Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 90

Мамуня провів їх до самісінької машини, всунув Антоші кілька бутербродів, загорнутих у лощений папір, і щиро дякував Стратону Стратоновичу, зовсім забувши про Панчішку, Ховрашкевича та Хлівнюка, що стояли поруч.

Повернувшись у кімнату, Мамуня застав таку картину: Понюхно умостився на стільці, на якому щойно сидів Стратон Стратонович, і, наслідуючи Ковбикову манеру, говорив:

— Цілуйте ложку, Октавіане! І закусуйте квашеними кавунами. То, братці, найкраща закусь… Але я вже п'яний, — перейшов він на власний голос. — Цей гадючий Грак мене споїв. Не я його, а він мене. Слухай, ти, гнидо фіндіпошівська, як це тобі вдалося?.. Споїв би я тебе— у витверезник відправив би… Як пить дать… Я тобі «осла облізлого» не забуду…

— Я піду вам кави, о, зварю, — перелякано сказав Мамуня і вибіг у коридор.

— Ша-а! Іраклію Йосиповичу, — шепотів йому на вухо Грак, виливаючи горілку із свого кухля у вазон. — Погляньте тільки, що ви наробили, доктор!

— А що? — ремиґнув Понюхно.

— Увесь дерматин Мамуні коричневою фарбою заляпали…

— Це я, да? Я? А де ж тут фарба взялась? Ви думаєш, що я зовсім п'яний?!

— Фарба он у кутку стоїть… Ви думав, — передражнив його Грак, — що то томатний сік, хотів запити. А то фарба коричнева. Я ледь вирвав у вас із рук… А то б запив…

— Я, да?! Спасибі! Хоч я тобі, гнидо, й не вірю… Але дай ганчірку! Я швиденько витру…

Грак приніс ганчірку і вручив Понюхну. Той глянув на білий дерматин. На ньому густо, як на маскхалаті, двоїлися величезні брунатні плями. Понюхно, поплювавши на ганчірку, почав їх витирати.

Знову з'явився Мамуня. Побачивши, що Понюхно лазить рачки під дверима й витирає дерматин, випалив:

— О! — Вперше літеру «о» Октавіан поставив від здивування не після фрази, а перед фразою. — Що ви робите, Іраклію Йосиповичу?

— Витираю плями на дверях. Да!

— Для чого, о?

— Незручно. Я ж фарбу розлив.

— Та ви що?! Ці плями ще будівельники залишили… Понюхно звівся на ноги і, вирячивши очі, довго дивився на Мамуню.

— А де той гидомир?! — запитав він про Грака.

Але Грак уже давно, риючи носками черевиків сніг, зупиняв автомашини із зеленими вогниками, що всі, як одна, ніби змовилися: поспішали в парк.

РОЗДІЛ XXXIII,

— Новий день — нова ера! — мовив сам до себе Ковбик і натис на кнопку, сховану під столом.

На порозі з'явилася Віоріка. Він глянув на її округлий живіт, негарне, в плямах і ластовинні, обличчя й подумав: «Чи вони всі у моїй приймальні вагітніють, чи тільки через одну?»

А власне його обличчя сьогодні випромінювало задоволення й надію.

— А покличте-но мені, Віоріко, Клавдія Миколайовича, а заодно надрукуйте й наказ. Віднині Клавдій Миколайович переводиться з вео заступників у мої заступники. Тільки скажіть, хай папаху з голови зніме. Вона йому не личить…

— Так і сказати? — перепитала Віоріка.

— Ну-ну! Я гадав, ви хоч жарти розумієте. А втім, можете сказати, але від свого імені.

— А вона йому й справді не личить, Стратоне Стратоновичу.

— От бачите! Наші смаки з вашими збігаються. Добре, що ви передчасно завагітніли…

Віоріка пирснула і вискочила з кабінету.

Зайшов Клавдій Миколайович. Набундючено, навіть трохи пихато, ніби чекаючи від Стратона Стратоновича чергової шпильки. Ковбик зміряв його з ніг до голови і теж подумав: «До цієї набундючено-пихатої постаті не вистачає тільки папочки, солідної посади і папахи».

— Ну що ж, Клавдію Миколайовичу, цілуйте ложку. — Після Мамуниних іменин ця фраза у «Фіндіпоші» стала крилатою.

— Монохром! — вибухнув Клавдій Миколайович.

Стратону Стратоновичу з учорашнього вечора несподівано стало жаль Хлівнюка. «А може, воно й не продає тих мімоз? Чого мої тільки не вигадають, їм довіряй… А самі, бач, з ним уже й кавочку попивають, хоч Хлівнюк любить травки і свою Антонію. Мабуть, я трохи переборщив». Він ще раз зміряв Хлівнюка з ніг до голови. «Не таке воно вже й погане. Симпатичний чоловік. Гарні сині очі. Чималенький ніс. Не ніс — реклама».

— Сідайте, монохром, не стовбичте. А втім, встаньте…

— Аут-аут! — вибухнув Клавдій Миколайович. — Азінус азінум…

— Ну-ну! Встаньте і дозвольте мені потиснути вашу руку, Клавдію Миколайовичу…

Двері відчинилися…

— А ось і Віоріка… Надрукували наказ?.. Ну, потисніть ще й ви руку Клавдію Миколайовичу. З посадою заступника вас, дорогий мій!

