Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович - Страница 18

ПРОБУДЖЕННЯ

Із записника Євгена Терена

— Ірино, чуєш, Ірино!..

Я розплющив очі і подивився довкруж. Відразу ж помітив: палата зовсім не схожа на ту, в якій я лежав раніше. Не сказати, щоб та була поганою, але з цією ні в яке порівняння не йшла. Тут було просторіше, світліше, затишніше. У тій стояло двоє широких нікельованих ліжок, хоч, правда, одне було не зайнятим. Єдине вікно виходило на подвір’я і затулялося стіною сусіднього будинку так, що сонячне проміння рідко торкалося його шибок. Зате тут — напівпрозорі стіни. З них пульсувало м’яке яскраве світло. Складалося враження, що на їхній зовнішній поверхні плавиться сонце, а потім просочується сюди, всередину. І вмеблювання досить-таки дивне. Раніше я ніколи не бачив такого. Меблі мали такий вигляд, ніби вони вилиті зі скла або якоїсь прозорої склоподібної маси, всередині якої переливається блідо-зелене світло. Либонь, вони були наповнені якоюсь рідиною, що весь час циркулювала. Я лежав на м’якій низенькій канапі. Біля узголів’я стояв мініатюрний столик, заставлений різноколірними пляшечками і коробками. У протилежній стіні просвічувалися глибокі ніші зі скляними поличками. На них лежали медичні інструменти та препарати. У кутку стояв стерилізатор. Приблизно за метр від нього — письмовий стіл, завалений книжками та паперами, і два зручні, витонченої роботи фотелі. Повітря відгонило присмаком розігрітої хвої та медикаментами. Я звівся на лікоть, і в мене запаморочилася голова. Була важкою і неслухняною. Я знову ліг. Обмацав голову пальцями і відчув під ними шолом. Від нього тяглися проводи, а на скронях промацувалися тверді, мабуть, металеві пластинки. Стояла тиша. Тільки десь із не зовсім закрученого крана монотонно капала вода.

— Ірино, чуєш, Ірино!..

Повновида білява дівчина підійшла до ліжка і поклала мені на лоба холодну долоню. Ірина сиділа спиною до мене і щось писала, зовсім не реагуючи на мої слова. “Мабуть, ще й досі ображається, — подумав я. — Нехай. Перегорить…”

— Що, знову починає марити, Віленко? — запитала вона.

— Далася взнаки йому та Ірина, якщо й досі пам’ятає, — сказала білява й зняла долоню з мого лоба.

— Авжеж… — Ірина підвелася з-за столу.

Але що це? Невже знову починаються галюцинації? Переді мною стояла зовсім інша дівчина. Худорлява, струнка, схожа на Таню, мою університетську однокурсницю, з якою я так неґречно поступив тоді на випускному вечорі і після того ось уже котрий рік не можу знайти спільної мови.

Ні, ця красива струнка медсестра з витонченими рисами обличчя — повна протилежність огрядній Ірині, її блискучі очі глянули на мене приязними веселками. Ще ніколи в житті я не бачив таких теплих, щирих і владних очей. Було в них щось знайоме і водночас нове, розпізнане й таке, що незбагненною таїною чаїлося у гострих, як розпечені вуглинки, чоловічках. Густі пасма прямого каштанового волосся спадали на плечі, прикриваючи красивий вигин довгої, наче вирізьбленої з мармуру, шиї. Та і вся вона була наче висічена з мармуру або вилита з кришталю. Мені навіть здалося, що варто необережно доторкнутися до її тіла, як воно розсиплеться на маленькі друзочки, а потім попробуй збери їх докупи у таку витончену досконалу форму. Я мимоволі відвів погляд. Чомусь зробилося тужливо.

— А де Ірина? Я просив Ірину, — сказав, намагаючись бути спокійним.

— Немає Ірини, — відказала приязно. — Немає. — І додала: — А вам потрібно відпочивати, набиратися сили. Ви ще нездужаєте.

Вона поклала свою руку мені на лікоть і сіла на ліжко. Приємне тепло пульсувало від неї і розливалося по моєму тілі. Я заплющив очі. Намагався збагнути, де я і що зі мною діється. Що це за Вілена? Такої медсестри раніше я не знав. Можливо, мене перевезли до іншої лікарні? А ця, друга?..

На мить я чітко побачив її профіль і вираз внутрішньої чистоти на вродливому смаглявому обличчі. Перед мої очі, мов з туману, випливла її струнка постать: біла шия, обвита темними пасмами волосся; і горда постава голови; і гострі ключиці, що виступали з-під вирізу білого халата; і чорний вогонь блискучих веселих очей.

Напружено тремтіла тиша. Дихати стало важче, не вистачало повітря, паморочилася голова, я ніби провалювався у темряву, поринав і плив крізь неї.

