451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас - Страница 53

— Ти лише сміятимешся і зіпсуєш вторгнення.

Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.

— Ходімо, Джо! Ну їх з їхніми витівками! Вигадають щось дурне — та й утішаються!

Джозеф повільно відійшов. І поки завернув за ріг, весь час оглядався.

А Мишка знову клопоталася. За допомогою свого різноманітного начиння вона майструвала якийсь апарат. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та під її диктування почала старанно дряпати якісь карлючки. Припікало сонце, голоси дітей то здіймалися високо, то затихали.

А довкруж гуло місто. Обабіч вулиць мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався по місту, по ланах, по всій країні. В тисячі інших міст були такі самі дерева, такі самі діти, такі самі вулиці, скрізь ділові люди сиділи по своїх кабінетах, щось говорили в диктофони чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали синє небо. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й не сумнівались: їм більше не загрожує ніяка небезпека. На всій Землі люди жили в мирі і злагоді. Всі народи мали однакову кількість потужної зброї. Давно вже досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ні зрадників, ні нещасливих, ні ображених; тому й світ був певен свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.

Мишчина мати визирнула з вікна на другому поверсі.

Діти. Вона дивилася на них, хитала головою. Нехай награються, добре повечеряють, солодко заснуть, а в понеділок — до школи. Аби здоровенькі були. Пані Морріс прислухалася.

Біля трояндового куща Мишка до когось заклопотано говорила… але там нікого не було.

Дивний народ ці діти. А та дівчинка, як її звати? А, так, Енна. Вона щось дряпає у записнику. Мишка щось запитує в трояндового куща, а потім диктує відповідь Енні.

— Трикутник, — каже Мишка.

— А що це таке — три… кутник? — затнувшись, перепитує Енна.

— Aт, байдуже, — відповідає Мишка.

— А як воно пишеться? — запитує Енна.

— Те… ер… и… — диктує Мишка, але їй бракує терпіння. — Та пиши як хочеш! — і диктує далі: — Поперечина.

— Я ще не дописала три… кутник, — пояснює Енна.

— Ну то поквапся! — нетерпляче кричить Мишка.

З вікна висунулася мати.

— …кут-ник, — допомагає вона розгубленій дівчинці.

— Ой, спасибі, пані Морріс, — каже Енна.

— Оце добре, — сміється та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.

А в спекотпому повітрі бринять дитячі голоси.

— Поперечина, — каже Енна. Тиша.

— Чотири — дев’ять — сім — а — бе — во, — поважно диктує звіддалік Мишка. — Потім виделка, мотузка і шістьох… шести… шестикутник!

За обідом Мишка винила нахильці склянку молока й побігла до дверей. Пані Морріс ляснула долонею по столу.

— Ану сідай, — звеліла вона дочці. — Зараз буде суп.

Вона натисла на червону кнопку автомата-куховарки, і за десять секунд у гумовому одержувачі щось притлумлено грюкнуло. Пані Морріс відчинила дверцята одержувача, вийняла бляшанку з двома алюмінієвими ручками, миттю розпечатала її, насипала в чашку гарячого супу.

А Мишка совалася на стільці.

— Швидше, мамцю! Тут ідеться про життя чи смерть, а ти…

— У твоєму віці я була така сама. Завжди йшлося про життя чи смерть. Я знаю.

Мишка похапцем ковтала суп.

— Не поспішай, — сказала мати.

— Не можу, — відповіла Мишка, — мене чекає Дрілл.

— А хто це такий? Якесь чудне ім’я, — зауважила мати.

— Ти його не знаєш, — сказала Мишка.

— Новий хлопчик у нашому кварталі? — запитала мати.

— Ще й який новий, — мовила Мишка, беручись за другу порцію.

— Покажи, котрий із них — Дрілл? — попросила мати.

— Ген там, — ухильно відповіла Мишка. — Ти сміятимешся. Всі тільки й знають, що дражняться. Такі дурні!

— Хіба Дрілл такий сором’язливий?

— Так… ні. Як сказати. Слухай, мамцю, мені треба бігти, а то не буде ніякого вторгнення.

— А хто куди вторгається?

