Корида - Тесленко Александр Константинович - Страница 16

— Справи як такої у мене немає, але… — раптом Ніколіан театрально звів руки і голосно вигукнув: — Що з вами? Вам погано?

Зненацька він кинувся до командира “Медіни” і, стиснувши лівою рукою патрубок газообмінника, правою сильно рвонув шнур фонотранслятора. Штекер вискочив із гнізда на сірому еластичному комбінезоні. Пульсар був настільки приголомшений цим несподіваним нападом, що навіть не боронився спершу. Але скоро очі його вибалушились, він почав задихатися.

Коли на крик Ніколіана прибігла решта членів екіпажу, вони не почули від свого командира жодного слова. Тіло Пульсара конвульсійно здригалося.

— Схоже на короткочасну зупинку серця, — переконував Ніколіан, підводячись. — Треба негайно викликати машину з нашого дюлійського медичного центру.

Антон Пульсар ніби приходив до тями, важко дихав і беззвучно ворушив губами.

В ту мить ніхто навіть не подумав, що фонотранслятор не діє.

— Що ти зробив із ним?! — раптом вигукнув один із членів екіпажу. — Що?! — і кинувся до Ніколіана.

Але його зупинив інший:

— Цей хлопець каже правду. Я сидів в операторській і слухав їхню розмову. Все було так, як він каже. Треба негайно викликати машину.

Всі знали, що у командира справді не зовсім здорове серце.

Джеррі супроводжував Пульсара до “Вікторії”.

Далі події розвивалися не менш блискавично…

Потім Ніколіан плакав. Плакав щиро. Від радості. “Ми зробили все, що могли. Операція пройшла вдало. Ми вживили серцевий стимулятор. Але серце відмовилось працювати…”

На той час у Ніколіана було сім відданих йому однодумців і помічників.

Один із них був хірургом.

Тіло Пульсара повернулося на Землю.

А незабаром комбінат “Вікторія” почав функціонувати.

Якби можна було, Ніколіан Джеррі поставив би пам’ятник тому Антонові Пульсару на центральній площі міста.

То був перший злочин. Проте сам Ніколіан інакше оцінював власний вчинок.

“Так, безумовно, про це не можна розповідати і цим не можна гордитися вголос, проте у кожній справі є чорнова, невдячна робота. І якщо задуматися, то в людській історії можна віднайти більше таких чернеток, ніж благородних діянь, — переконував себе Ніколіан. — “Зерна сьогоднішнього добра виростають на перегної вчорашнього зла”, — казав колись батько. А хіба не так? Людство розмножує на тваринницьких фермах і потім споживає своїх еволюційних попередників спокійно, без сентиментів. А скільки воєн було? Скільки просто смертей подаровано людьми людям?! І все те в ім’я добрих намірів. Скільки космодослідників гине щороку в глибинах Всесвіту?! Це життя! Отож хіба шістсот тисяч калік-переселенців не мають права спробувати стати переможцями? Часом умовності стають нездоланним бар’єром… Розумна брехня в стократ корисніша за правду… Люди хочуть відчувати себе справедливими і мудрими, добрими і чесними, вони самі вимагають, аби їх дурили, красиво й розумно, аби переконали їх, що вони саме такі і є, якими себе хочуть бачити… Одначе комусь треба бути і чорноробом…”

У Ніколіана було семеро найближчих друзів, які цілком поділяли його погляди. Цього було достатньо, щоб розпочати будівництво “Вікторії” і вдало імітувати відкриття енеми, але… Ніколіан боявся… “Люди хочуть бути одуреними, але не хочуть знати, що їх одурено”.

Кілька разів за своє життя Ніколіан спробував дію ремінісу. Той дивний стан упокореного блаженства, усвідомлення власної мудрості і загальної гармонії, коли все довколишнє набирає до болю гострих ознак довершеності і краси, запам’ятався йому. Так, саме ремініс і допоможе їм! Таблетки щастя і здоров’я! Ще одна невелика брехня — в цьому допоміг Мартін Стелкер, — ще одне “наукове відкриття”: ремініс виявився дуже потрібним для процесів обміну речовин. Таблетки щастя, здоров’я і довголіття!

Щоправда, Мартін Стелкер вагався:

— Послухай, Джеррі… А може, варто зупинитися?

— Що? — Ніколіан презирливо усміхнувся.

— Давай усе зважимо… Ми вже не діти…

Мартін був на сім років молодший за Джеррі.

