Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 89

— А там усі проходять, доктор. — Грак знахабнів і перейшов на ти із вченим секретарем «Фіндіпошу».

— Ви, мабуть, масла наковтався? — Понюхна непокоїла Гракова тверезість. — Мене ще в житті ніхто не перепивав.

— Я переп'ю, доктор!

— Ну да? — здивувався Понюхно. — Ще по гранчаку? Грак випив і запив водою з великої кварти.

— Може, ти воду п'єш? — Понюхно, який поклав собі сьогодні споїти Грака (той уже це зрозумів), підозріливо оглянув склянку Євмена Миколайовича і навіть понюхав. — Горілка! — мовив він. — Дива! Да!

Випили ще по одній. Масік Панчішка пішов на кухню варити каву.

— А то у вас, Октавіане, з Адамом Кухликом нездорове покоління, — донеслося до Стратона Стратоновича. — Он наше покоління… Тобто покоління Стратона Стратоновича, а тоді вже моє, бо Стратон Стратонович трохи старший за мене… То я маю на увазі не посаду, а роки…

— Ви про покоління давайте, — не стримався Ковбик.

— То я й кажу. Що їхнє покоління, Стратоне Стратоновичу, — він повернувся до Ковбика, — слабеньке покоління. Усе передали жінкам. Цигарки, штани, шапки… А самі ні випити, ні закусити… А то природа не терпить порожнечі… То воно тим тепер і пояснюється, що жінки більш ініціативні, ніж чоловіки…

— Ви б ще яку-небудь теорію висунули, — не приховуючи іронії, запропонував Стратон Стратонович. — Я вам скажу, вас надзвичайно цікаво слухати. Ви можете зачарувати будь-яке товариство. Ви як той футболіст-індивідуаліст: крутитесь навколо себе, як Масік навколо пляшки…

— А то, до речі, також проблема, — підхопив Михайло Танасович.

— Проблема Масіка?

— Проблема футболіста…

— Над цією проблемою я й сам оце сиджу і думаю. Ви тільки подумайте, братці,— продовжував цементувати колектив Ковбик, — ви тільки подумайте, як ото останнім часом зріс соціальний статус футболіста. Він сьогодні вище вас, Ховрашкевич, як ученого. Вище художника, композитора, лікаря і навіть бухгалтера, — глянув Ковбик на Кухлика, хоч той був тільки касиром. — Йому медалі, автомашини, дачі, квартири в центрі міста, санаторії… А за що? За те, що ото стоїть у воротах і м'ячики ловить?!

— А ви чув про м'ясників? — запитав Понюхно.

— Ну, я вже про м'ясників, перукарів, офіціантів і торгашів ювелірних магазинів чи королів бензоколонок мовчу! Сьогодні в них усе найкраще: квитки на прем'єру італо-французьких чи американських фільмів, місця на стадіонах, цегляні гаражі, автомашини, вільний доступ на бази… Вони не така голота, як ваш, Євмене, приятель Сідалковський… От над чим треба подумати!

— А візьміть шапку, Стратоне Стратоновичу. У кого найкращі шапки? У них же, як показали останні соціологічні дослідження. У них і у вантажників імпортних меблів, — продемонстрував і Понюхно свої знання.

— Якось був я в одному санаторії,— продовжував свою думку Стратон Стратонович. — Сиджу, димлю, дивлюсь. Ходять люди! При пижиках! При «дипломатах»! «Хто такі?» — цікавлюся в сусіда по палаті…

— То я перепрошую, з якими «дипломатами»? — перебив його Ховрашкевич.

— З портфелями-«дипломатами»: чеськими, югославськими, італійськими, австрійськими… Чорт їх знає з якими! Напахчені кращими французькими парфумами! Усі в голландсько-канадських кожушках, у лакованих японських штиблетах. Костюмчики на них! Ніби щойно з ательє мод вищого класу! На пальцях, на вухах — тільки в носі нема — золото, діаманти, перлини. На срібло ніхто вже й не дивиться. Питаю: «Що ж це за пурици? Письменники, художники, композитори, актори?..» І що, ви думаєте, мені відповіли? Бармени і м'ясники! Звичайні бармени кафе і ресторанів. М'ясники й працівники бензоколонок… А ви, Мамуню, філософський факультет закінчили… Двічі по конкурсу не пройшли. І це тоді, коли в Києві маєте дядька, а в Москві тітку…

— Мачуху, о!

— Хай мачуха. Все одно ж тітка! Не дядько ж. А це ж половина з них злодюги. Бери й саджай!

— Куди саджай? — прокинувся Грак.