Хлівнюк, нічого не розуміючи, почав часто й неестетично шморгати носом.

— Ну-ну! — по-батьківськи втішив його Ковбик. — Дайте йому, Віоріко, наказ почитати, а мені на підпис.

Хлівнюк не вірив своїм очам.

— От і все. У цих випадках як би ви сказали: фініта ля комедія?

— Хеппі енд! — уточнив Хлівнюк.

— Ага! Хеппі енд! Ось вам і хеппі енд! Ідіть, працюйте, але папаху все-таки зніміть. Це моє особисте прохання, Клавдію Миколайовичу. Натягнете її вже тоді, коли я на пенсію піду. Вона все-таки вам не пасує. Он і Віоріка каже… Жінка ж… Має смак…

— Не пасує, не пасує,— швидко підтвердила секретарка.

— Я спробую… Поміняю на шапку…

— Поміняйте, поміняйте, — кивнув головою Ковбик.

— Дякую, Стратоне Стратоновичу. Можна йти?

— А чого ж! Ви ж тепер після мене перший чоловік у «Фіндіпоші».

Коли за Хлівнюком і Віорікою зачинилися двері, задоволений Ковбик підійшов до вікна. «Все-таки приємно робити людям добро. Тобі приємно, і їм приємно. Може, тобі навіть більше приємно».

Стратон Стратонович обернувся й попрямував до свого столу з великим кріслом і м'якою домашньою подушечкою.

Раптом погляд його ковзнув по стіні. Над столом, якраз над самісінькою головою, хтось повісив дерев'яного муфлона. Ковбик скривився й подумав: «Хто б це міг? Начебто почерк Панчішки… Це воно на всякі такі фіндіпошівські жарти здатне. Тихоня-мамоня! Невже посмів і з мене покепкувати? А втім, чорт із ним, з цим муфлоном-архаром», — закінчив голосно Стратон Стратонович. За стіл не зайшов, а наблизився до шафи, відчинив дверцята й глянув на себе у дзеркало.

— Старіємо, старіємо, — казав він сам собі.— Он мармиза зовсім зморщилася. Та й рослинність то вицвітає, то облазить… Але ми ще з тобою, Стратоне Стратоновичу, на коні! Ми ще посидимо, покеруємо. Здається, всіх претендентів на оцю папаху, — Ковбик підійшов до сейфа, на якому красувалася його могутня папаха, — заткнули за пояс.

Стратон Стратонович сів на диван і звідти почав розглядати свій дубовий стіл, розмальований під карельську березу. Три телефони, що, наче песики, кожної миті підстрибували й гарчали. Стаканчик з гостро заструганими олівчиками, якими він жодного разу не користувався, старовинна бронзова попільничка з балериною, яку він приніс із дому. Одна нога у неї була піднята так високо, що Ховрашкевич, вивчаючи, на чому вона там тримається, ненароком відбив її. «Гарну мала ніжку, — думав Стратон Стратонович. — А хто ж мені хотів ніжку підставити? Точніше, а хто не хотів? В усіх є грішки. І я не безгрішний. У цьому світі безгрішних нема», — смалив цигарку Ковбик.

Встав, пройшовся по кабінету з кутка в куток. «Мої тепер сидітимуть і не писнуть, — переможно підсмикнув штани Стратон Стратонович. — Хлівнюка на певний час посадою задовольнив. Цей уже в мене ось тут, — поляпав себе по кишені.— На Понюхна у мене Кнюхове досьє,— загнув другого пальця. — Тут, власне, і однієї записочки до Віоріки досить. Благоуханний у мене в сейфі,— згадав Мамунині негативи й загнув третього пальця. — Нещадим тимчасово приспаний… Усім розповідає, що я запрошую його на посаду заступника… Ну-ну! Хай повертається. Я його зустріну з обіймами. Обніму й не випущу. Хіба що тільки дух з нього… А потім скажу: «Де ж це ви, мій дорогенький, так довго були? Ми вас чекали, чекали, але так і не дочекалися…» Хто там ще? Грак? Це не претендент. Та воно, мабуть, ніколи й не було ним. Хіба що на посаду Хлівнюка мітило. Кожен на щось мітить. Таких, щоб на щось не мітили, у природі не існує. Тепер хай бабі дякує, що гроші всучила. Сідалковський? Це претендент — тільки не на моє місце. Той мітить у вищі сфери атмосфери. Хто там ще? Панчішка, Ховрашкевич? Це мої шмарколизи. Певен, не посміють. Я ж їх обох поприсипав. Обом сказав: йтиму — вас на своє місце рекомендуватиму. А там хай вирішують, кого з вас директором ставити, а кого заступником. Здається, повірили. Та й чого б не повірити? Бачили ж цидулу. Писав, кого підготував на своє місце. Може, з рік хтось з них і попрацює. А там розберуться, що без Стратона Стратоновича… Вони ще поплачуть за мною, вони ще лікті покусають! Здається, і все. А тепер…