— На жаль, уже не діти. І тому ми повинні самі вирішувати власну долю. І ніхто цього не зробить за нас. У нас із тобою багато спільного, Мартіне. В тебе також немає матері; як і в мене. Я не хочу повертатися на Землю. І ти не хочеш. Ми залишимось тут. Але ж яке безглуздя лишатися на планеті, знаючи, що все, створене власними руками, зникне разом з тобою. Або, скажімо, прилітатимуть нові переселенці — молоді, сильні, здорові. Вони жалітимуть нас, калік. Невже ти цього хочеш? Навряд. Тож мета в нас одна. І шлях один. Ти переконаєш більшість у корисності ремінісу. Віталій Гар організує його масове виробництво. Ремініс позбавляє людину хворобливих сумнівів. Це потрібно. Потрібно навіть нам самим. Ми не повинні ні в чому сумніватися. “Вікторія”— це є майбутнє нашої планети, майбутнє кожного із нас. А одне-два тіла на рік… Це дрібниця. Час від часу будуть прилітати земляни. Вони боятимуться, але ж прилітатимуть. Врешті, ми ж замовлятимемо якісь вантажі. Вони прилітатимуть, хтось із них хворітиме… А потім Дюлія почне диктувати свої умови.

Із щоденника Ферроса Вейна

“Вчора я мав можливість його убити. Убити Ніколіана Джеррі. І якби була хоч найменша надія, що це щось змінить на Дюлії, я не вагаючись вчинив би так. Проте це нічого не змінило б. Не стало б Ніколіана. Не стало б і мене. Але залишилася б “Вікторія”. А зупинити її ми ще не можемо. Система Ніколіана працює безвідмовно. Шістсот тисяч переселенців, отруєних ремінісом, і чотириста тисяч дюлійців з “Вікторії”— це вже єдиний суспільний організм…”

— Доброго дня, Ферросе. Ви, здається, хотіли мене бачити?

— Так, — мовив професор здивовано і до принизливого безпорадно. Підвівся з-за столу. Останнім часом він тричі намагався зустрітися з Ніколіаном Джеррі, але той демонстративно уникав зустрічі. І ось раптом сам прийшов до професора в лабораторію.

Джеррі сів до столу спокійно, розважливо, по-домашньому.

— Як вам працюється? — запитав.

Феррос нічого не відповів, нервово дістав сигарету. Прихід Ніколіана був дуже несподіваним для нього.

— Даремно курите, професоре. Навіть ці арнікові сигарети… ще з Землі. Треба берегти себе. То як вам у нас на Дюлії? Тільки щиро, професоре.

Феррос мовчав. Ніколіан простягнув йому коробочку з таблетками. Ремініс.

— Пригощайтесь.

— Дякую… Не вживаю.

— Даремно.

— Можливо.

— Що вам не подобається у нас на Дюлії? — в голосі Ніколіана звучала щира турбота, аж мурашки пробігли спиною професора Вейна.

“Що це? Знущання? Цинізм? Божевілля?” Проте спромігся на спокійну відповідь.

— Усе.

— Вам усе не подобається? — теж спокійно запитав Джеррі.

— Так.

— Вам не подобається ваше помешкання, де є все необхідне для життя і навіть для будь-яких забаганок? Вам не подобається можливість цілком самостійно розпоряджатися власним часом? Вам не подобається, що ніхто ні до чого вас не примушує?

— Від мене вимагають небагато…

— Облиште, професоре, — перебив його Ніколіан. — Того вимагає від вас не Дюлія, а саме життя. Але до цього ми повернемось трохи згодом… З вашого дозволу… Вам не подобається, що вам дали можливість працювати, творити. Я певен, що кращих лабораторій ви не бачили у своєму житті. Але наші лабораторії вам не подобаються. І наша бібліотека. І слухняні дюлійці, власне, ваші слуги. Все вам не подобається. Так, професоре?

Ніколіан Джеррі поклав у рот таблетку ремінісу, повільно розкусив її, проковтнув.

— Ви вже все знаєте про Дюлію. Принаймні багато знаєте. Як і ми вже багато знаємо про вашу місію, про “Програму трьохсот”. Не ображайтесь, що я не зміг зустрітися з вами тоді, коли ви цього прагнули. В мене було так багато невідкладних справ. Хоча нам і справді вже давно час поговорити, спокійно порадитись, пофілософствувати як землянин з землянином, власне, як дюлієць з дюлійцем. Вас не ображає, що я так сказав? Але ви також уже дюлієць.

— Ні! — зі злим притиском мовив Феррос. — Я не відчуваю себе дюлійцем.