Кришталеві небеса - Ревич Всеволод Александрович - Страница 5

— Чого вам тут треба? — спитав Гарт; незважаючи на спробу оволодіти собою, він випалив ці слова найнелюб’язнішим тоном.

Прибулий, якщо й помітив, що його зустріли дивно, та не звернув на це уваги, бо, спускаючись східцями, і далі усміхався й простягував руку.

— Отець Марк, — відрекомендувався він, — із місіонерського товариства Братів. Я дуже радий…

— Я запитую, чого вам тут треба? — Голос Гарта був спокійний і холодний. Він знав тепер, як треба діяти в подібних обставинах.

— Це ж абсолютно ясно, — сказав отець Марк, як і раніше, добродушно. — Наше місіонерське товариство вперше зібрало кошти, щоб послати духовних емісарів на інші планети. Мені поталанило…

— Забирайте свій багаж і вертайтесь на корабель Ваша присутність тут небажана, до того ж ви не маєте дозволу на висадку. Ви будете зайвим тягарем, а тут, на Вескері, нікому турбуватися про вас. Вертайтесь на корабель.

— Я не знаю, хто ви є, пане, і чому ви брешете, — відповів священик. Він усе ще був спокійний, але усмішка зникла з його лиця. — Я дуже добре вивчив космічне право й історію цієї планети. Тут нема ані хвороб, ані тварин, яких можна було б боятися. До того ж це відкрита планета, і доти, поки Космічне управління не змінить її статусу, я маю таке ж саме право перебувати тут, як і ви.

Закон був, звичайно, на боці місіонера, просто Гарт пробував його обдурити, сподіваючись, що той не знає своїх прав. Одначе нічого з цього не вийшло. У Гарта лишався ще один досить неприємний вихід, і йому треба було вдатися до нього, поки не пізно.

— Вертайтесь на корабель! — крикнув він, уже не приховуючи свого гніву. Звичним рухом вихопив револьвер з кобури, й чорне дуло опинилось за кілька дюймів від живота священика Той зблід, але не ворухнувся.

— Якого чорта ти костричишся, Гарте! — захрипів у гучномовці здавлений голос Сінгха. — Панотець заплатив за переїзд, і ти не маєш права виганяти його з цієї планети.

— Я маю право, — сказав Гарт, зводячи револьвера й цілячись священикові в лоба. — Даю йому тридцять секунд, щоб він повернувся на борт корабля, а якщо ні, то спущу курка.

— Ти що, збожеволів чи комедію ламаєш? — задеренчав роздратований голос Сінгха. — Якщо ти жартуєш, то невдало, в усякому разі це тобі не допоможе. У таку гру можуть грати двоє, тільки я тебе обставлю.

Почувся гуркіт важких підшипників, і телекерована чотиригарматна башта на борту корабля повернулась і націлилась на Гарта.

— Сховай револьвера і допоможи панотцеві Марку вивантажити багаж, — скомандував гучномовець; у голосі Сінгха знову забриніли гумористичні нотки. — При всьому бажанні нічим не можу допомогти, друзяко. Мені здається, тобі зараз саме час поговорити з панотцем місіонером. А з мене досить — я мав щастя говорити з ним усю дорогу від Землі.

Гарт запхнув револьвера в кобуру, глибоко переживаючи свою невдачу. Отець Марк рушив уперед; на його губах знову заграла чарівна усмішка; діставши з кармана біблію, він підняв її над головою.

— Сину мій, — сказав він.

— Я не ваш син, — ледве видавив з себе Гарт, шаленіючи від гніву після завданої йому поразки.

Лють у ньому клекотіла, він стиснув кулаки: одначе змусив себе розчепити пальці й ударив священика долонею. І все-таки той упав від удару, а слідом за ним ляпнула в густе багно й розкрита біблія.

Ітин з іншими вескерянами уважно спостерігали те, що відбувалось, але, очевидно, безпристрасно, а Гарт не знайшов за потрібне відповісти на їхні невисловлені запитання. Він попрямував до свого дому, але відчувши, що вескеряни все ще стоять, оглянувся.

— Прибула ще одна людина, — сказав він. — їй треба допомогти перенести речі. Можете поставити їх у великій коморі, поки вона сама що-небудь збудує.

