451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас - Страница 52

Якби дорослі діти знали це, вони б обліпили мене, мов сарана. Але вони не знали.

І, мабуть, моє обличчя теж не виказувало мене.

— Назад! — крикнув я.

Достоту, як у тій чудовій останній сцені з “Привиду паризької опери”, де Лон Чейні, тікаючи через нічний Париж від розлюченої юрби, обертасться до неї обличчям, підводить стиснутий кулак, наче в ньому бомба, і на якусг. мить натовп, жахнувшись, завмирає. Він сміється, розтуляє пальці, показує порожню долоню — і юрба жене його в річку, до його смерті… Але я не збирався показувати їм, що моя долоня порожня. Вона міцно обхоплювала тонку шию Кордови.

— Звільніть дорогу до дверей!

Вони звільнили.

— Не ворушитися! Не дихати! Якщо навіть хтб-небудь знепритомніє, пташині кінець, і не бачити вам ніяких авторських прав, ніяких фільмів, ніяких фотокарток. Шеллі, подай-но мені клітку і хустку.

Шеллі Каплун обережненько взяв клітку та запинало й подав мені.

— Відступіть! — заволав я.

Усіх відкинуло ще на фут.

— А тепер слухайте, — мовив я. — Коли я піду звідси й сховаюся, вас викликатимуть поодинці, ви матимете змогу познайомитися з Татусевим другом і заробити на сенсації.

Я брехав. Я чув фальш у своєму голосі. Але сподівався, що вони її не завважать.

Тому заговорив швидше, аби приховати цю фальш.

— Зараз я піду звідси. Дивіться! Бачите? Я тримаю папугу за шию. Він житиме, поки ви будете виконувати мої накази. Отож ми пішли. Один крок, другий. Залишилася половина шляху. — Я йшов поміж них, і вони не дихали. — Крок, другий, — примовляв я, а мов серце підступало до горла. — Ось і двері. Спокійно. Ані руш! Клітка в одній руці. Пташина — в другій…

— “Леви бігли по жовтому піску пляжу”, — сказав папуга; горло його рухалося під моїми пальцями.

— О боже! — промовив Шеллі, скоцюрбившись біля столу. По його щоках котилися сльози. Може, не тільки через гроші. Може, Татусь щось важив і для нього. Він простяг руки до мене, до папуги, до клітки, благаючи нас повернутися. — О боже! О боже! — він заридав.

— “Лише кістяк величезної риби лежав біля причалу, і кістки яскраво біліли в промінні вранішнього сонця”, — сказав папуга.

— Ох, — видихнули всі.

Я не став придивлятися, чи плаче ще хто-небудь. Я переступив через поріг. Зачинив двері. Кинувся до ліфта. Якимсь дивом він був тут, і всередині куняв ліфтер. Ніхто не наважився мене переслідувати. Либонь, розуміли, що це намарне.

Ввійшовши в ліфт, я посадив папугу в клітку, а на клітку накинув хустку з написом “МАМА”. Ліфт повільно посунув донизу, крізь майбутні роки. Я думав про ті роки, де я сховаю папугу, і як тепло йому буде в мене, хоч хай яка негода, як добре я його годуватиму, і як заходитиму до нього раз на день і розмовлятиму з ним крізь хустку, і ніхто ніколи не побачить його — ні газетярі, ні журналісти, ні кіношники, ні Шеллі Каплун, ні навіть Анто-ніо з кав’ярні “Куба лібре”. Минатимуть дні, тижні, мене раптом охопить жах, що папуга онімів. Тоді я прокинусь серед ночі, прочовгаю до його кімнати, підійду до клітки і скажу: “Італія, тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік…” І старечий голос з-під напису “МАМА” відповість: “Тієї зими сніг злітав з прискалків гори сухою білою пилюкою…” — “Африка, тисяча дев’ятсот тридцять другий рік”. — “Ми дістали рушниці, і змастили їх, і вони були сині й сяйливі і лежали в наших руках, і ми чекали в високій траві й усміхалися…” — “Куба, Гольфстрім”. — “Ця риба випливла з води й підстрибнула аж до сонця. Все, що я коли-небудь думав про рибу, було в цій рибі. Все, що я коли-небудь думав про стрибок, було в цьому стрибку. Вони вмістили в себе все моє життя. Це був день сонця, води і життя. Мені хотілося вдержати все це в руках. Мені хотілося, щоб це не скінчилося ніколи. І все-таки, коли риба впала, і вода, біла, а потім зелена, зійшлася над нею, все скінчилося…”

Тим часом ми вже спускались в вестибюль; двері ліфта розсунулися; я вийшов, тримаючи в руках клітку з написом “МАМА”, швидко перетнув вестибюль, опинився на вулиці й гукнув таксі.

