Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 96

— Ця довідка у мого адвоката, — сказав, трохи оживши, Сідалковський, ніби, тонучи, раптом побачив на горизонті цяточку, що при наближенні перетворювалася на рятувальну шлюпку.

— Чи правда, що ви наймали квартиру у Євдокії Капітонівни і там познайомилися з її дочкою Надією?

Сідалковський не встиг відповісти. Зірвалася з місця мадам Карапєт:

— Яку квартиру?! У мене одна комната без балкона на втором етажі, і вообще… Куток знімав, — вигукнула вона і цим самим виступила як адвокат Сідалковського.

— Отже, ви підтверджуєте, що не квартиру, а куток? — уточнила суддя.

— Підтверджую, — гордо підняла голову мадам Карапєт, ніби відчула, що здача, яку забув покупець, уже залишилася в її кишені.— Куток, одне ліжко на двох, і вообще!

— Що ви кажете? Що ви кажете? А коли це було? Кілька років тому! А йдеться про останній рік! — підскочила на своєму місці адвокат Ії.

Мадам Карапєт, ще не знаючи, у який бік стрілка хилиться, пирснула й сказала:

— Товариш суддя спрашивають, я відповідаю.

— Суду все ясно! — мовила суддя і навіть не глянула на Іїного адвоката.

Сідалковський сидів і з нетерпінням чекав судді й народних засідателів, що пішли в радчу кімнату. Тепер він скидався на студента-заочника, котрий очікує оцінки своєї контрольної, певний, що менше трійки не буде.

Коли вони повернулися з радчої кімнати і почали стоячи зачитувати вирок суду, Карапєт-старша підскочила перша, може, для того, щоб не пропустити жодного слова.

Після двох перших абзаців Сідалковський перевів погляд на неї. Рожевощока й кругловида матуся на очах почала бліднути й старіти. Видно, їй цього разу, як кажуть у світі картярів, не було чим крити, бо вона раптом на весь суд крикнула:

— Зараза!

У залі суду засміялися. Карапєт-старша знову налилась кров'ю і гнівно повторила:

— Ти зараза! Чуєш? Зараза!

Сідалковський не реагував. Ія, схиливши голову, вибігла із залу. За нею кинулася її адвокат.

— Зараза! — продовжувала Євдокія Капітонівна. — Ось хто ти, і вообще! Тебе ще ніхто не розкусив, а я тебе розкусила відразу! — Вона вийшла у коридор, плюнула в урну, але не влучила.

— Мамаша! — притишив хід Сідалковський. — Ви тут не в буфеті. Це народний суд, тут усе робиться по закону. А закони, як і мене, треба поважати.

З усіх тих слів матусю Карапєт, видно, найбільше допекло слово «мамаша», і вона ладна була затопити в його красиву пику, але боялася це робити при такій величезній кількості свідків, тож тільки сказала:

— Паразит, негідник, і вообще все в цьому роді!

— Купили, купили! — уже на подвір'ї кричала Карапєт-старша, звертаючись до телеграфних стовпів.

Сідалковський від того крику, як і від судового вироку на його користь, раптом ожив, серцебиття урівноважилося, і він, переможно посміхаючись, повернувся до неї:

— Мадам! Суд не купують! Це просто неможливо. Суд народний, мадам. А народ не купиш!

— Купили, купили, — кричала, як божевільна, мадам Карапєт, не звертаючи на його слова ніякої уваги.

— Я не шах персидський і не султан турецький, — наблизився до неї Сідалковський, на всяк випадок ховаючись за Граком, що йшов поруч, залишаючи великі сліди на брунатному снігу. — Я жебрак, — розкланявся він, нагадавши їй її ж слова. — У мене грошей нема. А потім… Давайте згадаємо загальний рахунок… Один — один, мадам, як кажуть футбольні професіонали. А я тільки любитель. Так що у нас нічия, — Сідалковський по-дружньому поплескав її по плечу, витягуючи руку з-за спини Грака. — Коли минулого разу мені присудили п'ятимісячного сина…

— Шести, — поправила його Карапєт.

— Все одно, мадам… Після шести місяців теж діти не народжуються… То я тоді не шумів. Гроші з мене й досі вираховують! Так що ми з вами квити, мадам!

Сідалковський подарував їй прощальну посмішку і глянув у безмежний, як небо, простір.