— Туди, де днями ви сиділи, та трохи, дякуючи моїй доброті, не досиділи… А всі ж мріють про нового начальника. Ось прийде до вас новий начальник… Поживете — побачите! Прийде якийсь самодур, — з болем у серці мовив Ковбик, — то ви ще поплачете за мною. І не один раз! Згадаєте Ковбика! Грубий був, але ж добрий! Нікого не звільнив за своє життя. Ніхто добровільно з роботи від нас не пішов. Хіба що Кнюх. Так цей же ніде довго не засиджується. Книжка трудова ж яка. Як двотомник…

Увійшов Сідалковський.

— От і профбог прийшли, — кинув репліку Стратон Стратонович. — А ми вже тут думали, що ви польське підданство прийняли. З вашим прізвищем тільки у Познані жити…

— За цим справа не стане, — спокійно відповів Сідалковський. — Хоч мені й на Україні непогано…

— Ви хотіли сказати, у «Фіндіпоші»?

— «Фіндіпош» — це мій трамплін, з якого я хочу взяти ще не взяту висоту, — обличчя Сідалковського пашіло здоров'ям, а в очах світилося задоволення і нахабство, для яких, на погляд Ковбика, підстав не було.

— Дивіться, високо не забирайтесь. Бо з верхотури дуже незручно падати…

— Я спробую прив'язатись…

— Спробуйте, спробуйте, — закінчив Стратон Стратонович з Сідалковський і перейшов до Грака. — То що ви там за якихось зозульок кукукали? До речі, звідки це у вас взялося таке слово?

— Та це довго розповідати.

— А все ж!

Євмен Миколайович Грак і справді називав тепер дівчат не інакше, як зозульками. А трапилося ось що.

Якось Грак пішов у ліс по гриби. Блукав-блукав, грибів не знайшов, але зустрів дуже гарну синьооку дівчину, схожу на його першу любов по академії.

— Якраз кувала зозуля, — почав розповідати він. — Я лежав і лічив, скільки мені на цьому світі залишилось жити…

— І скільки ж? — перебив його Сідалковський. — Місцевкомові, самі розумієте, це просто необхідно знати. Ви ж розумієте, що люди завжди несвоєчасно вмирають. Саме тоді, коли нема ні зарплати, ні авансу, а гроші на вінки де хоч бери. Так що, Грак, краще одразу скажіть!..

— Пішов ти по баланду!

— О, я бачу, вам відсидка пішла-таки на користь. Ще одне слово вивчили.

— Продовжуйте, Євмен Миколайович. А то зараз ще один фіндіпошівський ціцерон підключиться.

— Так зозуля кує, а я дивлюсь на дівчину, що прямує просто в мій бік, і мовчу. А тоді, коли вона ледь не наступила на мене, я раптом підводжусь і кажу: «Зозулько, а скажіть, будь ласка, скільки зараз на вашому золотому?» Вона мене як огріє… Чимось важким. Я впав і знепритомнів… Коли дійшов тями, то поруч мене сиділа ота зозулька і щось вологе та холодне прикладала мені до чола.

— Лоба! — уточнив Сідалковський.

— Хай буде «лоба», — не вловив спочатку іронії Грак. — Яка різниця?

— Велика. Сантиметрів п'ять, не менше.

— Та-а! — махнув Грак рукою. — Я дивлюсь на неї, а в очах моїх кола — то жовті, то сині…

— Грак, підбирайте кольори і не провокуйте нас… Євмен Миколайович на це навіть не зреагував.

— За що ви мене, зозулечко, так? А вона до мене: «А хто ж у лісі питає: скільки на вашому золотому годиннику?» А в неї й справді на руці був золотий годинник. А я її: «А хто ж з золотим годинником у ліс ходить?» А вона: «А я не тільки з золотим годинником, я тут і з золотим хлопцем…»

— Грак, про мене можете не розказувати… Ковбик повернув голову у бік Сідалковського.

— А що, ото й вас там носило?

— Носило, тільки не там, — вніс поправку Грак. Сідалковський наче й не чув, бо продовжував:

— Бачте, до чого привела нас ортодоксальність. Ви хоч оригінал, але не стопроцентний. У вас трапляються сторонні домішки. Чого про мене, звичайно, не скажеш…

Підвівся уже добряче п'яний Понюхно і, не звертаючи ні на кого уваги, крикнув свій єдиний і улюблений тост:

— Щоб нас чужі жінки не цурались! — А тоді повернувся до Грака і наказав: — Пій, пій. Чого ж ти не п'єш?

— Я бачу, мені пора, — встав Ковбик. — Цей уже свою чашу випив… Ну, так хто зі мною? Ви, Масік, і ви, Клавдію Миколайовичу. А то ваша Мацунька там зачекалась уже, — натякнув він на Хлівнюкову Антонію, якій Клавдій Миколайович щовечора, коли дозволяв собі випити більше, ніж слід, казав: «А тепер давай спатоньки, моя Мацунько!»