Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна - Страница 9

Мак-Грегорі давно нічому не дивувався. Не дивувався, коли вже літній чоловік приносив пасмо ьолосся й казав: «Будь ласка, перевірте, чи справді молодший хлопчик — мій син, бо, знаєте, у нас в роду всі мають нахил до математики, а цей ну як здурів — стоїть і стоїть на голові щоранку, і я не можу вибити з нього цю бридку звичку. Ще, може статися, подасться у хіппі чи йоги, а в нашому роду такого не траплялось…» Не дивувався, коли розцяцькована пані щебетала: «Ах, лікарю, мені так подобається святий Себастьян з картини Тіціана… як вплинути на гени мого чоловіка, щоб наш син був схожий на цього святого?»

…Мак-Грегорі вимкнув відеофон і розгорнув книгу обліку. У нього в запасі хвилин із десять.

Таки ж варто було перекваліфіковуватися з графолога-криміналіста в генографа, аби перед тобою сповна відкрився зворотний бік яскравої медалі, якою здавна зачаровується людство: продовження себе самого в дітях, життя для тих дітей, жертовність, самозречення. Яке там самозречення! У дітях здебільшого люблять самого себе, точніше, своє уявлення про себе, й звідси смиренне — треба ж віддати данину скромності! — «наші нащадки мають бути кращими за нас». Продовжити себе! Продовжити себе і тільки себе!

Закинути частину власного «я» у майбутнє й бодай у такий спосіб втамувати тугу по неможливому — безсмертю; нічого не може бути дорожчим від безсмертя, тому й наші діти такі нам дорогі. Принаймні доки підростають, доки підкорені нашій волі, доки дарують ілюзії, що стануть колись достеменно такими, як ми. А ми ж які — справді прекрасні? Оце вже не суттєво, в кожному разі для клієнтів Мак-Грегорі. Немічні й слабкодухі, з великими лисинами й ще більшим самолюбством, коротконогі й з куцим розумом — такі ми й любі собі, такими хочемо бачити своїх дітей і задля цього зрікаємося своїх вигод та спокою. Коли ж діти не справджують наших надій, коли несуть у собі не нашу комбінацію генів, а а щось чуже й незрозуміле — новий візерунок у вічку калейдоскопа, третій колір, що підступно утворився з мішанини двох, тоді…

Не перебільшуйте, шановний Мак-Грегорі, й не впадайте в професійну мізантропію: батьки не прагнуть передати дітям свої вади, бо це зменшує шанси нащадків щасливо конкурувати з іншими… Авжеж що не прагнуть, таж ці вади треба усвідомити в собі самому, хоч трохи китично до себе ставлячись. Тим часом чим людина Примітивніша, тим менше вона до цього схильна, тим вимогливіше звучить у ній оте саме «Продовжити себе!», тим більше пихи приносить відчуття, що ти єси на цій землі й несеш у собі відбитки поколінь, які лишилися позаду, та пунктирне окреслення тих, які попереду. Пишатись можна всім — хоч би вирячкуватими очима чи гачкуватим носом, — аби лиш це була родова ознака; пишатися можна навіть звичкою їсти суп із солоним огірком, якщо цим відзначався прадід, котрий чистив улюбленого коня маркграфа, — а сина зневажати за те, що той терпіти не може солоних огірків. Граф Шрузбері хвалився шістьма пальцями на нозі — потворністю, яку врочисто пронесли крізь п’ять століть його славетні попередники. Славетні — чим? Чи не отими шістьма пальцями, що неспростовно свідчили про чистоту крові? Тьху!

Мак-Грегорі випив води й трохи посидів, тамуючи напад роздратування, вкрай недоречний на початку робочого дня. Попросив лаборантку, щоб вона приготувала йому чашечку кави з кардамоном. І, згазирнувши в кишенькове люстерко, приготував люб’язну усмішку для першого клієнта.

Ним виявився високий, дуже худий чоловік у модерних темних окулярах, який безшумними рухами був схожий на кажана. Його обличчя Мак-Грегорі встиг добряче розгледіти: воно аж тиждень тому виринуло з темного кутка в самому кінці галереї й привернуло увагу незворушним спокоєм. Зберігаючи той самий вираз осяйної безтурботності, він проте весь час розмовляв із сусідами, й враження було таке, що це просто самотній, однак за вдачею дуже товариський чоловік, котрий прийшов сюди погомоніти про погоду й вичитані з вечірніх газет плітки. Мак-Грегорі чекав, що він передасть свою чергу, коли вона наблизиться, комусь із нетерплячих і знову сховається за пальму, аби ще якийсь час потішитись товариством нових співрозмовників. Але говіркий добродій таки ж зайшов до кабінету, й Мак-Грегорі всміхнувся йому з професійною теплотою.

