Корида - Тесленко Александр Константинович - Страница 17

— Даремно… Врешті, можете відчувати себе землянином, який ніколи не повернеться на Землю.

— Ви так гадаєте? — мовив професор і відразу зрозумів, як недоречно впевнено прозвучав його голос, злякався, що Ніколіан запідозрить, здогадається про їхній зв’язок з Землею.

— Певен. Принаймні докладу всіх зусиль. Власне, вже доклав… А ви маєте надію повернутися? — Джеррі напружено усміхався. — Гадаєте, вам пощастить скористатися з того корабля, який я викликав з Землі і який наближається до нашої планети? Запевняю, нічого у вас не вийде. Чи, може, ви думаєте, що ваш передавач справді… — І раптом голосно, самовпевнено розсміявся. — Ходімте, я вам щось покажу.

Ніколіан тої миті був потворно задоволений усім і насамперед самим собою. А Феррос Вейн, приховуючи внутрішнє істеричне торжество свого здогаду, стримував бажання вбити чи хоча б ударити цього деградованого павука.

Феррос Вейн розумів, здогадувався, куди вони йдуть, і намагався щонайприродніше зіграти переляк, розгубленість, намагався відтворити всю трагедійність ситуації.

— Що це за споруда? — запитав Ніколіан і усміхнувся.

Феррос довго мовчав. Заплющив очі, зціпив зуби, аби приховати радість.

— Ми програли, — вимовив ледь чутно. — Це кінець, — сказав він з розпачем в голосі.

— Я гадаю, що це не кінець, а початок. Початок вашого дюлійського життя.

Феррос Вейн доторкнувся до недомонтованої споруди нейтрино-передавача, замаскованого під кріосубліматор, і поглянув на Джеррі з неприхованою ненавистю.

— Як ви здогадалися?

Ніколіан засміявся:

— Даруйте, не з дурнями маєте справу. До речі, навіть якби ви встигли змонтувати його, все одно… Приміщення усіх бея винятку лабораторій екрановані, а нейтрино-фільтри — найпотужніші. Ви все одно не передали б на Землю ні кванта енергії.

Той передавач, який “розсекретила” служба Ніколіана, спеціально монтувався так, аби відвернути увагу від передавача, що вже давно і регулярно виходив на зв’язок з Землею. Зв’язок був стійким і двостороннім. Тож казочки про фільтри — чергова брехня. Далекоглядна брехня, аби поглибити усвідомлення приреченості.

Земля вже все знала про Дюлію. Летів корабель. Лише дороги тої аж чотири роки. А щороку вони втрачали двох-трьох товаришів.

Оранж зупинився біля брами Академії і тихо мовив, прочинивши дверцята:

— Будь спокійним, Сандро Дю. Спокій — запорука мудрості. Бережи себе.

Сандро Новак нічого не відповів йому і відчув, що Оранж образився, не почувши звичного “дякую”. Сандро пішов довгою ситаловою стежкою до входу. Обабіч доріжки — високі дюлійські тополі і кущі дюлійського глоду.

Назвав своє прізвище черговому.

— Семен Дю на вас чекає, — мовив той по деякій паузі. — Проходьте, Семен Дю зараз вийде до вас.

Сандро сів біля столу у м’яке, глибоке крісло.

Семена Дю ніхто із землян не бачив уже шість років. Відтоді, як він став консультантом Джеррі. Всі розуміли — так треба! Один із трьохсот став правою рукою самого Ніколіана. Тож не можна легковажити, ризикувати…

Семен Михай зайшов тихо і несподівано. Сандро відчув доторк до свого плеча і здригнувся.

“Як він змінився. Сіре втомлене обличчя. Квола посмішка замість привітання. Сідає у крісло поруч. Під очима Набряки. Зіниці маленькі, як макові зернята. Це від ремінісу…”

Хворобливо всміхаючись, Семен сказав:

— Вона померла…

Новака злякали і здивували його слова, і та усмішка, і якесь приречене розчулення.

— Хто помер?

— Пам’ятаєш, ще на Землі померла… Моя Пальма! Яка розумниця була. Тобі не шкода мою Пальму?

Новак до болю гостро усвідомив, що психіка Семена Михая зруйнована ремінісом.

— Сандро, не бійся. Можеш говорити. В моєму будинку можеш говорити. В моєму будинку немає системи медичного спостереження. Це була умова співпраці з Ніколіаном. Тож можеш не хвилюватися.

