Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна - Страница 42

«Гаразд, гаразд, шановні фараони, — бурмоче Валентин й одразу вмовкає: надто вже моторошно відлунює людський голос. А далі вже подумки: — Навіть слід живої людини важливіший за ваші саркофаги… А мені й золото ваше ні до чого, я просто виконую свої обов’язки. Те, що хочу взяти тут для маленького Тутмосика, навряд чи становить для вас цінність, та й для когось іншого теж. Окрім Тутті. Кому ще потрібні ваші віруси? Теж мені цінність! А виявляється, без них не обійтись. Хлопчик, хоч і дашого роду-племені, та народився серед нас. Щоправда… Народився серед нас, а залишився вашим: як його вийти з становища? Жити, як ми, він не може, а щоб міг, йому потрібні ваші мікроорганізми та віруси… Не знаю вже, що моя сестричка з ними робитиме. Та й як можу знати? Освіти — ніякої. Бив байдики в школі, такий-сякий…

Валентин змінює позу і, намацавши термос, робить кілька ковтків. Ху-у… І як воно так, що темно, а от до вуха ложку людина ніколи не понесе. Чудасія!

А тут цілком комфортно, як подумати. Спокійно, тепло і час є, щоб придивитись до самого себе — добродія на ймення Валентин. А що? Любить сміятися, залицятись до дівчат, морочити голову начальнику й ловити рибу. А чим він ще різниться від інших? «То все як шумовиння, а що ти є наспраді, хлопче, і ким станеш, проживши на світі десяток-другий років? І що вибиратимеш із залишеного тобі твоїми попередниками? Адже в цьому світі є й солодке й гірке, й тепле й холодне — на всі смаки.

От ще одна таємниця, яку нізащо не усвідомити: чому люди вибирають різні дороги? Чому поряд ростуть мак і подорожник? Ті ж самі соки в грунті, те саме сонце, ті ж бджілки навідуються в гості…

Моя розумниця-сестра. прочитала б на цю тему цілу лекцію, а для мене це все одно залишиться таємницею. Чому люди, живучи й працюючи поряд, такі різні! А й цікавий же світ — на кожному кроці є щось незбагненне. Добре!»

Валентин ледь повертає ручку на приладі, підсилюючи ультразвук, що проникає в гранітну товщу, мов безліч крихітних істот, котрі скрізь нишпорять і врешті приносять багату здобич — інформацію про те, як збудовані тисячолітні брили. Що в них і що за ними?

…Дивний шум наростає звідкілясь, тугий і ритмічний — так на морі лопотять вітрила. Зображення, що повільно плине на екрані, щезає, натомість з’являються гострі мигтючі лінії.

Що це? Порожнеча ніби й справді.вибухнула ненародженою матерією, вона кипить, вирує, щось м’яко б’ється в обличчя Валентина, дряпає по щоці; оператор інстинктивно хапає те «щось», і воно жалісно попискує в його руці. Кажани! їх сотні, тисячі; дряпають, обліплюють шию, виснуть на волоссі, перекочуються по плечах — ну, це вже не смішно, навіть не страшно, точніше небезпечно: заледве прохромивши долоню крізь теплу повстяну масу, Валентин повертає ручку в інший бік. Ху-х-х… Позбувся лиха! Із специфічним задушливим запахом, мовчазна й шумлива, бридка й приємна своїм живим теплом хвиля відкочується так само нагально, як і накотилася. Ще трохи чути віддалене лопотіння, а потім враз настає тиша.

— Який жах! — вигукує напарник.

Він іде навпомацки, бо вмикати ліхтар категорично заборонено технікою безпеки; там, де має бути людина, світиться екран, мов око хижої істоти. Світиться, а світло навколо себе не поширює, й темно так, що хочеться стукнути по чомусь твердому кулаком, аби, відчувши біль, упевнитись: ти ще живий.

— Який жах! — повторює напарник. — Чого вони на нас напали? Вдруге я такого не переживу. Ми скоро скінчимо?

Валентин сміється: нарешті в цьому безгомінні вони мають хоч якусь пригоду.

— Чи скоро скінчимо? Та ж зйомки безнадійно зірвані, все доведеться починати спочатку.

— Ну так уже й спочатку! А що коли чорти знов принесуть цих богобридких тварюк?

— Ми ж самі їх покликали ненароком, от вони й злетілися сюди. Вони ж орієнтуються за допомогою ультразвуку, наш прилад теж ультразвуковий: знайшли спільну мову. Цікаво, де вони мешкають? Це ж їхній сховок неодмінно сполучається з білим світом, бути не може, щоб вони літали крізь ту трубу, якою ми пролізли. Не такі в них звички. Ну ж бо, спробуємо повторити…

— Ти збожеволів! Повторити… На дідька тобі здалася ця нечиста сила!

