Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 91

— А тепер за роботу, товариші! — раптом згадав він улюблену фразу Кнюха…

«Гм! Був ще Кнюх! Як його Сідалковський прозвав? «Людина для галочки»? Краще не скажеш! І випускають же таких у світ без відділу технічного контролю… Що цей проти мене може мати? Анічогісінько! Заяву подав за власним бажанням? Та він і не претендент. Але…»

І тут раптом у Стратона Стратоновича прокинулась інтуїція.

«Першого за своє життя сам звільнив…» — зітхнув Ковбик.

«Першого й останнього», — докінчила за нього інтуїція.

«Чому останнього? — стривожився Ковбик. — Треба буде, то й ще когось звільню. Наприклад, Понюхна». «Не звільниш. Тебе звільнять!» «Кнюх?»—перепитав Стратон Стратонович. «Кнюх!» — підтвердила інтуїція.

«Як же він мене звільнить, хотів би я знати?» — Ковбик силувано посміхнувся.

«А ти згадай «скриню Пандори»!»

«Скриня Пандори» ось у мене в кабінеті,— відповів Ковбик і схаменувся: — Що за чортівня! Розмовляю сам з собою, ніби й справді в ту інтуїцію вірю…»

«А ти що, вже не віриш? Ще ж зовсім недавно казав, — нагадала йому інтуїція внутрішнім голосом Ковбика, — що інтуїція — не жінка, вона мене ніколи не зраджує…»

«Ну припустимо! — Ковбик не знав, куди подіти цигарку. — Хоча б ще хтось на роботу прийшов. Де вони всі? Поперепивалися, мабуть, учора в Мамуні. Дорвалися, зраділи, що Ковбик поїхав…»

«А ти не відхиляйся. Не відхиляйся від основної лінії, як Ховрашкевич, — нагадала про себе інтуїція. — Заглянь у «скриню Пандори». На тебе досьє там є?»

«Ай справді! — погодився Ковбик. — Цікаво, яке там на мене досьє?»

Він швидко витяг ключа і почав ритися в зелених, акуратно складених Кнюхом течках. Тут були досьє майже на всіх. За алфавітом: Бубон, Грак, Кухлик, Панчішка, Понюхно, Сідалковський, Хлівнюк, Ховрашкевич… «А де ж це я? Я ж повинен бути одразу після Кухлика. Ні, перед Кухликом, Ковбик, а тоді Кухлик…»

На чолі у Ковбика виступив піт.

«От бачиш! — мовила інтуїція й відвернулась. — Тепер сам мисли…»

«Сам же й винен. Ляпнув язиком: «Моє досьє можете забрати собі, Кнюх, на згадку. Я його краще за вас знаю». А воно й забрало. А що в тому досьє? А може, там уже фотокопії на Благоуханного? Може, він до тих фотокопій і свої коментарі додав? Не він, так Нещадим або Чадюк. Тепер вони всі злигаються. Який мене біс тягнув за язика? «Раджу подати заяву, Кнюх, за власним бажанням…» Для чого було ворожий табір зайвим супротивником зміцнювати?.. Може, повернути? Повернути— і негайно! Скажу, що пожартував. Перевіряв. Зрештою, скажу, що помилився. Он більші люди помиляються, а я що? Тільки директор «Фіндіпошу». Скажу: без вас, Кириле Гавриловичу, «Фіндіпош»—не «Фіндіпош». Поки ви були — дисципліна була. Вас нема — дисципліни нема… Пошлю за ним Хлівнюка. Як прийде, скажу: «Згадайте, Кириле Гавриловичу, як ми торік з вами у Крим їздили. Кого я взяв? Насамперед вас. Ну, ще Масіка. Хоч, ви пам'ятаєте, Масіка Панчішку я ледь з вокзалу не вигнав. Він же тоді взяв квитки у вагон номер тринадцять на тринадцяте число… («На дванадцяте не було, Страт Стратич!» — «Масік, — пам'ятає, глянув тоді на Панчішку Стратон Стратонович. — Ви знаєте, що на флоті тринадцятого числа жоден корабель не виходить у море? Он у Сідалковського запитайте. Він без року цілий тиждень на флоті служив, за що й вигнали. А ви свого директора хочете посадити тринадцятого числа у вагон номер тринадцять. Ще й, мабуть, на тринадцяте місце. А залізниця — це вам не море. Рятівного кола тут вам ніхто не кине! І шлюпкою не підпливе…») А тоді ми з вами, Кириле Гавриловичу, здали квитки, поїхали в аеропорт — і через кілька годин приземлились у Криму. Були ви, був Панчішка… Ну, взяв ще й того Ховрашкевича. Не міг не взяти. Воно ж ідею подало… Та й усе молилося: «А хто вам, Стратоне Стратоновичу, вранці пивка принесе? За цигарками збігає? Масік не збігає. Він ще спатиме». Словом, умовило воно мене. Взяв, аби тільки вас, Кириле Гавриловичу, таку поважну людину, по кіосках не посилати, аби не перегрілися в чергах під тими кримськими сонцями…»

«А чого це ти перед ним так запобігаєш? — прокинулась інтуїція й спитала ущипливо: — Невже й справді боїшся? Кнюха боїшся? Аж дивно! Чого б ото я боявся? Чи теж чує кицька, чиє сало з'їла?»

