жив тільки один цирульник, який голив усіх, хто не робив цього сам. Хто голив цирульника? — запитували вони. Але, як відзначив Рассел, слівце “усіх” робить таке запитання безглуздим і відповіді на нього нема.

— Моє запитання чесне й не містить парадокса, — запевнив його Саймон.

— Чудесно. Я на нього відповім. Чого ви посміхаєтесь?

— Я… нічого, — відповів Саймон, прогнавши з лиця посмішку.

— У вас міцні нерви, — сказав чорт похмуро, але схвально, вихоплюючи з повітря пергамент. — Якби я постав перед вами в подобі чудовиська, що поєднує в собі миловидність ваших горил з граціозністю монстра, що мешкає на Венері, ви навряд чи зберегли б свій апломб, і я певен…

— У цьому нема ніякої потреби, — поспішно перебив його Саймон.

Він узяв простягнуту йому угоду, переконався, що гам усе гаразд, і розчинив складаного ножика.

— Хвилиночку, — зупинив його чорт. — Дайте я його продезинфікую. — Він підніс лезо до губів, легенько подув, і сталь розжарилась до вишнево-червоного кольору. — Ну ось! Тепер доторкніться кінчиком ножа… гм… до чорнила, і це все… Прошу вас, другий рядок знизу, останній — мій.

Саймон якусь мить задумливо дивився на розжарений кінчик ножа.

— Підписуйтесь, — поквапив його чорт, і Саймон, розправивши плечі, поставив своє ім’я.

Поставивши й свій підпис з кучерявим розчерком, чорт потер руки, окинув Саймона відверто власницьким поглядом і весело сказав:

— Ну, давайте своє запитання! Тільки-но я відповім на нього, ми вирушимо. Мені треба відвідати сьогодні ще одного клієнта, а часу обмаль.

— Добре, — сказав Саймон і глибоко зітхнув. — Моє запитання таке: правильна чи неправильна велика теорема Ферма?

Чорт ковтнув слину. Уперше його самовпевненість похиталась.

— Велика — чия? Що? — глухо спитав він.

— Велика теорема Ферма. Це математичне твердження, яке Ферма, французький математик сімнадцятого століття, буцімто довів. Одначе його доведення не було записане, й до сьогодні ніхто не знає, правильна теорема чи ні. — Коли Саймон побачив фізіономію чорта, його губи скривились у посмішку. — Ну ось, ідіть і трудіться!

— Математика! — з жахом вимовив хвостатий. — Ви гадаєте, я мав час вивчати такі речі? Я вивчав тривіум і квадривіум,[23] але що стосується алгебри… Скажіть, — обурено додав він, — чи етично ставити мені таке запитання.

Лице Саймона закам’яніло, але очі сяяли.

— А ви б воліли краще збігати за сто двадцять тисяч кілометрів і принести якусь річ завбільшки з гідростанцію Боулдер Дем, — дратував він чорта. — Час і простір для вас дрібниця, правда? Що ж, шкодую, але я хочу мати відповідь на своє запитання. Воно дуже просте, — заспокійливо додав Саймон. — Йдеться про додатні цілі числа.

— А що таке додатне число? — захвилювався чорт. — І чому ви хочете, щоб воно було ціле?

— Висловимося точніше, — сказав Саймон, лишивши запитання чорта поза увагою. — Теорема Ферма стверджує, що для будь-якого додатного цілого числа п більшого двох рівняння хn + yn = zn не має розв’язку в додатних цілих числах.

— А що це означає?..

— Пам’ятайте, ви повинні дати відповідь.

— А хто буде суддею — ви?

— Ні, — ласкаво відповів Саймон. — Я не вважаю себе достатньо компетентним, хоч сушив голову над цією проблемою кілька років.