Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 95

— Не блазнюй… Моя ж дорога не встелена трояндами…

— Я знаю. Перед особняком Чудловського — дорога з гравію… І тому ви збираєтесь залишити це миле, хоч і трохи задовге для вас, створіннячко. Зося ж звикла до вас… Вона вас обожнює і думає, що ви такий же гарний, як і всі.

— Ти ще не знаєш жінок, Сідалковський. То вони тобі такі здалеку здаються… Пізнав би ти їх поближче…

— І це ви кажете мені, Грак? Мені, в якого щойно переписували «Пам'ятку»?

— Тобі, тобі! Коли б ти їх знав, то сьогодні б тебе втретє не тягли до суду…

Цього разу Грак ударив козирним тузом. Сідалковському не було чим крити. Він згадав Антонію, поїздку в лікарню до Клавдія Миколайовича.

— Це глупо, Сідалковський, — казала вона йому. — Якщо ви не поїдете зі мною до мого чоловіка — я це розціню як боягузство…

— Ви натякаєте на моє нахабство? Нахабства мені не позичать… Але й тверезості теж…

— Ми до лікарні поїдемо разом, — наказала Антонія. — Ви до нього підете перший. Ось вам кульок. Тут для нього передача від вас. А потім прийду я. Ось для нього друга передача. Тут самі лиш травки. Він просив принести травок…

«Мабуть, я й справді жінок не знаю, — подумав Сідалковський. — Скільки їх пізнаєш, стільки ж відкриваєш».

— Я вас прошу, поїхали разом. Присвятіть мені цей день, Сідалковський…

— Що ж, я викидаю білий прапор, але повірте, коли ваш чоловік гляне на мої фізичні дані, а потім уявить, що нам потрібно буде разом з вами йти додому, він одразу відчує себе круглим сиротою. Боюсь, після цього його не скоро випишуть із лікарні. Чи вам тільки цього й треба?

— А вам, Сідалковський?

Після лікарні вони й справді пішли додому разом, хоч Клавдій Миколайович намагався трохи затримати Сідалковського. Його ніби цікавили справи «Фіндіпошу». Сідалковський затримався. Вони довго ходили білими алеями саду навколо лікарні для вчених, Євграф добряче промерз, тож охоче поїхав до Хлівнюка додому з Антонією, яка стала йому того дня і за перину, й за електрокамін, хоча сама нагрівалася не за допомогою електроструму.

— У вас чудовий чоловік, Антоніє,— казав він їй тоді.— Боже, як він вас любить! Я не Ховрашкевич — у жінках погано розбираюсь, — ламався він перед нею. — Скажіть, для чого ви його зраджуєте? Я ж вам стільки тепла й ласки не даю. Тим більше — після прогулянки по саду з вашим чоловіком…

— Я не люблю його. Набрид він мені. Я просто із себе виходжу, коли щовечора чую оте його: «Йди сюди, моя Мацунько!»

— Фу! Такий ротик, з такими пухкенькими губками — і такі слова… Не розчаровуйте мене, Антоніє. Мені тоді доведеться теж ставати, як кажуть моряки, в сухдок.

— Ви — інша справа, Сідалковський.

— На вашому місці, Антоніє, будь-яка жінка молилася б на такого чоловіка, як у вас…

— Ви справді не розумієте жінок, Сідалковський.

— Додайте, гарних жінок…

Євграф важко зітхнув. Глянув на пінгвінячий ніс Грака:

— Ще кави, Євмене Миколайовичу?

— У мене печінка від кави болить.

— То від горілки. І що у вас тільки не болить, Грак? Ви мені нагадуєте нову поліклініку у щойно відкритому районі: приміщення є, а хвороб не лікують за браком лікарів, бо ті не поспішають на околицю міста. У вас такий молодий вік, а так багато застарілих хвороб. А як ваша автомашина?

— Автомашина — як жінка, — відповів Грак. — На ній треба постійно їздити, щоб не псувалася. А вона стоїть, іржавіє під бузиною.

— Фу, Грак! — скривився Сідалковський. — Вас навіть тюрма не виправила.

— По-перше, я сидів не в тюрмі, а по-друге, тюрма нікого не виправляє, а калічить…

— Якщо судити по вас, то ви таки маєте рацію… Ну-ну, як каже Стратон Стратонович. Ви вже на мене не ображайтесь. Підемо, Євмене Миколайовичу. Нам пора в суд!

— Не нам пора, а тобі пора! Я ще не доріс до такого…

— Ви без компліментів не можете…

— Пішов ти… Євграф обернувся:

— Жах! Квіт сучасної інтелігенції — і такі висловлювання. Ви у своєму мисленні простий, як сірник. Але щодо моральної підтримки — то ви, як атлант, незамінима фігура.

