Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна - Страница 8

Анічогісінько. Уся підлога була застелена соломою, що вже давно змервилася: звичайно ж, у ній замешкались полівки, на зиму перебравшись у тепліший сховок, — звідси й зітхання, і стогони, й таємниче «Пождіть!».

— Ото комедія!

Наставав вечір у тиші та відсвітах вогню від кахляної грубки — цього разу натопив, не шкодуючи дров, бо ж тепло любив, а хату необхідно було добряче просушити, — й тривожні роздуми знов опосіли Ігоря.

Яка таємниця пов’язана із вбивством маляра, котрий тут жив? Що думав він, що відчував, коли на нього війнуло нескінченністю з «чорної діри» небуття, коли клубочок часу й простору, обмежений його свідомістю, щось зіштовхнуло в її пащеку? Смерть була наглою — отже, могутня гравітаційна хвиля енергії молодої ще людини виплеснулась у світ… Що далі з нею сталося?

Почало брати з-за плечей, але Ігор уже знав, як врятуватися від страху. Коли його з якогось дива потягло на біблійні сюжети, то варто обрати щось справді серйозне, з філософським підтекстом… наприклад, по-своєму осмислити тему вірності й зради, уособлену в Іуді й Петрі, або ж образ Понтія Пілата з його цинічним розумінням ситуації, або…

Та не встиг він торкнутися пензля, як одразу ж І забув про свої наміри: вранці не сходив з дива, роздивляючись свій черговий витвір.

На грубій мисці, з якої щойно так-сяк обтерто кров, — голова Іоана Хрестителя; ганчірка лежить поряд, на дубовому столі, абияк збитому з не дуже підігнаних дощок. Обличчя спокійне, і тільки в ледь зведених бровах відбились пережиті муки. Яке безглуздя! Голову нещасного викривача можновладної Іродіади поклали на коштовну тацю — то був сюжет із життя царствених осіб, і до нього належало дібрати відповідний антураж. Він знає це — звідки ж взялася полив’яна миска? «Побачимо, що мені ще примариться», — подумав Ігор, ловлячи себе на тому, що вже з нетерпінням чекає вечора.

Вдень він обстежував горище — високе, розділене на дві половини, з них, вочевидь, збиралися робити житлові приміщення («Це уже б шість було», — байдуже завважив Ігор). Тут, як і годилося, складали старий мотлох, і було його зовсім небагато: ще одна скриня, щедро прикрашена розписом та різьбою, кілька надбитих горщиків і дерев’яні граблі без зубців. Колись люди вміли цінувати вкладену в речі працю, та й своїм потребам не дуже давали волю.

Різьблену скриню Ігор вирішив стягти униз, а при нагоді то й забрати до Києва.

…Цієї ночі він малював стомлену пологами молоду жінку, що з ніжною грацією сповиває дитину в яслах, і дві рогаті голови корів, й старого дідугана, що спираючись на костур, розчиняє двері кошари, а з-за його плечей визирають інші діди. Низько над ними горітиме в небі хвостата зірка.

То мала бути велика картина, і малювати її належало не одну ніч; відірвавшись перевести подих, Ігор подумав, що страх для нього, як наркотик: на його вершині народжується щось таке, від чого усе, крім роботи, втрачає вагу; мабуть, в такому стані був Архімед, коли побачив занесений над собою меч.

«Не чіпайте моїх креслень», — прошепотів Ігор, жалкуючи, що не приготував собі келишка води. Він геть знесилився й водночас відчував, що неспроможний відірватись од мольберта.

— Пождіть! — гукнув хтось поряд, і низка червоних, цяток спалахнула перед Ігоревими очима.

Багряні відсвіти заметалися кімнатою, дзенькнуло скло, і, приголомшуючи гуркотом, зірвалося з мольберта полотно.

Ігор опритомнів від стуку у вікно: зіп’явшись на вузеньку призьбу, до нього добивалась жіночка, показуючи бідончик з молоком. Він зробив знак, що йде, й поволі рушив до дверей: ноги були немов чужі й дуже боліло праве плече, мабуть, падаючи, вдарився об грубку.

— О, то вас ніби з хреста зняли. Що з вами? Чого ви лежали на підлозі — взяли млості? Вам лікаря покликать?

— Не треба лікаря. Я трохи запрацювався, — буркнув Ігор, з нехіттю думаючи, що доведеться вступати в пояснення з цією в принципі дуже симпатичною особою.

— Хіба ж так можна? Молодий, файний хлоп — і морить себе. Здоров’я треба берегти, бо що порадує, коли його не буде? Випийте молочка… А в нас у клубі молодь збирається, й моя дочка туди прийде. Вона у мене співатиме, еге-е! Там не те що з Дрогобича та Стебника — з самого Львова приїздять, аби її послухати, радять до Києва посилати вчитись. Може, й ви підете? Порадите мені, чи треба посилать до Києва: людина ж ви освічена.

— Може, й піду.

