Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна - Страница 41

Але тут і ховається біда… Адже давні віруси можуть виявитися небезпечними для наших сучасників, не марно ж виникла легенда про помсту фараонів тим, хто потривожив їхній предковічний спокій.

«Як же це складно й страшно! — думає Ірина. — А що як ті віруси, котрі Валентин сподівається привезти в запаяних контейнерах, вийдуть з-під контролю і… підуть гуляти світом, сіючи смерть? І де гарантія, що хтось із наших генних інженерів, прагнучи відзначитись, не використає ці віруси як перспективний для мутацій матеріал і не створить химеру, яка накинеться на людський рід? його ж за бактерицидним панциром не сховаєш… Звичайно, кожний, хто працює з небезпечним матеріалом, складає спеціальну присягу не шкодити й зважувати наслідки, але хіба це дає якісь гарантії? Адже й Валерій заприсягався не порушувати етичних норм, відтворюючи древні генетичні програми… Переможців у нас не судять, і, доки так буде, жодні присяги, жодні запевнення нічого не варті. А судити треба саме переможців, судити за самий лише намір вирвати в природи таємницю, не дбаючи про наслідки. Судити треба і мене за те, що я зважилась на такий крок».

Жахнувшись, Ірина у відчаї стискає скроні.

За віщо, за віщо їй ці муки? Вона ж не прагне ні ступенів, ні премій, вона тільки любить маленького Тутті й хоче врятувати його. Чого ж на шальку цієї любові лягає доля людства? Де справедливість? Вона зреклася всіх спокус, чому ж іще й з такого глухого кута має шукати виходу?

«Коли б могла бути сліпою, коли б не відала, що чиню, як не відав того Валерій у своїх честолюбних замірах, коли б перейняла мене духовна глухота, як його однодумців… Але я напевне знаю, що науковий експеримент неможливо втримати в розумних межах; ніколи і ні в чому людство не могло спинитися на півдорозі, а винен завжди той, хто зважився на перший крок. Я буду винна… За що мені така кара? Я ж тільки жінка, створена для любові».

Знесилена, Ірина падає на пластикову канапку, прагнучи останнього блага — сліз. Та навіть їх немає. Вона ніколи не дозволяла собі поплакати, й сльози висохли, лише болючі спазми стискають горло. Заплющитись, сховатися у темряву, забути все…

Чи спала чи не спала, її привів до тями багатоголосий крик. Що трапилось? Так жалісно наукова братія ревла тільки перед екранами телевізорів, коли улюбленій команді забивали гол…

Ірина піднімається, намагається зрозуміти, котра година: не більше трьох— для розваги ще не час. Палюче сонце заливає вузеньку кімнатку з пластиковою пальмою посередині, на ній, ритмічно погойдуються, вхопившись за хвости, дві мавпочки, третя зірвалася й лежить донизу мордочкою на бактерицидному килимчику. Туггі прокинувся? Йому пора обідати.

Братія реве так жалісно, мовби виносять з поля непереможного центрального, і, здається, скандує її ім’я: «Іри-на! Іри-на! О-о… О-о… Іри-на!» Що вони від неї хочуть?

Ірина кидається до вікна.

Оксамитно-зеленим газоном, поблискуючи смаглявим, голеньким тільцем, біжить хлопчик; озираючись на бігу, він підстрибує і, закинувши голову, сміється, когось дразнячи, когось кличучи за собою. Скільки світу, так малюки тікали від своїх занадто суворих няньок.

Хлопчик добігає до червоненької квіточки, яка палає на березі струмочка, і, впавши біля неї навколішки, жадібно вдивляється в таємничу глибінь, де серед чорних тичинок вовтузиться золотава від пилку бджола. Він сповнений захвату, він зачарований, він очей не може відвести від цього неймовірного дива.

— Тутті!

«Як він вирвався? — жахається Ірина. — Невже ліфг і справді був зіпсований? Та ж це — смерть! Тутті приречений…»

Але смерть буде завтра, а поки що золотаво-коричневий хлопчик біжить по яскраво-зеленій траві, тримаючи поперед себе зірвану квіточку, що тріпоче, мов прапорець; і з неймовірним подивом Ірина відчуває, як разом з одчаєм її переймає щось схоже на полегшення: ну от і все, от і по сумнівах… І Тутті перепаде дещиця радощів.

І, відігнавши відчуття жаху, Ірина натискає потаємну кнопку, розчиняє вікно й сідає на підвіконня; підставивши обличчя сонцю й вітру, гукає:

— Мій зайчику, мій любий, радість моя єдина, синочку мій, я біля тебе!

А Тутті відповідає їй щасливим сміхом. Як дзвінко, як мелодійно він звучить у дивній тиші, що настає зненацька…

Мить істинного життя. Заради нього варто страждати. В минулому й майбутньому, тисячі років тому й тепер.

Розділ ІІІ

ДАРУНОК ВІД ЗАЙЧИКА

Прихилившись спиною до гранітної стіни й обхопивши коліна руками, вже котру годину сидить Валентин на одному місці, ведучи ультразвукову розвідку надр однієї з недосліджених пірамід. В межах десяти квадратних метрів глухої невідомості треба вивчити всі тріщини й порожнечі, аби впевнитись: недбало замаскований каміням лаз, де з десяток метрів треба плазувати, доки вдасться випростатися, — несправжній і, попри оманливу доступність, веде в непроникне мовчання глухих кам’яних стін, де нема й натяку на внутрішні порожнини. В цьому був переконаний провідний спеціаліст міжнародної експедиції, однак більшість фахівців вважала, що ультразвукову зйомку необхідно повторити, аби ще раз розшифрувати заплутану мережу, яка лягає на папір. Що породжує аномальний резонанс — глибока кварцова жила, тріщина, приглушена вологою, що невідомо, як просочилася в мільйонолітні брили, чи це та нитка Аріадни, що веде до центрального поховання?

…Темрява, тиша, порожнеча.

Але в природі порожнечі не існує; порожнеча — це простір, заповнений ще не народженою масою — віртуальними частинками, вони можуть вибухнути, як бомба; мабуть, тому відчуття прихованої небезпеки висить у задушливо-густому повітрі. Всі пережиті в минулому кривди й образи, всі непевні настрої й зловісні сни мовби спресовуються коловертю потривожених тисячоліть у важку брилу, що нависає над головою й ладна зірватися навіть від необережного подиху. Не кожен витримає таке випробування…

Валентин підносить до обличчя гілочку полину, яку прихопив із собою разом з термосом кави та бутйрбро* дами, довго вдихає запах волі. «Ну потерпи, потерпи ще, — каже собі. — Скільки там залишилось тут сидіти, не треба піддаватися сумнівним настроям…»

Він має досвід. Найголовніше, не прихопити в цей кам’яний мішок лихі спогади: тільки світлі про все добре, що сталося з ним за двадцять два роки, й радісне передчуття того, що звершиться. Дружні побажання, вечірні бесіди з сестрою, усмішки симпатичних дівчат. Вірші.