Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович - Страница 17

Виявляється, люди його епохи не знали справжнього змісту цих слів.

…Війни, кровопролиття, голодовки, концтабори, крематорії, бомби, шибениці, газові камери, завойовники, раби, фашизм, реванш, колонії, міжнародні чвари, смерть, смерть, смерть… Незрозумілі, страшні архаїзми в одежі красивих і величних, але підступних слів: свобода і рівність.

Перескакую від книжки до книжки, намагаючись розібратися у страшних протиріччях, які поставали переді мною із прочитаних сторінок. Зрозуміла: людині двадцятого сторіччя було над чим замислитися. З одного боку бурхливий розвиток науки, техніки і культури — освоєння космічного простору, незрівняні ні з чим за сміливістю польоти на Марс та інші планети Сонячної системи на таких ще недосконалих апаратах; з іншого — атомна бомба, війни, кровопролиття. Поряд із небаченими до цього благами, які давала людині наука, вона щодалі більше й більше перетворювалася в зло, в знаряддя масового знищення. В одній книжці я натрапила на рядки, в яких занепокоєний ненормальним розвитком цивілізації філософ двадцятого сторіччя писав: “Раніше, коли люди боролися один з одним, вони мірялися своєю фізичною силою, нині ж одна людина, стріляючи з гармати, що стоїть на горбі, може позбавити життя тисячі чоловік. Це цивілізація… Раніше люди працювали на відкритому повітрі стільки, скільки їм хотілося. Тепер тисячі робітників збираються разом і працюють на фабриках і шахтах, щоб добути кошти на існування. Умови їхнього життя гірші, ніж у тварин. Ризикуючи своїм життям, вони змушені працювати на мільйонерів, виконуючи найнебезпечніші роботи. Раніше люди ставали рабами через фізичний примус. Тепер їх робить рабами спокуса грошей і розкошів… Все це непідробні критерії цивілізації. Навіть дитина зрозуміє, що в усьому, що я описав вище, не може бути ніякого потягу до моралі”. Так стверджував філософ. А поруч із цим в інших книжках говорилося про небачений злет думки, фантазії, гегемонію здорового глузду людини. Ні з чим незрівнянні відкриття, геніальні передбачення, шедеври мистецтва… Незрозумілі, несумісні речі. Складається враження, що люди думали одне, а робили зовсім інше. Ясно: протиріччя не могли не пройти осторонь особи, в якому б суспільстві вона не жила, чим би не займалася — не могли не накласти певного відбитку на її психіку. Либонь, не обминули вони й нашого незвичайного гостя. Тепер він спить, не запідозрюючи, яке пробудження готує йому випадок. Цікаво, якими очима подивиться він на нас, людей Космічної єдності?

Світає. Я збираю книжки й дивлюся у вікно. Над озером, піднявшись із води, висне легенький туман. Важкі, набряклі росою дерева розпливчасто прорізуються крізь нього. Гіркуватий віддих м’яти цідиться через кватирку і млоїть свідомість. Євген спить спокійно. Дихає рівно й тихо. Ледь помітний рум’янець вибивається йому на щоки. На скронях виступають дрібненькі крапельки поту. Я витираю їх ватним тампоном і чую, як хтось стукає у двері. Мабуть, до хворого прийшов навідатися черговий лікар або ж Вілена — змінити мене. Надворі вже майже зовсім розвиднилося.

7 серпня (ніч)

Вдень додому телефонував Дельф. Цікавився здоров’ям Євгена. Що могла я відповісти йому? Вілена повідомила з палати, що хворий поводиться спокійно, але не опритомнів. Тому до інституту я прийшла сьогодні раніше. Біля входу зустріла Роса. Кудись поспішав.

— Як ся маєш, Ілонко? — запитав удавано весело.

— Поки що ніяк, Яне Романовичу.

— Ну гаразд.” Дерзайте, дівчатка!.. — і побіг.