— Марсіани на Землю. Ні, вони не зовсім марсіани. Вони… не знаю. Вони он звідти, — і вона показала ложкою вгору.

— І звідси, — мати доторкнулася гарячого чола донечки.

Мишка обурилась.

— Кепкуєш! Ти ладна вбити і Дрілла, і всіх!

— Та ні, я нічого поганого не хотіла сказати. Отже, цей Дрілл — марсіанин?

— Ні. Він… ну… може, з Юпітера, чи з Сатурна, чи з Венери. Одне слово, йому було непереливки.

— Уявляю! — мати затулила рота рукою, ховаючи усмішку.

— Вони сушили собі голову, як напасти на Землю.

— Авжеж, ми неприступні, — з насмішкуватою поважністю відповіла мати.

— Еге, саме так і Дрілл каже! He-при… оце саме слово, мамусю.

— Ой-ой! Який розумний хлопчик той Дрілл! Які мудрі слова він знає!

— Так от, я й кажу, мамусю, їм не вдавалося придумати, як напасти на нас. Дрілл каже… він каже, щоб добре воювати, треба знайти новий спосіб захопити людей зненацька. Тоді обов’язково переможеш. І ще він каже: треба знайти у супротивника помічників.

— П’яту колону, — сказала мати.

— Еге ж, так він і каже. А вони не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти помічників.

— І не дивно. Адже ми дуже сильні, — засміялася мати, прибираючи посуд.

Мишка сиділа, втупившись у стіл, мов бачила перед собою все, про що розповідала.

— А потім одного чудового дня, — вела вона далі театральним шепотом, — вони згадали про дітей!

— Он як! — захоплено вигукнула пані Морріс.

— Еге ж, і вони придумали таке: дорослі завжди чимсь заклопотані, вони не заглядають під трояндові кущі, не шукають нічого в траві.

— Хіба що збирають гриби чи равликів.

— І потім він щось казав про ми… міри.

— Ми-міри?

— Еге ж, ви-ми-міри!

— Виміри?

— Так! Їх аж чотири! І ще казав про дітей до дев’яти років і про уяву. Він дуже смішно розмовляє.

Ця балаканина вже починала набридати пані Морріс.

— Авжеж, це, певне, таки смішно. Але твій Дрілл чекає. Вже пізно, отже, коли хочеш устигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба і вмитися.

— От іще, вмиватися! — пробурчала Мишка.

— Обов’язково! І чому це діти так бояться води? За всіх часів діти ненавиділи мити вуха.

— Дрілл каже, що мені більше не треба буде вмиватися, — промовила Мишка.

— Он воно що!

— Він усім дітям так сказав. Ніяких купань. І лягати спати можна буде аж після десятої, І в суботу по телевізору можна буде дивитися дві програми!

— Ну то хай пан Дрілл не каже, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір’ю і…

Мишка рушила до дверей.

— Є двоє таких поганих хлопців, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі. І весь час глузують з нас, Вони ще гірші за батьків. Навіть не вірять у Дрілла. Такі кривляки. Задаються, аякже, бо великі. Могли б бути трохи розумніші. Подумаєш, самі недавно були маленькі. Я їх ненавиджу більше за інших. Ми їх одразу ж уб’ємо.

— А потім нас із татом?

— Дрілл каже, ви небезпечні. Знаєш чому? Бо ви не вірите в марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, а й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, буду королевого.

Вона прочинила двері.

— Мамцю!

— Що?

— А що таке ло… логі-ка?

— Логіка? Розумієш, дитинко, це коли людина вміє розібратися, що правильно, а що ні.

— Дрілл і про це казав, — зауважила Мишка. — А що таке — бути сприй-нят-ли-вим?

— вона ледве вимовила таке довжелезне слово.

— А це… — мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу. — Це означає — бути дитиною.

— Дякую за обід! — Мишка вибігла, але тут-таки просунула голову в двері. — Я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, правда!

— Спасибі й за це, — відповіла мати.

Бах! — грюкнули двері.

О четвертій годині задзижчав відеофон. Пані Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.

— Здрастуй, Гелен! — привіталася вона.

— Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?