451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас - Страница 36

— Алло, алло, алло, алло! — кричала трубка, а він сидів і невідривно дивився на зелену зірку. — Алло, Біттерінг! Гаррі, ти слухаєш?

Дні були заповнені скреготом металу. Біттерінг складав каркас ракети; йому неохоче, байдужо допомагали трос чоловіків. За якусь годину він уже втомився, довелося сісти відпочити.

— Це все висота, — засміявся хтось із помічників.

— А ти їси, Гаррі? — запитав другий.

— Їм, їм, — сердито відповів той.

— Все з холодильника?

— Так!

— А ти худнеш, Гаррі!

— Неправда!

— І вищаєш!

— Брешеш!

Через кілька днів дружина відвела його вбік.

— Гаррі, запаси в холодильнику вийшли. Він порожній. Доведеться тобі харчуватися тим, що росте на Марсі.

Він важко опустився на стілець.

— Треба ж тобі щось їсти, — вела далі дружина. — Ти он як змарнів.

— Так, — відповів він.

Біттерінг узяв сендвіч, оглянув його з усіх боків і відкусив шматочок.

— Досить уже працювати, вистачить на сьогодні, — мовила Кора. — Он яка спека.

Діти збираються погуляти, викупатися в каналі. Ходімо, прошу тебе.

— Я не можу марнувати час. Зараз усе вирішує час!

— Ну хоч на годинку, — наполягала вона. — Поплаваєш, тобі це на користь.

Він підвівся. Піт рясно вкривав усе тіло.

— Гаразд, гаразд. Дай мені спокій. Іду.

— От і добре, Гаррі.

День був погідний, пекло сонце. Воно пропалювало рівнину, скидаючись на велетенське око. Вони йшли берегом каналу, діти в купальниках побігли вперед. Невдовзі зупинилися відпочити, поїли сендвічів з м’ясом. Гаррі подивився на дітей, на дружину — вони були засмаглі, майже коричневі. А очі — жовті, хоч ніколи вони не були жовті! Його пройняв дрож, але незабаром минув, наче його змила спекотна хвиля; приємно було лежати отак на осонні. Йому вже не було страшно — він надто втомився.

— Коро, відколи в тебе жовті очі?

Вона здивувалася.

— Не знаю. Певне, завжди були такі.

— А може, вони були карі й пожовтіли протягом оцих трьох місяців?

Вона прикусила губу.

— Ні. А чому ти питаєш?

— Так просто.

Ще посиділи.

— І в дітей теж очі жовті, — сказав Біттерінг.

— Таке буває: діти ростуть, і колір очей змінюється.

— А може, й ми теж діти. Принаймні для Марса. Оце так думка! — він засміявся. — Мабуть, я таки поплаваю.

Вони пірнули в воду. Гаррі занурювався дедалі глибше, досяг дна і ліг, наче золота статуя в зеленій тиші. Навкруги — вода, тиша, спокій. І рівна, повільна течія легенько несе тебе кудись.

“Якщо полежати отак довше, — подумав він, — вода обробить мене, виїсть м’ясо, оголить кістки, наче корали. Залишиться тільки кістяк. А згодом вода побудує на ньому щось своє, обплутає водоростями — зеленими, червоними, жовтими. Все змінюється. Змінюється. Повільні, глибинні, мовчазні зміни. А хіба не те саме отам, нагорі?”

Крізь воду він побачив сонце — теж марсіанське, перемінене іншим і повітрям, і часом, і простором.

“Там, нагорі, — велика річка, — думав він, — марсіанська річка, і всі ми, в наших будинках з гальки й валунів, лежимо на дні, наче раки-самітшіки, а вода змиває нашу колишню плоть, видовжує наші кістки, і…”

Він дозволив воді винести його крізь м’яке світло на поверхню. Тім сидів на березі й уважно дивився на батька.

— Ута, — сказав хлопець.

— Що таке? — перепитав батько.

Хлопець усміхнувся.

— Ти ж знаєш. Ута — по-марсіанському батько.

— Де це ти навчився?

— Не знаю. Всюди. Ута!

— Що ти хочеш? Хлопець зам’явся.

— Я… я хочу змінити ім’я.

— Змінити ім’я?

— Так.

Підпливла мати.

— А чим тобі не подобається твоє ім’я?

Тім засовався.

— Учора ти кликала мене: Тім, Тім, Тім, а я й не зважав. Думав, це не мене. У мене інше ім’я, і я хочу, щоб мене звали по-новому.

Біттерінг ухопився за стінку каналу; він весь похолов, лунко, повільно калатало серце.

— Як же це по-новому?