Залишалося найскладніше — і найнебезпеч-ніше. Я знав: ще до того, як я дістанусь до аеропорту, вже повідомлять охорону й народну міліцію. Можна не сумніватися, Шеллі Каплун сповістить, що з країни збираються вивезти національне багатство. Треба було придумати, як пройти з папугою через митницю.

Але ж я літератор, людина начитана, і вихід знайшов досить швидко. Я зупинив таксі, купив баночку вакси і пофарбував Кордову в чорне від ніг до голови.

— Слухай, — нахилившись до клітки, прошепотів я. Ми мчали вулицями Гавани. — Nevermore.[37]

Ці звуки, певне, були для нього новими, бо, думав я, Татусь не став би цитувати суперника середньої ваги, якого він нокаутував багато років тому. Поки слова закарбовувалися в пам’яті папуги, під хусткою панувала тиша.

І нарешті я почув:

— Nevermore, — добре знайомим тенорком Татуся промовила птаха, — nevermore.

ПРИЗНАЧЕНА ГОДИНА

Ото буде весело! Оце так гра! Вони ще ніколи не знали такого! Галасливі діти стрімголов гасають туди-сюди по зелених галявинах, то візьмуться за руки, то, розставивши їх, кружляють, то вилазять на дерева і сміються, аж заливаються. В небі літають ракети, по вулицях мчать жуки-автомобілі, а діти захопилися грою. Така втіха, така радість, стільки вереску, така штовханина!

Мишка вбігла в дім, замурзана й спітніла. Як на свої сім років, вона була горласта, міцна й дуже рішуча. Її мати, пані Морріс, не встигла й бровою повести, як донечка вже витягала шухляди, торохтіла каструлями та різним начинням і висипала все це у великий мішок.

— Ой лишенько, Мишенятко, що це діється?

— Дуже цікава гра! — відсапуючись, відповіла розпашіла Мишка.

— Посидь хвилинку, перепочинь, — сказала мати.

— Ні, я не втомилася. Мамусю, можна я візьму оці речі?

— Тільки дивись не продіряв каструльок! — мовила пані Морріс.

— Спасибі, спасибі! — закричала Мишка і майнула з місця, мов ракета.

— А як називається ваша гра? — крикнула їй мати навздогін.

— Вторгнення! — на бігу кинула Мишка.

Двері грюкнули.

З усіх подвір’їв діти зносили ножі, виделки, а то й коцюбу, коліно старого бляшаного димаря чи консервний ніж.

Цікаво, що метушилися й штовхалися лише малі діти. Старші, від десяти років, дивилися на все це з погордою і зневажливо йшли гуляти кудись далі чи поважно грали в піжмурки.

Тим часом батьки роз’їжджали в блискучих хромованих автомобілях. До будинків заходили майстри — полагодити вакуумний ліфт, настроїти миготливий телевізор чи вередливий продуктопровід. Дорослі поглядали на клопітливу дітлашню, заздрили невичерпній сназі веселих малюків, поблажливо всміхалися їхнім забавам: вони й самі, либонь, залюбки з ними погрались би.

— Оце, і це, й це, — командувала Мишка, й діти викладали перед нею різноманітні ложки, штопори, ключі. — Це давай сюди, а це — туди. Та не туди! Ось сюди, дурненький! Правильно. А тепер не заважай, я припасую оцю штуковину, — вона прикусила губу, заклопотано набурмосила чоло. — Отак. Ясно?

— Ага-а! — хором закричали діти.

Підбіг дванадцятирічний Джозеф Коннорс.

— Іди собі! — сказала Мишка руба.

— Я хочу з вами гратися, — попросив Джозеф.

— Не можна! — рішуче відмовила вона.

— Чому?

— Ти сміятимешся з нас.

— Слово честі, не буду.

— Ні. Знаємо ми тебе. Іди геть, а то наб’ємо.

Підкотив на автоматичних роликових ковзанах ще один дванадцятирічний хлопець.

— Гей, Джо! Ходімо! Хай ця дрібнота бавиться!

Але Джозефові, певне, дуже не хотілося йти.

— А я хочу з вами, — жалібно проказав він.

— Ти старий, — рішуче мовила Мишка.

— Не такий я вже й старий, — слушно заперечив Джо.