Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович - Страница 9

— Над чим задумалися? — запитав Рос художника.

— А так просто… — відказав той, і в його голосі забриніли прикрі нотки.

Рос навіть пошкодував, що так невчасно підсів до Миродіта. Аби заповнити неприємну паузу, запитав знову:

— Чи не скажете, з якої нагоди зібрання?

— Не знаю. Я тільки-но прийшов, — знехочу одказав той.

Розмова урвалася.

Відтак Рос почав споглядати присутніх. Бородатий юнак самотньо сидів за столом і спостерігав за Гартом, як той перебирає папери; гамір наростав, у залі дедалі більше з’являлося знайомих, і Рос тільки встигав кивати головою, вітаючись з ними. Нарешті пролунав дзвінок, закликаючи знайомих до тиші. Метушня вгамувалася, звільнивши місце поважній статечності.

За кафедру вийшов Гарт. Він почекав хвилинку, поки остаточно вщухне гамір, окинув присутніх серйозним поглядом і почав:

— Вельмишановні добродії. Знаю, сьогодні у вас святковий настрій, але мені доведеться дещо порушити його. Ми зібралися сюди, щоб обміркувати дуже важливу і дещо незвичну справу… — На цих словах Гарт узяв з кафедри пожовклий, скручений у трубочку аркуш паперу. — А тому, аби не затримувати вашої уваги, перейду до суті. Зараз я ознайомлю вас із листом, котрий прийшов до нас із далекої минувшини.

Він розгорнув аркуш і рівним твердим голосом прочитав:

— “Інститут анабіозу Академії наук…

25 травня 1970 р.

ДО ГРОМАДЯН МАЙБУТНЬОГО

Сьогодні до клініки Інституту анабіозу доставлено трьох тяжко хворих на рак. Серед них двадцятип’ятирічний аспірант кафедри фізико-математичних наук Євген Михайлович Терен, домогосподарка Діана Олександрівна Радовська та директор плодоовочевої бази Іван Андрійович Котьомочкін. Після медичного обстеження консиліум лікарів-онкологів прийшов до висновку, що на даному етапі розвитку онкології стан вищезгаданих осіб безнадійний. Тому медична рада з участю громадських організацій вирішила провести небувалий в історії медицини експеримент: піддати хворих анабіозу, з тим, щоб передати їх онкологам майбутнього. З вірою в те, що для вас, людей прийдешнього, лікування ракових захворювань, як і оживлення після анабіозу, не буде проблемою, хворі (за винятком Є. М. Терена, який був непритомний) самі зголосилися на такий експеримент. Операція пройшла успішно. Тепер їхня доля залежить від вас, людей майбутнього, в яких ми так щиро і одностайно віримо. Міцно тиснемо ваші руки.

За дорученням Ради медичних

та громадських організацій:

Директор Інституту анабіозу,

доктор біологічних наук професор

Я. Боровський.

Директор Інститу онкології,

доктор медичних наук професор

В. Колодний”.

Гарт закінчив читати і поклав аркуш. У залі зчинився гамір. Присутні були заінтриговані несподіваним повідомленням. Після хвилинного розгублення посипалися запитання.

— Звідки цей лист?

— Як потрапив до нас?

— Хто ці люди?

— Де вони тепер?

Гарт не знав, кому відповідати.

— Заспокойтеся, зараз про все дізнаєтеся. Слово начальнику археологічної експедиції, яка веде розкопки у приміському лісі, Дельфу Рясту. Він ознайомить вас із своєю знахідкою. Прошу, добродію Ряст.

Помітно хвилюючись, Дельф вийшов за кафедру. Він детально розповів про те, як пощастило йому натрапити у підземеллі на дивне захоронення, про саркофаги, наповнені інеєподібною масою, і про документи, що лежали у скриньках.

— Де ці документи? — знову почулися голоси.

— Чи можна їх побачити?

— Прошу, — за Дельфа відповів Гарт. — Він передав до зали три металеві скриньки.

Одна з них потрапила до Роса. Професор із цікавістю роздивився її, потім зняв віко і обережно вийняв з неї папери, вкладені у невеличку шкіряну теку. Розгорнув і почав читати злинялі рядки машинописного тексту:

— “Євген Михайлович Терен.

Народився 1958 року. Батьки — селяни. Успішно закінчив середню школу. Потому — фізико-математичний факультет університету. Деякий час учителював. Вступив до аспірантури на кафедру обчислювальної математики. Під наглядом лікарів — з вересня 1969 року. Діагноз: рак печінки. Хвороба прогресує. Анабіозу підданий у травні 1970 року в непритомному стані. Під час операції марив…”

Крім цієї анкети, Рос уважно ознайомився з історією хвороби, а коли складав папери до скриньки, побачив на її дні ще один невеличкий аркуш. Дістав і, ледь розбираючи злинялі слова, писані швидким знервованим почерком, прочитав:

— “Любий Євгене!