«Чує, чує!» — перекривив інтуїцію Стратон Стратонович і сів за стіл.

Розгорнув газету, став читати, але нічого не розумів. Слова читав, а про що вони — не усвідомлював. Думки зосередились на золотому пляжі у Феодосії…

Ховрашкевич носив сухий пісочок під ноги Стратона Стратоновича, Панчішка пробував температуру води, Кнюх бігав дивитися, що пишуть на дошці місцеві синоптики, котрі щогодини виводили крейдою температуру води, піску й повітря.

— І ви вірите отій дошці? — перепитував Стратон Стратонович. — Боюсь, що ця температура вимірювалася ще в червні, а зараз уже серпень.

— То я вчора сам особисто бачив, — перебив його Ховрашкевич. — Йшла одна жіночка. Така худенька, у білому халатику…

— Наопашки? — перепитав Стратон Стратонович.

— Як наопашки? — розгубився Ховрашкевич.

— А отак! — показав Стратон Стратонович на свій живіт. — Як немовля, в одній льолі. Або як шлейки на голе тіло.

— То я вам скажу… до чого тут льоля? Я кажу про крейду. Вона несла крейду й писала нею на отій дошці, поглядаючи на термометр.

— На який термометр? Хто на сонці на термометр поглядає? То вона писала не від термометра, а від ліхтаря. Аби ви не стовбичили на пляжі, а швидше лізли у воду, якщо ви вже за це гроші заплатили…

Тут Стратон Стратонович прикусив язика, бо гроші ж заплатив «Фіндіпош». Їздили ж вивчати попит на шапки у Криму: Феодосії, Ялті, Алупці, Алушті… Подумав ще тоді: «І я, старий дурень, клюнув на цю дику пропозицію Ховрашкевича й Панчішки».

— А то тут своя логіка. То нам, соціологам, цікаво і це знати: чи носять шапки жителі півдня, чи ні? — доводив Михайло Танасович.

— Тут логіка проста: чотири чоловіки у відрядженні в серпні на Кримському півострові вивчають попит на шапки. Нема на вас Благоуханного!

Тоді він посилав Кнюха ще й у воду. Ні, таки Ховрашкевича. Точно Ховрашкевича.

— Ану, Михалку, зміряйте-но температуру. Та власним тілом. Ну як?

— То я вам скажу, можна купатися…

— А що ви скажете, Масік?

— А я вам не раджу, Страт Стратич.

— Я так і знав, Ховрашкевич. Відколи до нас прибув Хлівнюк, ви все думаєте, що він ото стане директором «Фіндіпошу».

«Здається, я тоді проти Кнюха нічого не мав. Але все це він міг занотувати… Що ж іще міг зібрати про мене Кнюх?» — Стратон Стратонович задумався.

До приймальні хтось зайшов. Стратон Стратонович аж вискочив на поріг.

— Ви? — здивувався він, побачивши Віоріку.

— Я? — аж злякалася Віоріка, глянувши на Ковбика. — Що з вами, Стратоне Стратоновичу? Ви так поблідли!

— Хто це мені цього архара почепив над головою? — замість відповіді запитав Стратон Стратонович.

— Кнюх! — спокійно відповіла вона, знімаючи з себе сіре пальто з пишним коміром лами. — То я для вас цигарки бігала брати.

— Як Кнюх? — аж присів Стратон Стратонович.

— Вчора увечері, як ви до Мамуні поїхали, зайшов він сюди, — взялася за гребінець Віоріка. — Зайшов і каже: «Я знаю, Стратон Стратонович на іменини до Октавіана поїхав… Я його щойно зустрів, але він не хотів уже повертатися. Боявся, невдача буде. Сказав, там, мовляв, ще сидить Віоріка, то ви їй передайте… Я знаю, незабаром у Стратона Стратоновича ювілей. Я, на жаль, не зможу на ювілеї побути. Їду в Крим. А оце мій сувенір на його день народження. Я знаю, Стратон Стратонович дуже муфлонів любить. Я йому дістав муфлона. Гадаю, він пасуватиме до баранівського погруддя. Повісьте у нього над головою. Так він просив». Я так і вчинила. А потім ще раз підкреслив: «Це мій сюрприз йому, таким чином!» — закінчила розповідь Віоріка, розчісуючи своє невизначеного кольору волосся. — Я щось зробила не так, Стратоне Стратоновичу? Він такий серйозний чоловік. Ніколи до мене не залицявся…

— Куди вже до вас залицятися, як ви з ікрою, — по-рибацьки кинув Ковбик. А подумки додав: «У дівки в голові зовсім лою нема. А втім, що вона поганого зробила? Ото що тільки повісила…»