І от після цього всього Сідалковський знову в залі суду. Перед цими, як Грак сказав би, стопроцентними дурепами: старшою і молодшою. Бо, бач, молодшій із них захотілося мати за чоловіка Сідалковського — стрункого і підтягнутого, ніби з імпортного журналу мод! А якщо розібратися? Отак по суті, як бюрократи кажуть, самокритично, думав про себе Сідалковський. То хто ти є, Сідалковський? Хто ти такий, щоб за тебе боротися? Через народний суд. Мовчиш? Відповіді не знаходиш? Бо її й нема. Ти прищ. Ось хто ти такий, Сідалковський. Звичайний прищ, який красуні підфарбовують і подають за щасливу родимку.

Судовий процес тим часом продовжувався, незважаючи на самокритичний біг думок Сідалковського.

— Така гарна жінка — і не сміється, — шепнув через плече Сідалковському Грак і очима показав на суддю. — Певне, суддям не дозволено?

— Придивіться до її зубів, Грак. І запам'ятайте: найрідше сміються жінки, котрі, як і ви, мають погані зуби.

Грак щось незадоволено буркнув і штовхнув Сідалковського кулаком у спину.

— Прошу тиші! — дзенькнула ручкою об графин суддя, з неприхованою цікавістю розглядаючи обличчя, а ще більше — вельветовий костюм Сідалковського. Її гарно підведені очі збуджено блищали.

«А вона не така вже й погана, — подумав Сідалковський. — Жаль тільки, що в дитинстві мало сирої моркви гризла… Цікаво, чи цього разу мав час зателефонувати Жерех? Невже знову забув? Воно, звісно, кому чуже болить… — пульсувала кров у скронях Сідалковського. — Як там Ядвіга? Хоча б вона про це нічого не дізналася. Що буде, те й буде. Одружусь, а тоді вже про все розповім. А може, краще до одруження? А втім… Чи варто задумуватися над завтрашнім днем, коли ще не закінчився сьогоднішній?»

Світ в одну мить став йому байдужий. Всі ті дотепи, жарти, афоризми, що так і сипалися з нього, немов вислизнули у якусь дірку. Знічев'я розглядав стелю — і зненацька помітив там якийсь іржавий гак, схожий на ті, на яких вішають свинячі туші на бойні.

Суддя несподівано підвелася. Сідалковський і собі хотів був підскочити, але звичного: «Встати! Суд іде!» не пролунало. Через хвилину-другу (це йому здалося чомусь вічністю) вона повернулася зі злим і холодним поглядом. Спочатку суддя окинула залу, потім довго дивилася на мадам Карапєт, на Ію, і в її запитливому погляді ніби світилося: «Ця в буфеті працює, а ця в ресторані! Чи не так?»

Потім перевела погляд на Сідалковського. Він був ще холодніший, можна сказати, крижаний. Тоді схилилась над вухом одного засідателя, потім — другого. Як перший, так і другий уважно вислухали суддю, водночас активно нишпорячи очима по залу, а тоді теж зупинилися на Сідалковському. А він усе це сприймав чисто механічно. В його душі творилося в ці хвилини те, що твориться у старій квартирі, коли господар переїжджає на нову і не знає, за що в першу чергу хапатися…

Карапєт-старша сиділа, як гюрза. Напружена, знервована. Тиша, що несподівано повисла над залом, насторожила її. Вона з досвіду знала, що тиша — це не завжди добре. Тиша буває перед бурею, а ще — перед ревізією.

Ія здавалася втомленою, як після перенасичення коханням, і теж байдужою до всього: до Сідалковського, до судді, народних засідателів, свого адвоката, навіть до рідної матусі, яка чомусь почала її дратувати. Хотілося негайно залишити цю залу, припинити цю комедію з невідомим фіналом і піти в життя, продовжуючи грати ті ролі, які тобі підкаже та чи інша життєва ситуація.

Суддя підвелася, холодно, аж надто офіційно звернулася до Сідалковського. Але так, ніби підказуючи йому, що стверджувати, а що заперечити. «Розумному досить», — хотілося вигукнути йому, але він стримувався, безцеремонно розглядаючи її не як суддю, а як жінку. Дивився на неї так, немов очима роздягав.

Все це йшло в якійсь круговерті. Пригадує, питала, чи взяв ту злощасну довідку про те, що тоді, коли він купував меблі, Ковбик разом з фіндіпошівською печаткою перебував у Парижі.