— Цікаво ж, хлопче!

Валентин сміється й ледь зрушує ручку: лопотіння маси м’яких крил знову наближається, дужчає, від нього віє теплом і мишачим духом…

— Припини, негайно припини, це просто хуліганство! — вигукує Василь, і, так само сміючись, Валентин відновлює робочі параметри приладу — знову тиша.

— Ти задоволений?

— Хай йому біс, коли ми звідси вийдемо? Ще трохи, і я тут збожеволію. Так і потрійної оплати не захочеш.

— Ну потерпи. Вже скоро,

— Васю! — гукає Валентин, коли зелене око екрана гасне, — напарник повернувся спиною й подався до свого кутка. — А це ж таки варто дослідити. Уявляєш? Можна вивчити мову цих тваринок і спілкуватися з ними, як цар Соломон. Скільки б вони нам розповіли! Вони б допомогли нам перетрусити всі піраміди… Га? Неодмінно займуся цим. А що? Час і мені подбати про кандидатську. Чи я дурніший за науковців?

— Ти спочатку пристойну освіту здобудь, тобі без цього все одно ходу не буде. Навіщо вродився таким шалапутним? Ідеї з тебе стирчать, як голки з їжака, а що з того?..

— Еге, так самостійним хотілося скоріш стати.

— Ти посивієш, а хлопчаком залишишся. Працюймо далі! Я записую…

«Що ж, справді, покинув школу… Зате сестричка здобула вищу освіту, й навіть вдягатися могла пристойно завдяки тому, що він допомагає. Ніхто й не здогадувався, що вони сироти: матері не пам’ятають, а батько їх знати не схотів. Вбирали в себе добро по крихті, навіть там, де інші зло знаходили, такими вже, мабуть, вродилися… Ще б їм не пожаліти малого Тутті! Теж сирота…

Так, Василь правий: тут можна хтозна до чого додуматись. Таки ж добре, що робочий день кінчається і скоро пролунає голос начальннка:»Хлопці, виходьте!»

Ну, так і є…

— Хлопці, як справи? Скучили?

— Ніколи було скучать. У камні є велика порожнина, — квапиться повідомити Валентин, чуючись винним за зіпсовану плівку. — І хід до неї досить вільний.

— Звідки ти взяв таке?

— Та я ручуся! Я відчуваю її перед собою, певен, що звідти й вилетіли кажани, від них і аномалія — та сама густа мережа…

— Від кого?

— Та від кажанів, а їх тут прірва. Вони ж посилають ультразвук, спілкуючись між собою, і такий базар зчиняють, що будь здоров! Через те й здається, ніби тут непроникні гранітні брили.

— Ну, хлопче, ти даєш…

— Самі переконаєтесь.

— Що ж, цікаво…

Начальник щось метикує, потім розпоряджається:

— Хлопці, до світу! Ми тут смачнющий куліш зварили, й до нього навіть пиво буде.

— Пийте більше пінне пиво, буде пузо, як барило, — співає у відповідь Валентин.

Він кладе прилад так, щоб було видно його зелене око, й скрадається до протилежної стіни. Граніт під ногами такий гладенький, що здається м’яким. Присівши, Валентин торкається його долонями. «Наче й пилюки на ньому немає, — міркує. — Де ж їх узяти, тих вірусів? Де вони ховаються? Та не будь-які, а давні, ті самі, що від них люди чихали в епоху фараонів. А тут шпацірують цілком сучасні кажани і, звичайно ж, натягують на крильцях та лапках цілком сучасних мікроорганізмів… Ні, не годиться! Це ж треба знайти якийсь зовсім Ізольований від світу куточок, — думає Валентин. — Такий куточок, де віруси могли б зберігатися тисячоліттями… не знаю вже, як це їм вдається. Як вдається маку виростати поряд з подорожником, як вдалося вдруге народитися моєму племіннику…»

Мовчки, штовхаючи поперед себе ящик з апаратурою, повзе Василь, до простору, до людей, до пива й кулішу, не сумніваючись, що його надто говіркий напарник пластує слідом.

Валентин робить ще кілька порухів тілом, і його руки впираються в несподівано шерхлу стінку — дух старої глини осідає гіркотою в горлі. Сиплеться, сиплеться крізь пальці пісок, ніби стужавілі роки, що тут пролинули… Та це ж і є вхід до потаємного поховання!