Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 59

10

Я прокинувся. Напівлежав у комфортабельному кріслі пасажирського ракетоплана, з жалем констатуючи — за браслетом, — що через півгодини доведеться вставати і готуватись до переходу на “Аякс”. У кораблі рейсу Меркурій — Уран винятковий сервіс. Цікаво, чи Нгама доповів про зустріч в Архіві? Чи у нього також своя гра? Яких, заходів вживе ООН після рапорту Кайзерлінга, відданого охоронця земних прав? А як зреагують дозорці?

Питань багато. Через двадцять хвилин — “Аякс”. Належить якось вишикувати гіпотези, пропозиції, дати лад новій суперечливій інформації про себе і світ.

Дай Конг передав мені капсулу мемо-запису, щоб пришвидшити події. Космофлот через Нгаму хотів заручитися моєю підтримкою. Точніше, згодою на експерименти по мандрівках у часі. Найзапальніші, космоніти, вважали ООН ретроградною організацією, що дбає лише про Землю на збиток іншим планетам Системи. Флеш-інспектор Кайзерлінг намагався довести, що безоглядна діяльність Космофлоту (а разом і ООН) об’єктивно шкодить нашій цивілізації, посилаючись на конкретну інформацію Архіву.

Четверта сила — “господарі” дозорців — досі залишалися в тіні умовиводів. Але вона була, схоже, найдужчою.

А я? Записане на особистій картці комбінезона усе, що досі знав про себе, стало наївною маскою, секретом, відомим усім, крім мене самого.

Це могло б здатись смішним, якби не було так соромно і страшно.

Кажуть, один із ключів до розуміння людини — її страх. Ніщо так сильно не оголює справжню поведінку. Досі я вважав, що здатний на самоконтроль, як усі мої сучасники.

Які, з 2017 року чи з 2152-го, коли знайшли “Конкістадор”? Може, з 2153-го, коли через інтриги Космофлоту мене приспали на двадцять три роки? У 2176 році з’явився на світ Арт дель Ур. Хто мої справжні сучасники?

Коли б народився, як усі, у визначений час, — нині мав би 185 років?

Ну от: крісло м’яко гойднулося, ракетоплан почав гальмувати, ліворуч по курсу — станція “Аякс”, праворуч — астероїд. Пасажири, невидимі за високими спинками крісел, слухали розповідь гіда про вітан. Треба ж було якось пояснити затримку. Здрастуй, “Аяксе”!

Хана зустріла мене відразу біля шлюзу, напружена, бліда.

— Ти повернувся? Не чекали сьогодні.

— Транзитом. Ти чого така?

— Прийшло повідомлення від Ради Космофлоту. Тебе знову відкликають для участі в роботі дослідного центру школи спостерігачів.

— Чий підпис?

— Ісіма, начальник комп’ютерного центру. Член Ради. У них у всіх однакові повноваження.

“Нгамі, мабуть, добряче перепало за самоуправство”, — подумав я.

— Діксон вважає, — продовжувала Хана, — через тиждень тебе тут не буде. Всі у захваті.

— Постривай-но, — сказав я, — вони знають, що я на “Аяксі”?

— Ні, — сказала Хана.

— Тоді саме час до ангара. За катером. Доки триває ейфорія від можливості спекатися мене.

Хана посмутнішала:

— Знову у нас не буде часу… Що там, на Землі?

— Всяке було, — сказав я. — Потім розповім.

— Як ти далеко, Арте, — зажурено сказала Хана. — Між нами завжди була відстань, а зараз — справжня прірва. Не виправдовуйся, я відчуваю. Що в мені залишилося від земної жінки — так це інтуїція. Ніколи не могла тебе відчути вповні, хоч би й був поруч, як-от зараз. Усіх могла, крім тебе. Що вдієш — зв’язківець, посередник, значною мірою на мені тримається спокій “Аяксу”. Стає дедалі зимніше, хоч як ти намагаєшся мене обігріти.

— Це все вже колись було, — сказав я. — Обставини, на жаль, сильніші за почуття. Ми зараз просто продовжуємо розмови предків, Хано. Повернімось на Землю, інакше це ніколи не закінчиться, мучитиме нас і нащадків.

— Якщо вони будуть, — гірко посміхнулась Хана. — Але для важливих рішень не існує завтрашнього дня. Існує тільки зараз. Тільки зараз. Тому я тебе зустрічаю.

— А відеоконтроль?

