451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас - Страница 34

“…І по обидва береги річки росте дерево життя, що плодоносить дванадцять разів, кожного місяця дає свій плід; і листя дерева зцілює народи”.

Так, думав Монтег, ось що я скажу їм опівдні. Опівдні… Коли ми прийдемо до міста.

Оповідання

БУЛИ ВОНИ СМАГЛЯВІ Й ЗОЛОТООКІ

Ракета остигала на вітрі, що віяв із лугів. Клацнули й розчахнулися дверцята. З люка вийшли чоловік, жінка й трійко дітей. Інші пасажири вже простували марсіанським лугом, під їхніми ногами шелестіла трава, а цей чоловік залишився тут, зі своєю родиною.

Його волосся маяло на вітрі, кожна клітинка тіла напружилась, ніби він опинився в безповітряному просторі. Дружина стояла трохи попереду; вона тремтіла. А дітей — цих пушинок кульбаби — здавалося, ось-ось розкидають вітри по всіх кінцях Марса.

Діти підвели голови й глянули на нього. Його обличчя застигло.

— Що сталося? — запитала дружина.

— Ходімо назад у ракету.

— Ти хочеш повернутися на Землю?

— Так. Послухай!

Жалібно завиваючи, дув вітер. Здавалося, ще мить — і марсіанське повітря висмокче його душу, як висмоктують мозок із кістки.

Він дивився на невисокі гори цієї планети — тисячоліття притисли їх своєю вагою. Він бачив старовинні міста — вони погубилися серед лугів, наче тоненькі дитячі кісточки, розкидані в трав’яних озерах.

— Вище голову, Гаррі, — сказала дружина. — Відступати пізно. Ми пролетіли шістдесят з гаком мільйонів миль.

Біляві діти голосно кричали, мов чекаючи, що їм озветься високе склепіння марсіанського неба. Але відповіді не було, тільки швидкий вітер свистів у жорсткій траві.

Похололими руками чоловік підхопив валізи.

— Ходімо, — проказав він так, ніби стояв на березі, а мусив зайти в море і потонути.

Вони ввійшли в місто.

Його звали Гаррі Біттерінг, дружину — Кора, дітей — Тім, Лора і Девід. Вони побудували собі маленький білий будиночок; там приємно було вранці смачно снідати, але страх не минав. Непроханий співрозмовник, він був третім, коли подружжя перешіптувалося вночі в постелі й прокидалося на світанні.

— Ти знаєш, — казав Гаррі, — яке в мене відчуття? Ніби я дрібка солі й мене вкинули у прудкий потік. Ми тут чужинці. Ми земляни. А це Марс. Він для марсіан. Заради всього святого, Коро, купімо квитки й повернімося додому!

Але вона літі не хитала головою:

— Рано чи пізно атомна бомба знищить Землю. А тут ми виживемо.

— Виживемо, але збожеволіємо!

“Дон-дін, сім годин! — видзвонював будильник. — Годі спати, пора вставати!”

І вони вставали.

Якесь підсвідоме відчуття спонукало Гаррі щоранку оглядати й перевіряти геть усе, навіть теплий камін і яскраво-червоні журавці у горщиках, він ніби боявся — раптом щось скоїться. О шостій ранку ракета з Землі привозила свіженьку, ще з запахом друкарської фарби газету. Гаррі розпечатував її і тут-таки, за сніданком, переглядав. Він намагався бути товариським.

— Тепер усе як тоді, коли заселялися нові землі, — виголошував він. — Побачите самі, за кілька літ на Марсі буде мільйон землян. І великі міста будуть, і все таке інше! Казали — нічого у нас не вийде. Казали: марсіани не подарують нам вторгнення. І де ті марсіани? Ані лялечки! Міста є, це так, але ж вони порожні, там ніхто не живе. Хіба не так?

Будинок здригнувся від пориву вітру. Коли перестали бряжчати шибки, Біттерінг проковтнув клубок, що підступив до горла, й подивився на дітей.

— Не знаю, — сказав Девід, — може, скрізь тут і є марсіани, але ми їх не бачимо. Вночі іноді я ніби чую їх. Чую, як вітер жбурляє пісок у вікна. Мені стає лячно. І ввижаються оті старовинні міста в горах, де колись жили марсіани. І знаєш, тату, там ніби хтось ходить. Може, марсіанам не до вподоби, що ми сюди переселилися? Може, вони збираються нам за це помститися?