Мені часто, так часто згадуєшся ти. І що далі, то частіше. Пощо так? Інколи я навіть заздрю тобі. Боже, що я пишу? Заздрю… Але від правди нікуди не втечеш. Мені заздрісно, що ти ще довго залишишся таким же молодим, двадцятип’ятирічним юнаком, яким я зустріла тебе і запам’ятала на все життя. А можливо — тому що… Тільки ні! Просто, як і кожна жінка, я, мабуть, старію.

Тепер у нас весна. Така ж буйна і розкішна, як тоді. Пам’ятаєш? Ішов перший громовий дощ. Густі краплі періщили по шибках і розпливалися по них цівочками. Сутеніло. Я тихо зайшла до палати. Ти лежав, надсадно зітхаючи. Я боялася обізватися. Потім ти почав нервувати, ображатися на лікарів, а відтак і на весь світ. Я хотіла заспокоїти тебе. Тільки чим я могла заспокоїти? Підійшла до ліжка. У тебе було бліде воскове обличчя, на якому жили, згасаючи, сині очі. Я зрозуміла: життя скоро покине їх. Власне, про це я знала раніше, хоч і не говорила тобі. Не ображайся. Так було треба.

Пам’ятаєш, я нагнулася і поцілувала твої губи. Ти заплющив очі. Потім було щось гірке, неприємне. Відтоді твій погляд почав цуратися мене. Чому? Чому все так? Невже для щастя людині відпускається лише мить? А потім… Мені тяжко про це згадувати. Потім — ти нічого не пам’ятаєш. А для мене дійсність перетворилася в жахний сон: стишена метушня лікарів, консиліуми, анабіоз, склеп, підземелля… Не знаю, як я все пережила.

Тепер надворі знову весна. За вікном — дощ. Густі краплі порошать у шибку і розпливаються по ній прозорими патьоками. Наче сльози. Все так, як і тоді. І тільки тебе немає. Я сиджу і пишу лист, якому не потрібно адреси.

У ліжечку спокійно спить синок. Колись він підросте і запитає про татка. Що скажу йому?

Мій любий! Якщо тобі справді пощастить повернутися до життя, згадуй хоч інколи про нас, згадуй свого сина, якого тобі так і не довелося побачити. А може… може, ще колись у майбутньому ви з ним… Тільки — ні! Я не вірю у дива.

Цілую. Навіки твоя

Ірина.

Р. S. Минуло ось уже два роки, як ти лежиш у цьому склепі. Я проникла сюди таємно, щоб ще хоч раз подивитися на тебе і, можливо, востаннє попрощатися. Мені стало моторошно. А сина я назвала твоїм іменем. У нього шовкове русяве волоссячко і твої сині очі.

Прощай…”

Рос ще раз перечитав листа, намагаючись уявити жінку, що писала його, жінку, якій випала така невтішна доля. Він бережно склав папери у скриньку, і вона з рук у руки помандрувала по залі. Задумався над прочитаним.

“Все це так. Але чому у паперах немає основного? З них не можна дізнатися, як цей Терен ставився до інших”.

— Артеме Павловичу, — звернувся до Гарта, — чи є якісь психометричні характеристики цих людей?

— На жаль, немає.

— Отож, окрім історії хвороби та скупих біографічних даних, ми нічого не знаємо про них. Які риси характеру, які норми поведінки, переконання? Чи відповідатимуть вони сучасним? — занепокоївся Рос.

— Я сам про це думав, — відповів Гарт. — Це проблема проблем, розв’язати яку ми зможемо тільки тоді, коли оживимо і вилікуємо прибульців. Безперечно, якщо це нам пощастить зробити. Досягнення сучасної медицини дають змогу нам довести до кінця експеримент, розпочатий далекими пращурами. Зрештою, це наш обов’язок; і від того, як ми поведемося з ними, залежить вартість нашої совісті.

— Згоден, Артеме Павловичу, — підвівся відомий історик цивілізації Арсен Осей. — Але зрозуміле й занепокоєння професора Роса. Справді, чи зможуть люди минулого жити нормально в нашому суспільстві? Адже між ними і нами — прірва п’ятсот років. За цей час світ докорінно змінився. Змінилася й людина. Ми знаємо, що п’ятсот років тому розвиткові індивідуума надавалося значно менше уваги, ніж нині. Тоді всі зусилля були спрямовані на розв’язання технічних проблем. До того ж війни, кровопролиття, глобальні непорозуміння… Коли хочете переконатися в цьому — будь ласка… — Осей натиснув кнопку на столі. — Послухаємо, що скаже з цього приводу робот-інтелектуал Ро-81. Скажи, Ро, які основні проблеми розв’язували земляни у вісімдесятих роках двадцятого сторіччя?