Новак дивився на чорні цятки його очей, на сльозу, що затрималась на землистій щоці, чув його захриплий голос і не міг збагнути — хто ж він тепер, Семен Михай? Яким він став? “Він, мабуть, навіть і не здогадується, що є зв’язок з Землею, що прилетить корабель, який нібито викликав Ніколіан Джеррі, але все повинно відбутися не так, як Джеррі планує. Він, мабуть, нічого не знає. Шість років минуло, як його ніхто не бачив. І він нікого не хотів бачити. Але ж він щось робив… Он і програма “Білальген-Сімнадцять”. Вона врятувала мене. Проте я йому нічого не скажу сьогодні. Нічого”.

Семен Михай витер сльозу на щоці й мовив:

— Я запросив тебе не для того, щоб поплакати. Завтра прилетить корабель… Я хочу, аби ти все добре зважив. Сандро, не поспішай з висновками… Не поспішай з відповіддю… Я зупинив свій вибір саме на тобі, і сподіваюся, що не помилився. Скажи, тобі подобається на Дюлії?

Новак глянув на нього вкрай здивовано. Він зовсім не чекав такого запитання. Не відповів нічого.

— Сандро Дю, я гадаю, що не помилився в тобі, що ти єдиний із трьохсот, хто, на мою думку, може мене зрозуміти…

— Що я, власне, повинен зрозуміти?

— Сандро Дю, і ти, і я, і кожен із трьохсот нині знають усе про Дюлію, про комбінат “Вікторія”… Але…

— …три-чотири тіла на рік — це така дрібниця, яка, проте, забезпечує існування нової цивілізації… — в тон йому продовжив Новак. Семен Михай навіть не відчув у голосі Сандро сарказму. — І навіть для тих, що відійшли передчасно, це не смерть, це — багатократне продовження себе в житті тих тисяч дюлійців, які з’являються на світ.

— Так, так… — усміхнувся Семен Михай. — Ти все розумієш…

А в Новака аж темні плями пішли перед очима. “Невже?! Невже він сприйняв мої слова серйозно? Один із трьохсот буде мене зараз умовляти залишитися на Дюлії. Ні! Цього не може бути!”

Семен хворобливо розсміявся, дістав з кишені невеличку синю коробочку і поклав у рот аж три таблетки ремінісу.

— Прекрасна штука цей ремініс. Я його відразу оцінив тут на Дюлії. Ніби дрібниця, маленька таблетка, а скільки в ній сили, скільки наснаги, щастя. І головне — зникають будь-які сумніви, вагання, надумані складності. Ти, мабуть, трохи недооцінюєш ремініс. Хоча, я цікавився, часом ти також його полюбляєш. Таблетки щастя… До речі… — Семен Мйхай проковтнув ремініс. — Ти, певно, погано знаєш Ніколіана. Це підступний хамовитий хижак — розумний і сильний. Аби забезпечити для Дюлії чистий біологічний матеріал, він готовий робити напади на земні кораблі і на саму Землю. Ти розумієш? Це — війна. Але практично я вже усунув його від керівництва. Перші роки я був консультантом лише формально… Та вже зараз я показав свою здатність мислити, керувати… Думаєш, я мало пережив? Думаєш, мені легко? — його обличчям потекли струмки сліз, ремініс почав діяти. — Ти послухай… Я відчуваю, все буде гаразд, ти мене відчуваєш, ти мене розумієш, ми однаково мислимо… Ти не можеш не погодитися, що земляни мають на Дюлії казкові умови. Комусь, правда, треба відходити… Але так уже ведеться в житті. Як не ти, то інший… Одне слово, Сандро, потрібні люди. Дуже потрібні люди. Через якихось двадцять-тридцять років знову гостро стане проблема. А я не можу собі дозволити робити напади на земні кораблі. Це дикість у наш час… — Семен Михай проковтнув ще кілька таблеток ремінісу. — Ти повинен повернутися на Землю… Не сам, з групою наших дюлійців… Ти повинен організувати нову експедицію чи й просто екскурсію… Завтра прилітає корабель, який викликав Ніколіан Дю. За кілька днів ви можете й вирушити. Треба, Сандро. Дуже потрібні люди. Для тебе це означатиме насамперед необмежене постачання ремінісом. Ти будеш найщасливішою людиною на цій планеті і до того ж матимеш право відійти останнім… Чуєш?

Новак боявся навіть вдумуватись у значення почутого.

— Якщо згоден, скажи… Тільки не думай хитрувати. Я все передбачив і все врахував. Будь-які випадковості неможливі. Тож подумай і скажи, чи згоден…

“Страхітлива маячня наркомана”.

— А чому ти довіряєш саме мені, Семене?

— Чому саме тобі? — загадково посміхнувся Михай. — Я дуже уважно вивчав характери всіх тут, на Дюлії, ваші погляди… Але скажу відверто — тебе рекомендував Морі Дю.