— Дурниці! — Біттерінг глянув у вікно. — Ми люди порядні, не свині. — Він знову подивився на дітей. — У кожному мертвому місті є привиди. Тобто спогади. — Тепер він пильно дивився на гори. — Ось дивишся на сходи і думаєш: як по них ходили марсіани, які вони на вигляд? І тоді в голові виникає щось схоже на маленький привид — спогад. Це цілком природно. Уява. — Він помовчав. — Сподіваюсь, ти не нишпорив у тих звалищах, га?

— Ні, тату. — Девід втупився у свої черевики.

— Начувайся! Тримайсь од них далі. Подай-но мені варення.

— А все-таки, — сказав маленький Девід, — щось станеться, ось побачиш!

І воно таки сталося, опівдні того самого дня.

Лора, спотикаючись, уся в сльозах, ішла вулицею селища. Нічого не бачачи, вона вбігла на ґанок.

— Мамо, тату! На Землі — війна! — схлипувала вона. — Щойно був радіосигнал. На Нью-Йорк скинуто атомні бомби! Вибухнули всі міжпланетні ракети. На Марс більше ніколи не прилетять ракети, ніколи!

— Ох, Гаррі! — пані Біттерінг, заточившись, ухопилася за чоловіка й доньку.

— А ти певна, Лоро? — тихо запитав батько.

Лора заридала.

— Ми залишимося на Марсі назавжди, назавжди!

Довго ніхто з них не міг вимовити її слова, тільки шумів передвечірній вітер.

Ми залишилися напризволяще, думав Біттерінг. Нас тут усього-на-всього якась тисяча. І немає вороття. Немає вороття. Його обсипало жаром від страху; піт рясно вкрив обличчя; руки, тіло зволожніли. Йому хотілося вдарити Лору, закричати: “Неправда, ти брешеш! Ракети повернуться!” Але натомість він притис до себе дочку, погладив по голові й мовив:

— Ракети все одно колись прилетять до нас.

— Коли? Через п’ять років? Побудувати ракету — справа складна й довга. Тату, тату, що ж ми робитимемо?

— Робитимемо свою роботу, звісно. Вирощуватимемо врожай, виховуватимемо дітей. Чекатимемо. Житимемо собі, як жили, поки закінчиться війна і знову прилетять ракети.

На ґанок піднялися Тім і Девід.

— Хлопці, — сказав батько, дивлячись над їхніми головами. — Я мушу вам щось сказати.

— Ми вже знаємо, — відповіли вони.

Біттерінг бродив по саду, залишившись наодинці зі своїм страхом. Поки ракети ткали свою срібну павутину в космосі, він ще міг якось миритися з Марсом. Він завжди казав собі: ось захочу, завтра ж куплю квитки й ми повернемось на Землю.

Але тепер срібна павутина розірвалася, ракети валяються безформними купами оплавленого металу й переплутаного дроту. Земляни залишилися на Марсі, на чужій планеті, серед світло-коричневих пісків, на п’янких вітрах; марсіанське літо обпалить їх, наче імбирні коржики; марсіанська зима складе їх у комори. Що буде з ним, з його родиною? Марс чокав цієї миті. Тепер він поглине їх.

Стискаючи тремтливими руками лопату, Біттерінг став навколішки біля квітника. “Працювати, — думав він, — працювати й про все забути”.

Він підвів очі й глянув на марсіанські гори. Колись ці вершини називалися гордими марсіанськими іменами. Земляни, що впали з неба, дивилися на гори, річки, моря — всі вони мали назви, але для чужинців залишалися безіменними. Колись марсіани побудували міста й дали їм назви; підкорили гірські вершини й дали їм назви; плавали по морях і дали їм назви. Гори осунулися, моря висохли, міста перетворилися на звалища. Однак, незважаючи на це, земляни в глибині душі відчували якусь провину, коли по-своєму називали ці древні пагорби й долини.

Людина не може жити без символів і ярликів. Тому на Марсі все назвали по-новому.

Біттерінг відчув себе дуже самотнім тут, під марсіанським сонцем, у своєму саду, де він, нахилившись, висаджував земні квіти у чужий грунт.

Думай про щось інше. Весь час думай. Про що завгодно думай. Тільки не про Землю, не про атомну війну, не про знищені міжпланетні ракети.