— Задушливо! — видихнув чи то подумки, чи наголос і розплющив очі.

Перед ними, згасаючи під склепінням стелі, попливли жовті розпливчаті кола. Це тривало якусь мить. Дівчина підвелася з ліжка, підійшла до стіни і натиснула кнопку. Стіна розсунулася, у кімнату знадвору хлюпнуло свіже прохолодне повітря. Воно пахло травами. Я отямився, звівся на лікоть і запитав роздратовано:

— Скажіть, довго я ще буду відлежуватися? Чому ви з усього робите таємницю? Чому мовчите?

— О ні! Ми нічого не будемо втаємничувати. Мабуть, вас незабаром випишуть. Операція пройшла успішно, ви швидко одужуєте. — Темноволоса красуня кинула на мене короткий заспокійливий погляд. Та інша, Вілена, загадково усміхнулася.

— Мені зробили операцію? Коли? Як?..

— Довго розповідати, а вам потрібен спокій.

— Зрозумійте, мені треба швидше вийти звідси!

— Куди ви поспішаєте? Тепер у вас попереду вічність, — дівчина намагалася звести розмову на жарти.

— Вам смішки, а у мене дисертація, — не здавався я.

— Дисертація?..

— Так. До того ж мій шеф, мабуть, уже повернувся.

— Хто?

— Шеф.

— Який шеф?

— Професор Закрицький.

— Олександр Іванович?

— Олександр Іванович. Ви з ним знайомі?

— Пригадуємо, — мовила іронічно і подивилася на свою подругу так, ніби між ними була якась змова.

— Встигнете з дисертацією, — серйозно сказала та. — Основне зараз — здоров’я.

Я промовчав. Лежав, нічого не розуміючи. У двері хтось тихо постукав. Дівчина відчинила їх, і до палати зайшов стрункий високий чоловік у білому халаті. На голові йому куйовдилася срібно-чорна чуприна, з-під густих кошлатих брів на мене глянули веселі очі.

— Як справи? — запитав у дівчат.

— Він опритомнів, але… — прошепотіла темноволоса і звелася йому назустріч.

— Чудово, — перехопив її чоловік.

— …він ще нездужає, Яне Романовичу.

— Нічого. Все буде гаразд, — чоловік підійшов до мене. — Як спалося? — запитав.

— Дякую, міцно…

Він лагідно усміхнувся.

— Що ж, будьмо знайомі, — взяв мою руку. — Ян Рос. Професор.

— Євген Терен, — в тон йому відказав я.

— Сподіваюся, з дівчатами ви вже познайомилися?

— На жаль, не встигли, — за мене відповіла темноволоса.

— От тобі й на. В такому разі — підходьте, будемо знайомитися. Котра з вас сміливіша? Ти, Вілено?

Блакитноока білявка простягла тендітну долоньку, ту ж, яка щойно приємним холодком торкалася мого лоба. Я потиснув її.

— Вілена…

— А мене, на жаль, звуть не Іриною, — підійшла ближче темноволоса.

— Чому “на жаль”?

— Мені так здається. Весь час ви марите якоюсь Іриною. Навіть мене переіменувати намагалися. А я — Ілонка. — Звела брови і знову пронизала мої груди гострим струмом чорних очей. — Запам’ятайте: Ілонка.

— Гаразд. Намагатимуся запам’ятати, — сказав байдуже.

Вона зніяковіла.

— Професоре, — звернувся я до Роса, — скажіть, довго мені ще лежати?

— Гадаю, недовго. Ваше здоров’я в безпеці. Важливіше інше… — Він замовк. Узяв фотель і підсів до ліжка. — Дівчатка, будь ласка, залиште нас. Нам треба дещо переговорити.

Ті здивовано перезирнулися й вийшли. Професор мовчав, мабуть, не знаючи, з чого почати.

— Що ж, — нарешті видавив, помітно хвилюючись. — Поговоримо як мужчина з мужчиною. Відверто…

Я, не розуміючи, стенув плечима. Мене завжди нервувала поведінка лікарів, які з усього роблять таємницю.

— Давно пора, — відказав і приготувався вислухати чергову настановчо заспокійливу проповідь.

Але нічого подібного не сталося. Те, про що я дізнався від професора, приголомшило мене, остаточно вибило з колії. Я вірив і не вірив йому. Виявляється, все моє попереднє життя — друзі, батьки, рідні, знайомі, мої захоплення, університет — залишилося в іншому світі, відпливло у небуття, підхоплене течією часу. Анабіоз… хвороба… операція… Ні! Це неможливо! Неможливо! Щось подібне могло статися хіба що з героєм фантастичного роману, а не з реальною людиною. Невже і справді мені треба забути все, абстрагуватися від минулого, починати життя спочатку, у незвичайних, невідомих умовах?.. А може, це тільки марення, сон? Мені стало негаразд.