Гарт дивився, як прибулий зашкутильгав по моріжку до корабля; потім зайшов у будинок, хряпнув дверима так, що одна з половинок тріснула, і від цього дістав деяке задоволення. З таким же хворобливим задоволенням він відкоркував останню пляшку ірландського віскі, яку приберігав на особливий випадок. Що ж, випадок, звичайно, особливий, хоч і не зовсім такий, якого йому хотілось. Віскі було гарне й частково втамувало неприємний присмак у роті. Якби його тактика вдалася, успіх виправдав би все. Але він зазнав невдачі, й до гіркоти поразки долучалася болісна думка про те, що він виставив себе в такому дурному світлі. Сінгх полетів, не попрощавшись. Невідомо, яке враження склалось у нього про цей випадок, але, вернувшись на Землю, він, звичайно, розповідатиме незвичайні речі. Та гаразд, турботи про свою репутацію можна відкласти до наступного разу, коли він побажає знову завербуватись. А зараз треба налагодити стосунки з місіонером. Крізь завісу дощу Гарт побачив, що священик намагається поставити намет, а всі мешканці села вишикувались рядами й мовчки спостерігали.

Певна річ, ніхто з них не запропонував допомогти.

На той час, коли намета було поставлено і в нього було складено всю ношу, дощ ущух. Рівень рідини в пляшці значно знизився, і Гарт відчув себе більш підготованим до неминучої зустрічі. Правду кажучи, він шукав приключки, щоб заговорити з місіонером. Якщо полишити осторонь усю цю бридку історію, то після року цілковитої самотності здавалось принадним спілкування з будь-якою людиною, хай би ким вона була. “Чи не згодилися б ви пообідати зі мною? Джон Гарт”, — написав він на звороті давньої накладної. Але, може, старий надто наляканий і не прийде? Так, це, можливо, й не кращий спосіб владнати стосунки. Понишпоривши під ліжком, він знайшов підходящого ящичка й поклав у нього свій револьвер. Коли Гарт відчинив двері, Ітин, звичайно, вже очікував свого учителя, оскільки сьогодні випадало йому виконувати обов’язки Збирача Знань. Торгівець простяг вескерянинові записку і ящика.

— Віднеси-но це новій людині, — наказав він.

— Нову людину звати Нова Людина? — спитав Ітин.

— Ні! — різко відповів Гарт. — Його звати Марк. Але ж я прошу тебе тільки віднести це, а не встрявати в розмову.

Кожного разу, коли Гарт втрачав самовладання, вескеряни з їх педантичним мисленням вигравали раунд.

— Ти не просиш встрявати в розмову, — повільно промовив Ітин, — але Марк, може, й попросить. А інші поцікавляться, як його звуть, і я не буду знати його іме…

Він запнувся, бо Гарт грюкнув дверима. А проте, це не мало значення: в наступну зустріч з Ітином — через день, через тиждень або навіть через місяць — монолог буде відновлено з того самого слова, на якому його кінчили, і думка буде розжовуватись до цілковитої ясності. Гарт вилаявся про себе й залив водою дві порції найсмачнішого, що зберігся в нього, концентрату.

Почувся поквапний стукіт у двері.

Зайшов священик і простяг ящика з револьвером.

— Дякую вам за те, що ви позичили мені його, пане Гарте, я поважаю почуття, що спонукало вас послати його. Я нічого не знаю про те, що спричинилося до неприємностей в час мого прибуття, але гадаю, найкраще забути їх, якщо ми маємо на меті деякий час жити разом на цій планеті.

— Випиваєте? — спитав Гарт, взявши ящика й показуючи на пляшку, що стояла на столі. Він налив дві склянки вщерть і простяг одну священикові. — Я думаю приблизно так само, як і ви, але я, одначе, повинен вам пояснити, чому так сталося. — Він секунду понуро дивився на свою склянку, потім підняв її, запрошуючи випити. — Це великий світ, і мені здається, що ми повинні влаштуватися в ньому якнайкраще. За ваше здоров’я.

— Господь хай завжди буде з вами, — сказав отець Марк і теж підняв склянку.

— Не зі мною й не з цією планетою, — твердо заявив Гарт. — Ось у чому заковика. — Він випив півсклянки вина й зітхнув.

— Ви кажете так, щоб шокувати мене? — усміхнувся священик. — Запевняю вас, на мене це не діє.

— І не думаю шокувати. Я сказав достотно те, що мав на увазі. Я належу, напевне, до тих, кого ви називаєте атеїстами, а тому до релігії не маю ніякого діла. Тутешні мешканці, прості неосвічені істоти кам’яної доби, умудрились до цього часу обходитись без будь-яких забобонів і навіть натяків на релігію, і я сподіваюся, що вони й надалі зможуть так жити.