— Я вас уважно слухаю.

Мабуть, мова піде про визначення оптимального спадкоємця… ну, так і є! Чоловік дістав з теки систему порцелянових посудинок з герметично загвинченими накривками — в таких носили на аналіз краплини крові, обрізки нігтів, волосся: все це часом роздобувалося з великою обережністю, хромосомні дослідження оповивалися таємницею, і було у всіх цих маніпуляціях щось від прадавніх часів, коли чаклуни за грубі гроші наводили нй: людину пристріт.

І те, що Мак-Грегорі робив із вмістом посудинок, теж нагадувало чорномагійні дійства: чаклуни мудрували над точно такими матеріалами, пробуджуючи сили, що впливали на здоров’я чи долю якогось горопахи. Здоров’я в даному разі ні до чого, а от на долі власника обрізка нігтя чи волосини маніпуляції Мак-Грегорі таки ж могли позначитись… Був певен: половина візитерів, які сидять зараз у приймальному покої, заплатила б йому удвічі більше, аби він написав у своїх висновках не те, що показав електронний мікроскоп, а те, що хочеться. Важко не спокуситися видати бажане за дійсне…

— Спочатку ви маєте набратися терпіння й вислухати мою історію, — звичайно ж, каже чоловік.

Мак-Грегорі всміхається ще люб’язніше, але дозволяє собі попросити з усією делікатністю, на яку здатен:

— Будь ласка, стисліше. Я постараюся зрозуміти вас на півслові.

— Я належу до стародавнього й дуже шанованого роду («Ох!» — ледь не вихопилось у Мак-Грегорі, та він поквапився піднести до рота напахчену хустинку). Майоратом, який успадкував мій батько, володіли вісім поколінь («Ніколи б не зважився переступити поріг того прикрашеного гербами порохна. Уявляю, які страхіття там ввижаються вночі у ліжку під шовковим балдахіном!»). Рід наш дав світові мужніх вояків, стійких і відданих, або ж пастирів, які відзначалися схильністю до подвижництва й особливою піднесеністю мислення («Породистих телепнів, які тільки й вміли що вбивати, дерти горло й хлебтати вино, або ж кволих боягузів, котрі ховали свою нікчемність під сутаною»). Але минулого століття в нашому роду, на жаль, трапилася прикра історія. Сер Джон замість примножувати славу родового маєтку все кинув і повіявся в світи з мандрівним цирком («Нарешті знайшовся хоч один хлопець з фантазією…»). То була велика біда, але вона прийшла не сама: в дорозі сер Джон звінчався з циганкою, що на міських майданах розважала людей непристойними танками («Порядний чоловік був… і розумний!»). Батько у гніві прокляв блудного сина («Це вони вміють…») й навіки відлучив його нащадків від родового спадку, навіть знати не побажав, куди їх порозкидала доля. Вже на старість у нього і його третьої дружини — дві одна за одною повмирали, — благородної леді Елінор, народився син, він і цодів стародавній майорат. Але прокляття нашого славетного пращура, на жаль, впало й на того, кого воно не стосувалося… на прямого нащадка благородної леді Елі-нор, котрий перед вами.

— Дуже приємно, — ледь звівся Мак-Грегорі на елегантний уклін клієнта.

— Дітей у мене немає, а дні мої вже хилиться на захід.

З-під темних окулярів чоловіка викотилася сльозинка й вмить висохла на впалих щоках. Перечекавши належну паузу, Мак-Грегорі сказав:

— Я глибоко вам співчуваю. Я навіть вгадую ваше бажання: ви хочете, щоб я, провівши генний аналіз, знайшов вам нащадків тієї гілки, що її ваш розгніваний пращур так необачно відтяв від древа вашого благородного роду. Я вгадав? Але ж…

— О, я до краю спростив ваше завдання! — зрадів чоловік, що йому не доведеться продовжувати явно важкі для нього пояснення. — Я сам розшукав усіх можливих спадкоємців — за паперами, бо зустрічатися з гіпотетичними родичами не маю можливості та й бажання, їх шестеро, й всі вони носять наше родинне прізвище. Тільки… ви самі розумієте, потрібні неспростовні біологічні докази, бо серед цих шістьох можуть трапитися звичайні однофамільці та й просто авантурники.