Благословенна природа дихала легко і парко. Кругом, куди не кидав оком Сідалковський, бігли дівчатка уже в демісезонних легеньких пальтечках, новеньких, ще з літа придбаних чобітках на високих, але широких, як платформа електрички, каблуках, і посміхалися людям, природі, трамваям і сонячним зайчикам на вікнах трамваїв… Сідалковський зрозумів: незабаром весна! На базарі з'являться ранні полуниці, рання редиска, ранні помідори і парникові огірки — довгі й криві, як зелені бумеранги.

ЕПІЛОГ

Розтрощивши на могутніх грудях кригу, розбурханий ранньою весною, плинув унизу, під ногами Сідалковського, древній і, як ще здавалося, незалежний та відчайдушний Славутич, закутий у бетон, залізо і граніт. Але тут, перед Володимирською гіркою, з якої на нього дивилися віки, плив широко і привільно, ніби показував свою парубоцьку силу й шаленство, яких уже давно не було.

Сідалковський же навпаки: тільки тепер, тільки зараз, коли зачинилися двері після останнього судового процесу, відчув себе вільним і незалежним — від «Фіндіпошу», від мадам Карапєт та її незабутніх доньок.

Тільки тепер, тільки зараз він відчув, що під його ногами не палуба, котра вічно хитається, навіть у штиль, а земля. Тверда земля. Ні, не земля… Сідалковському раптом здалося, що під його ноги хтось невидимий підсовує залізобетонну плиту. Він навіть подивився собі під ноги. Так і є. Він твердо, неначе пам'ятник, стояв на могутньому п'єдесталі з плит на найвищій точці Володимирської гірки…

Завтра Сідалковський уперше переступає поріг у вищий світ. Власне, не один поріг, а одразу два. Один поріг — це той, через який він мріяв переступити все життя, але боявся в цьому признатися навіть сам собі. А другий?.. Другий — то поріг загсу.

— Ядвіга Капітульська — то і є моє вікно в Європу, — наслідуючи її стиль, мовив він. — Жерех — то є перепустка у вищий світ!

«А чи є десь той вищий світ? І як ти його уявляєш, Сідалковський?» — питав він сам себе, але відповіді не знаходив.

Він стояв гордо і безтурботно, як юнак після одержання атестата зрілості. Тепер навіть несамовитий і по-юнацькому задерикуватий Дніпро-Славута принишк, помітивши на горі Сідалковського, і тихо, ніяково покотив свої води в далеке й синє море. Так він робив торік, тисячу років тому, а, може, й мільйон…

Сідалковський підставив своє обличчя вітрові, уявним солоним бризкам моря, яких тут ніколи не було, і, не спускаючи свого замріяного погляду з крижаних, як розірвані чорно-білі фотокартки, дніпрових хвиль, мовчав.

— Життя зіткане з протиріч, — промовив нарешті вголос Сідалковський, — з припливів і відпливів, із штормів і штилів, з сьогодні й учора.

Так, з сьогодні й учора. Бо сьогодні вже зовсім не те, що було вчора. Хоч і сьогоднішній день Сідалковського почався, як завжди, з ранку.

— А ранок почався з невдач. А якщо вірити народові,— філософствував він, — то одна біда не ходить. За нею ще ходить група…

Яка саме група, він не уточнив.

Сідалковський одержав листа. Тільки розірвав конверт— одразу ж пізнав круглий дівочий почерк з гарними вензеликами окремих літер. Так писала тільки Айстра, його мила «Школярочка». «Моя», — думав завжди він і завжди помилявся. Він нашвидкуруч пробіг кілька перших рядків, котрі його менш за все цікавили. У скронях вистукувало: «Звідки? Із Землі Франца-Йосифа, Нової Землі чи Вогненної? Господи, як вона полюбляє мандри. Мандри і ресторанних музик… Що за дивовижна особа…»

Айстра писала з Тинди.

— Тинди-ринди, коржі з маком, — проспівав на новий лад пісеньку свого дитинства Сідалковський.

«Вибач, графъ, — так і писала з твердим знаком на кінці.— Але я того вечора зустріла, як думала, справжню людину. Композитор, віртуоз…»

— Композитор Берліоз із ресторану «Дубки», — прокоментував Сідалковський.

«Але я помилилася…»

Сідалковський далі не читав. Далі й так ясно: незабаром приїде. Він розшматував листа на дрібні клаптики та й розвіяв, як і пам'ять про Айстру, на вітрі. Білі, крейдяного паперу клаптики, підхоплені випадковим вітром, повільно закрутилися у прощальному танці, байдуже влягалися між кущів на залежі торішнього посірілого снігу.