Під скоромовку жіночки він встиг хлюпнути води в обличчя, випити склянку молока, і йому полегшало.

— Послухаю, як співає ваша дочка.

— Ну, а то чого ж його із дня у день сидіти на самоті? Весело ж буде!

Коли жінка пішла, він подумав, що лишився необстеженим останній закуток його володінь — комора біля вхідних дверей, де, як сказала попередня власниця, замість шафки можна було тримати різне начиння. Ключа від неї не було, та, потягнувши за клямку, Ігор легко відчинив двері.

Там стояла ще одна скриня — вже третя, й на неї жужмом було скинуто мальовані на полотні картини. Одну за одною Ігор брав їх і, внносячи на світло, жадібно роздивлявся.

Людина, що зосереджено прямує полем у зимових присмерках… Голова Іоана Хрестителя на полив’яній селянській мисці…

Останню — «Поклоніння волхвів» — було не завершено, і все ж таки чимось вона різнилася від тієї картини, що лежала, кинута з ночі, в кутку великої кімнати: на ній було вже намальовано хвостату зірку.

Та, придивившись, Ігор зрозумів, що то слід від крові.

РІДНА КРОВ

Персі Мак-Грегорі повільно обертав тумблер на відеофоні, проглядаючи перед початком прийому затишний покій, влаштований на галереї, що тягнулася вздовж усього його будинку. Там ледь не впритул один до одного сиділи у кріслах, на канапках і звичайнісіньких стільцях його клієнти — у фокус потрапляло то одне, то інше обличчя, й Мак-Грегорі їх вивчав.

Що вони хочуть? Це можна сказати наперед. Приватний генограф Мак-Грегорі завдяки бурхливому фаховому успіхові набув аж надто вузької спеціалізації — потаємні родинні справи, «скелети у буфеті», які належало прибрати непомітно для сторонніх очей; знудившись одноманітністю завдань і психологічних колізій, які стояли за ними, Мак-Грегорі не на жарт подумував про те, щоб змінити заняття…

Ось вам типова парочка. Жінка сидить, скромно тримаючи руки на колінах, і то час від часу зводить очі догори, наслідуючи образ діви Марії на старовинни фресках, то обкидає свого супутника кокетливими позирками, й похмурий вираз його обличчя аж ніяк її не бентежить. Зрозуміло: практична секретарочка взялася, одружити на собі майновитого патрона, попередньо розлучивши його з дружиною. Генний аналіз спадкового апарату дитини має неспростовно засвідчити батьківство; візит до уславленого генографа — остання спроба дійти згоди по-доброму, коли ж патрон і після цього опиратиметься, звернеться до преси. Має якусь причину триматись отак упевнено.

А ось ці молодята знічені й явно схвильовані — шукають один у одного підтримки. Кохаються, хочуть побратися, але у роду в котрогось із них — люди з патологічно важким характером, і конче треба з’ясувати, що це таке: наслідок неправильного виховання чи генетичні вади? І скільки шансів, що дитина, котра з’явиться ла світ, буде спокійна й лагідна?

Далі — саме чоловіцтво: поважне, з гордо зведеними головами, з тим глибокодумним виразом обличчя, яке Мак-Грегорі мав за ознаку вродженої дурості. Може, тому, що нею відзначається більшість його клієнтів? їм, бачте, завжди кортить знати, хто саме з двох чи трьох синів перебрав від батькя найбільше спадкових ознак, а відтак — до кого з них належить ставитися лагідніше й кому по смерті заповісти своє діло чи основний капітал. «Роддї поки що у мене шалапутний, але точнісінько таким і я був у його роки, та потім прийшов до розуму і досягнув усього, чого може досягнути серйозний чоловік. О, можете не сумніватися, тепер я шанована людина… Та, розумієте, молодший брат моєї дружини теж шалапут, але я певен, що він не візьметься за розум, бо там і братись ні за що, бо родичі моєї любої дружиноньки, між нами кажучи, всі безнадійні телепні, з них жоден не схожий на тих достойних громадян, якими може пишатися наш рід… Тепер ви уявляєте, чим я ризикую? Тому я й хочу знати, від кого це в мого Родді шалапутність? Коли від мене, то це прекрасно, він неодмінно переказиться і стане мудрим та поміркованим, як я. Ну, а коли від поріддя моєї жіночки, типовим представником якого є її молодший брат, — тоді… Не можу я робити спадкоємцем людину, котра несе в собі чужі спадкові ознаки, хоча й народилася від мене… Я маю напевне знати, що мені робити: коли мій син — насправді не мій син, тобто я хочу сказати, що він, звичайно, мій син насправді, а проте… О, господи, я геть заплутався, я сподіваюсь… ви зрозуміли мене? До речі, ви б не могли дібрати серед кількох залицяльників моєї дочки — вона в мене красуня! — такого, щоб його гени були такі, як у мене. Звичайно, не достеменно такі, це неможливо, але — практичність, діловитість, здоровий глузд… Я сподіваюсь, вас не дивує моє прохання?»