— Ліннл. Правда, гарне ім’я? Можна мені так зватися? Ну, будь ласка… можна?

Біттерінг помацав рукою чоло: обсіли думки — ота ракета, працюєш сам-один, і навіть у своїй родині ти самотній, такий самотній…

Він почув голос дружини:

— А чом би її ні?

Потім почув і свій голос:

— Можна.

— Е-ге-ге-е-й! — закричав хлопець. — Я — Ліннл! Я — Ліннл!.

Отак він кричав і, пританцьовуючи, біг через луг.

Біттерінг зирнув на дружину.

— Навіщо ми це зробили?

— Не знаю, — відповіла вона. — А втім, що тут поганого?

Вони йшли далі серед горбів. Ступали по старих мозаїчних доріжках, минали водограї, які ще бризкали водою. Доріжки влітку вкривала тонка плівка прохолодної води. І можна було цілий день чалапати по них босоніж, наче по ручаях бродом.

Вони підійшли до невеличкого, давно покинутого марсіанського особняка, що стояв на пагорбі. Звідси відкривався гарний краєвид на долину. Коридори, обличковані блакитним мармуром, фрески на всю стіну, плавальний басейн. Надворі спека, а тут свіжість і прохолода. Марсіани не визнавали великих міст.

— Як тут гарно! — мовила Кора. — Може, переїдемо сюди на літо?

— Ходімо, — сказав Біттерінг. — Час повертатися в місто. Багато роботи, треба закінчувати ракету.

Але цього вечора, коли він працював, йому з думки не йшов особняк з прохолодного блакитного мармуру. Минали години, і дедалі частіше здавалося, що ракета не така вже й потрібна. Спливали дні, тижні; Біттерінгом поволі оволоділа нехіть до будівництва ракети. Не було колишньої наснаги, ревності. Він і сам злякався своєї байдужості. Але якось усе так склалося — спекота, гаряче повітря, працювати важко…

На ґанку майстерні почулися притишені голоси.

— Чули? Всі їдуть.

— Еге ж. Їдуть.

Біттерінг вийшов.

— Куди це?

Вій побачив: по вулиці, здіймаючи куряву, їхали ваговози, в яких було повно меблів і дітей.

— Переселяються в особняки, — сказав хтось на ґанку.

— Так, Гаррі. І я переїду. І Сем теж. Правда, Семе?

— Авжеж. А ти, Гаррі?

— Я маю тут роботу.

— Пхе, робота! Доробиш ракету восени, коли стане прохолодніше.

Біттерінг зітхнув.

— Каркас уже готовий.

— Восени працюватиметься краще.

Голоси ліниво бриніли в розпеченому повітрі.

— Треба працювати, — правив своєї Біттерінг.

— Відклади до осені, — заперечували йому.

І це звучало розсудливо й правильно.

“І справді, восени діло піде краще, — подумав Біттерінг. — Часу буде скільки завгодно”.

“Ні! — задихаючись, кричало щось у самісінькій глибині його єства, заховане десь далеко, щільно зачинене. — Ні! Ні!”

— Восени! — промовив він.

— Їдьмо, Гаррі, — сказали йому всі.

— Гаразд, — погодився він, відчуваючи, як його тіло плавиться в розпеченому повітрі. — Гаразд, відкладу до осені. А тоді знову візьмуся за роботу.

— Я вподобав собі особнячок біля Тірра-ка-налу, — мовив хтось.

— Біля каналу Рузвельта, чи що?

— Тірра. Це стародавня марсіанська назва.

— Але ж на карті…

— Забудь про ту карту… Тепер він називається Тірра. І я собі підшукав гарненьку місцину в Пілланських горах.

— Це гори Рокфеллера?

— Це Пілланські гори, — заперечив Сем.

— Гаразд, — погодився Біттерінг, сповитий гарячим душним повітрям. — Пілланські то й Пілланські.

Наступного дня, — а він видався спекотний, тихий — його родина старанно навантажувала ваговоз.

Лора, Тім і Девід тягали клунки. Чи то пак клунки тягали Ттіл, Ліннл і Верр — отак вони тепер себе називали.

Всі меблі залишили в маленькому білому будиночку.

— У Бостоні наші меблі були привабливі, — сказала Кора. — І в цьому будинку теж. Але в тому особняку!.. Ні. Ось повернемося восени, й вони знову стануть у пригоді.

Біттерінг не заперечував.

— Я знаю, які там потрібні меблі, — перегодом сказав він. — Великі, зручні…

— А як бути з твоєю енциклопедією? Хіба ти не береш її з собою?

Біттерінг відвів очі.