— Говори вільно. Я заблокувала. Поквапся. Завтра не існує, Арте.

— Ти змінилася, Хано.

— Ти теж, Арте. Став дуже земний. Я вперше відчула, що у цьому, напевне, є якийсь незбагненний сенс. Стривай!

Ми зупинились на тому самому майданчику, де команда “Аяксу” зустріла мене у повній парадній формі.

— Далі — відеоконтроль. Якщо ти не передумав, прямо звідси розбігаємось. З інтервалом у п’ять хвилин. Я перша, на пульт зв’язку, а ти — в ангар, — шепотіла Хана. Вона ще більше зблідла.

— Погано себе почуваєш? Я зайду до Левського… до речі, чому не спрацьовує твій браслет? Сигнал “швидкої допомоги”?

— Не ходи до Левського! — вигукнула Хана. — Якщо скажеш, що залишаєшся, він не випустить тебе з медичного блоку. Дасть снодійне і зачинить в холодильній камері. Лежатимеш хоч сто років, скільки потрібно буде.

— Чому? — вражено спитав я. — Але ж це просто не по-людськи!

— От-от. Ти, бачу, так і не зрозумів, — стомлено сказала Хана. — Секрет “Аяксу” простий. Маска полішинеля. Ми вже не люди, Арте…

— Як це зрозуміти?

— Зовні людина лишається собою, але внутрішні органи перестають діяти, як раніше, однак людина живе. Потім відчуваєш, що вони працюють в іншому ритмі, і сам ти зовсім інший… Приходить повна внутрішня гармонія, якесь позасвідоме розуміння космосу. Людство на новому біологічному етапі. Лялечка стає метеликом.

— Або сараною, — сказав я.

— Несуттєво, — сказала Хана. — Процес незворотний, він чекає усіх, хто народився і живе в космосі. Ми дослідили. Тому я не зможу повернутись на Землю. Ніколи.

— Навіщо ти мені це розповіла?

— Це стосується усього людства, байдуже, загрожує воно йому чи навпаки. Справа ось у чому: старші, друге або третє покоління, що виросли на станціях, сприймають це як шанс відокремитись від Сонячної Системи. І отримати переважне право на розробку вітану.

Я згадав про експерименти з вітаном як універсальним джерелом енергії. Хана продовжувала:

— Я ні проти ні за, але я — за справедливість. Потрібно повідомити про це Землю. Щоб кожен міг вибирати вільно.

— Чому ж не розповіла, коли я летів у відрядження?

— Гадала, що є час. Перед твоїм прильотом командиру Діксону зі станції “Червона Пляма” повідомили про завершення якогось експерименту. Щойно ти зникнеш звідси, ми стартуємо в напрямку Юпітера. Радж підготував двигуни.

— Тоді навіщо викрадення катера?

— Щоб домогтися права взяти командування “Аяксом”. Діксон не ризикуватиме втручатись, причаїться. А тоді вже можна буде викликати ООН. У Левського в комп’ютері усі дані.

— І якщо все трапиться, як ти задумала, екіпаж не помститься тобі за зраду?

— Це не зрада. Я думаю, що Земля піде на розумний компроміс.

Я згадав безкомпромісного землянина Віктора Кайзерлінга, але нічого не сказав. Жителі космосу традиційно уявляли Землю благодушною планетою, що давно забула про будь-які конфлікти.

Хана сприйняла мовчанку як знак згоди. За мить її швидкі кроки віддалились і стихли в глибині коридору. Я подивився на браслет. Коли пройшло п’ять хвилин, глибоко вдихнув, немов пірнаючи, і побіг.

Тупоноса машина стояла у напівтемряві ангара, розкривши прозорі пелюстки кабіни. Я сів у пілотське крісло, пелюстки зімкнулись над головою. Шкода, звичайно, що не прихопив з собою свою апаратуру. За спинкою висів легкий скафандр. Я вдягнувся і змусив тіло розслабитись, слухаючи, як цмокають присоски систем життєзабезпечення, сполучаючи мене з катером. Нарешті потягнувся до заповітної кнопки старту.

Скільки разів робив це уявно! Ось розкривається зовнішній створ, катапульта викидає з тіла станції сталево-пластикову горошинку, а в ній — я. Перед очима шириться безодня, і аж тоді починають гриміти двигуни. Ну, вже час.

Натиснув.

Почувся тихий шелест. Я заплющив очі, внутрішньо зібрався, готуючись до перевантаження.