451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас - Страница 35

Він спітнів. Огледівся. Ніхто не дивиться. Він розв’язав краватку. “Ну й нахаба, — подумав. — Спочатку скинув піджак, а тепер і краватку”. Дбайливо повісив краватку на гілку персикового дерева — цей саджанець він привіз із штату Массачусетс.

І знов повернувся думками до назв і гір. Земляни все переінакшили. Тепер на Марсі є Гормельські долини, море Рузвельта, гори Форда, плоскогір’я Вандербільта, річка Рокфеллера. Перші поселенці в Америці вчинили мудріше, вони залишили американським рівнинам їхні стародавні індіанські назви: Вісконсін, Міпнесота, Айдахо, Огайо, Юта, Мілуокі, Уокеган, Оссео. Давні назви, давній смисл.

Зачудовано дивлячись на гори, він думав: а може, марсіани там? Може, ви мерці, марсіани? Що ж, ми тут самі, відрізані від усього світу. Спускайтеся з гір, проганяйте нас звідси геть! Ми безпорадні!

Порив вітру обсипав його снігопадом персикового квіту.

Він простяг засмаглу руку і скрикнув. Доторкнувся до суцвіть, зібрав їх у пригорщу. Розглядав їх, крутив туди-сюди. Потім покликав дружину:

— Коро!

Вона визирнула з вікна. Біттерінг кинувся до неї.

— Коро, подивись!

Вона покрутила суцвіття в руках.

— Бачиш? Вони якісь не такі. Вони змінилися! Персик квітне не так!

— Як на мене, звичайний собі квіт, — відказала Кора.

— Ні, не звичайний. Квітки не такі! Ніяк не втямлю, в чому річ. Чи на пелюстку більше, чи, може, листок зайвий, чи не той колір, не так пахнуть?

З дому вибігли діти й задивилися на батька: він метався від грядки до грядки, висмикував редиску, цибулю, моркву.

— Коро, ходи-но сюди, подивись!

Цибуля, редиска, морква переходили з рук у руки.

— Хіба це морква?

— Так… ні. — Вона вагалася. — Не знаю.

— Всі овочі стали якимись інакшими.

— Ніби так.

— Ти и сама бачиш — вони не такі! Цибуля — не цибуля, морква — не морква. Покуштуй-но: смак наче той і водночас не той. Понюхай: і пахне не так. — Його опанував страх, серце шалено калатало. — Коро, що діється? Що це? Нам треба тікати звідси. — Він бігав по саду, обмацував кожне дерево. — Дивись, троянди! Троянди… вони стали зелені!

І вони стояли, дивилися на зелені троянди. А через два дні, галасуючи, прибіг Тім:

— Ідіть подивіться на корову! Я доїв її й побачив… Мерщій!

Вони стояли в хліві й дивилися на свою єдину корову.

У неї ріс третій ріг.

А лужок перед будинком потроху, непомітно набував кольору весняних фіалок.

Насіння привезли з Землі, але трава росла ніжно-бузкова.

— Треба тікати звідси, — сказав Бітгерінг. — Почнемо їсти цю гидоту з городу — й самі перетворимося казна на що. Я цього не дозволю. Тільки й залишається — спалити ці овочі!

— Вони ж не отруйні!

— Ні, отруйні. Але отруту важко розпізнати., її дуже мало — всього якась краплина. Не можна цього їсти.

Він розпачливо подивився на будинок.

— Навіть будинок отруєний. Вітер з ним зробив щось. Його спалило повітря. Роз’їв нічний туман. Геть усі дошки пожолобились. Таких будинків у землян не буває.

— Ат, тобі просто ввижається!

Вій надяг піджак, зав’язав краватку.

— Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.

— Почекай, Гаррі! — крикнула дружина.

Але він уже пішов.

У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.

Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.

“Що ви робите, дурні несосвітенні! — думав він. — Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?”

Хтось привітався:

— Здоров був, Гаррі!

— Слухайте, — почав він, — ви чули вчора новину? Чи, може, не чули?