Легко йому сказати “дерзайте”. А тут не знаєш, що робити. Тепер — ніч. Вілена залишилася в інституті. Про всяк випадок. Вона відпочиває в сусідній кімнаті. Євгену погіршало. Він вовтузиться в ліжку, зриває з себе простирадло. Не відходжу від нього ні на хвилину. Раз по раз даю кисневу подушку. На скроні кладу лід. Пульс у хворого частіший нормального. Температура — 38,9°. Він щось бурмоче. Слів розібрати не можна. Зрештою заспокоюється. Мабуть, допоміг кисень. Я сідаю до маленького столика з медикаментами поблизу ліжка. Уважно пильную за хворим. Повільно спливає час. Я відчуваю кожну його мить. Раптом крізь нічну тишу виразно чую слова. Їх говорив Євген. Він марив. Дивне почуття охопило мене. Ніби я доторкнулася до вічності. Я схопилася і увімкнула енцефалограф і телемагнітофон. Над ліжком запульсувало ледь помітне світло. Всередині величезного матового ока спалахнув рубіновий вогник. Я почула, як, одноманітно потріскуючи, розмотується плівка. Не довіряючи апарату, я взяла самописку і тремтячою рукою теж почала записувати його марення:

“…Шеф свиня… Немає… пої… поїхав у найвідповідальнішу хвилину. Хто я для нього?.. Аспірант?.. Ха-ха-ха!.. Аспірант… Дисертант… Дорогий Олександре Івановичу! Вельмишановний Олександре Івановичу! А в голові… одне — свиня… Високоосвічений мерзотник… Дипломований мерзотник… Поїхав так і не дочитав дисертації… Поїхав разом з тією рудою пройдою… Почесний академік… І де він узявся на мою голову? В інших керівники люди, а тут… Обдурити… Треба всіх їх обдурити… Обкрутити… Навколо пальця… Викарабкатися… Вилізти… Я на нього розраховував… Так розраховував… Рудоволоса пройда… Вона нічого не зробила… Невже зрозуміла?.. Людина починається з кандидата… Каже дядечко… Кажуть на вулиці, кажуть в автобусі… Перевтома… Я мушу відпочити… До всіх чортів… покинути все і до… У село… В гори… До моря… Я їм ще покажу… Я ще віддячу за всі приниження… За підлоту, що мені довелося зробити… Ради чого?.. Людина починається з кандидата… Дорогий Олександре Івановичу! Він зараз вигрівається біля моря з цією… Чиста наука… Чиста… Брудна наука… Чистої науки не буває… ні… не буває… Я ніколи б не поліз у науку, якби не дядечко… Гидота… Людина починається з кандидата… Людина!? Гидота, а не людина… Тільки б викарабкатися… із цієї проклятої лікарні… Чорно… Тільки б захиститися… Я їм ще покажу… Руда пройда буде ще… Чуєте?.. Блюдолиз… Моя дисертація… мідного п’ятака не варта. Вона… нічим не гірша за інші… Знаю… Він про це знає… Йому приємно принижувати… Йому це дає насолоду… Садист… Прокляте ліжко… Проклята лікарня. Нерви… Перевтомився… Чому вони нічого не кажуть… Що зі мною?.. Діагноз… А ця крутиться… Нічогенька… Нерви… Душно… Ірино… Вона знає… Очі веселі… Так і грають… Усе знає… Чому вона не погоджується? Чого боїться?.. Діагноз…. Що зі мною?.. Яма… Пазурі… Викарабкатися… вижити… Задушливо… Прийшла… Все-таки прийшла… Пече… Не треба?.. Дитина?.. Викарабкатися з усього. Яма… Ти з глузду з’їхала!.. Так, але я не хочу… Ні, ні… Я з тобою ніколи не одружуся. Що ти знаєш?.. Так, так… Ніколи… Яма… Чорна… Душно… Пітьма… Пече… Ірино!.. Все… Чорна яма… Іри… Е…”

Далі бурмотіння стало невиразним, слів розібрати було неможливо. Я натиснула на кнопку. Чула, як у сусідній кімнаті, де відпочивала Вілена, задеренчав дзвінок. За хвилину Вілена була вже в палаті. Ми розбудили чергового лікаря, потім зателефонували Росу. Обіцяв негайно приїхати.

Євген борсався у ліжку. Його тіло стинала гарячка. Я взяла його руку, намацала пульс. Раптом різким рухом він звівся на лікоть, ухопив мою руку і боляче стиснув. Я оторопіла. На мене глянули його великі, трохи перелякані очі.

— Ірино… що зі мною? Де я? — тихим голосом запитав він.

Я не знала, що відповісти. Зрозуміла: хворий опритомнів. Починалося нове життя.