Люди закивали головами, засміялися:

— Звісно, Гаррі! Як же не чули!

— І що ви думаєте робити?

— Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?

— Треба будувати ракету, ось що!

— Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!

— Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?

— Бачили, Гаррі. Ну то й що? — відказав хтось.

— І це вас не налякало?

— Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі.

— Йолопи!

— Та що з тобою, Гаррі?

Біттерінг мало не плакав.

— Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!

Всі дивилися на нього.

— Семе, — звернувся він до одного.

— Що, Гаррі?

— Допоможеш мені будувати ракету?

— Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні — ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п’ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.

Всі засміялися.

— Не смійтесь!

Сем добродушно дивився на Біттерінга.

— Семе, — раптом сказав той, — в тебе очі…

— А що таке з ними?

— У тебе ж були сірі очі?

— Слово честі, не пам’ятаю.

— Очі в тебе були сірі! Так чи ні?

— Та що тобі до моїх очей?

— А те, що вони в тебе стали якісь жовті.

— Хіба, Гаррі? — байдуже проказав Сем.

— А сам ти став якийсь довгий і тонкий.

— Може, й так, Гаррі.

— Семе, це недобре, що в тебе стали жовті очі.

— А в тебе які, по-твоєму?

— В мене? Звісно, блакитні.

— Тримай-но, Гаррі. — Сем подав йому кишенькове люстерко. — Подивись на себе.

Біттерінг нерішуче взяв люстерко й подивився в нього.

У глибині його блакитних очей ховалися ледь помітні золотаві лелітки.

Якусь хвилю панувала тиша. Тоді Сем обізвався:

— Ти що накоїв, Гаррі? Розбив моє люстерко.

Гаррі Біттерінг улаштувався в Семовій майстерні й заходився будувати ракету. Люди стояли в дверях, неголосно розмовляли, посміювалися. Інколи допомагали Гаррі підняти що-небудь важке. А то стояли собі й дивилися на нього жовтавими очима.

— Час вечеряти, Гаррі, — нагадав хтось.

Прийшла дружина, принесла вечерю в кошику.

— Не їстиму я цього, — сказав він. — Від сьогодні їстиму лише те, що в холодильнику. Те, що ми привезли з Землі. А з нашого городу — нічого.

Дружина стояла й дивилася на нього.

— Не зможеш ти побудувати цю ракету.

— Коли мені було двадцять, я працював на заводі. Знаюся на металі. Головне — почати, а тоді й інші допоможуть, — відповів він.

На дружину не дивився, знай собі розгортав креслення та синьки.

— Ох, Гаррі, Гаррі, — скрушно промовила вона.

— Ми мусимо звідси вибратися, Коро. Мусимо!

Ночами над пустельними, осяяними місячним світлом морями трав, де вже дванадцять тисячоліть, наче розкидані шахи, біліли марсіанські міста, безперестанку віяв вітер. Біттерінгів дім у селищі землян здригався, наче в передчутті якихось перемін.

Біттерінг лежав у постелі, відчуваючи, як у нього ніби ворушиться кожна кістка, змінює форму, плавиться, мов золото в тиглі. Поруч лежала дружина, засмагла від довгих сонячних днів. Ось вона спить, смаглява, золотава, майже до чорноти обпалена сонцем, і діти сплять у своїх ліжках, наче відлиті з металу, лише самотній вітер, вітер перемін, виє в саду в кронах колишніх персикових дерев, у бузковій траві, зриває пелюстки з зелених троянд.

Страх нічим не проженеш. Він хапає за горло, стискає серце. Він проступає холодним потом під пахвами, на скронях, на тремтливих долонях.

На крайнебі зійшла зелена зірка.

Якесь дивне слово зірвалося з вуст Гаррі.

— Йоррт, — повторив він. — Йоррт.

Марсіанське слово. Але ж він не знає марсіанської мови!

Серед ночі він схопився з ліжка й зателефонував Сімпсону, археологові.

— Сімпсоне, що таке “Йоррт”?

— Старовинна марсіанська назва нашої Землі. А що?

— Так, нічого.

Він випустив телефонну трубку.