Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 60

Почулися чіткі, важкі кроки.

Подумав, що галюцинація — від перенапруги. Але розплющив очі.

Створ був на місці, і не думав відчинятись. Шелестіли двері ангара. А у проймі — темна висока фігура. Людина впевнено рухалася до катера, твердо ступаючи броньованою підлогою.

Левський, подумав я. Підняв несамохіть руку — захиститися, чи що? — зачепив ліхтар на шоломі. У бік дверей вдарив потужний сніп світла.

У білому крузі — вічно незворушне обличчя Раджа.

— Вимкніть, Арте, — сказав, мружачись, бортінженер. — Дуже сліпить, нічого не бачу. Вибачте, що без попередження. Далеко зібрались?

Я вимкнув ліхтар. Хана, напевне, бачила його в коридорі. Чому, чому не попередила?

— Можливо, нам по дорозі? — продовжував Радж.

Я випростався:

— Годі, Радж. Дійте за статутом. Мені йти з вами?

Він мовчав, роздивлявся з цікавістю. Кремезний чоловік, ідеальна виправка. Кадровий космоніт, з пелюшок.

— Куди квапитись? — сказав він нарешті. — Однаково нікуди не втечете. Часу досить. Чому б не побалакати?

— Тут?

— А що? Відеоконтроль далі входу в ангар не розповсюджується.

— У вас є що приховувати? — єхидно запитав я. — У вас є, — відповів Радж. — Достатньо. Коли ви рік тому просили у мене оцю штуку, — він вказав на катер, — я відразу збагнув, що гак просто все не скінчиться. Не міг відмовити собі в задоволені трохи пожартувати. Підключив стартову кнопку до системи управління дверима.

— Отже, я вас у чомусь переконав?

— У власній наполегливості. Це теж піддається обчисленню. Приблизний час цієї… е-е… акції легко було вирахувати.

— Звичайно, — сказав я, дивлячись бортінженерові просто у вічі. — Двигуни станції готові. Куди зібрались? На Юпітер?

Радж задумливо схрестив руки на грудях і почав злегка погойдуватись з носка на п’ятку, з п’ятки на носок… Монумент, що ось-ось впаде і розчавить.

— Капець, — сказав він. — Ну що ж, можливо, це на краще.

— Отже — заколот? — задихнувся я. — Проти Сонячної? Землі? Чому б не піти на переговори з Космофлотом? Адже є спільна мета — дорога у Всесвіт. Ви позбавите Систему кращих пілотів, інженерів, а що натомість? Заберете кращі кораблі, змарнуєте вітан на паливо…

— Космофлот був прогресивною організацією сто років тому, — сказав Радж. — Зараз його Рада так само консервативна, як і ООН. Вони досі мислять у категоріях ракетних польотів. Про що з ними балакати?

— Про вітан, — сказав я. — Запаси обмежені. А ви монополізуєте споживання. Спалите його в корабельних двигунах під час своїх божевільних експедицій. Хіба це мудро?

— Знаєте, що таке — сфера Дайсона? — спитав замість відповіді Радж.

— Знаю. Штучно замкнута сфера довкола Сонця з матеріалів небесних тіл Сонячної Системи. Мета — стопроцентне використання сонячного випромінювання, — сухо відповів я. — Гіпотеза. Практично нездійсненна.

— Здійсненна, — чітко вимовив Радж.

Він говорив, як завжди, гранично чітко, а я згадував Кайзерлінга, Агаму, Дай Конга, власні спостереження… З роздрібнених фактів викреслювалась чітка картина.

Розщеплюючи вітан в атмосфері Юпітера, можна отримувати колосальну енергію, що майже дорівнюватиме сонячній. Процес піддається контролю. Астероїд “Аякс” — частка зоряної речовини, яка свого часу чомусь не спалахнула й не стала зіркою. Отже, спорудивши сферу Дайсона, стає можливим запалити в ній свою зорю, а внутрішній простір заселити космічними містами з якісно новою енергетикою.

— І населенням? — докинув я.

Радж похитав головою. Він анітрохи не був збентежений моєю реплікою.

— Людство виросло з пелюшок.

— Ви занапастите його, — сказав я. — Людина завжди була мірою етики. А якщо предметом етики стануть безформні абстракції, позбавлені конкретного змісту, де гарантія, що колись не знайдеться розум, який наповнить їх злом?

— Гарантія в тому, — сказав Радж, — що людина у своїй новій подобі єдина зі Всесвітом. Цьому зв’язку підкорятиметься і організм, і свідомість. Люди завжди мріяли про абсолют. Тепер вони його отримають. Залиште в спокої астероїд. Землянину шкідливо там знаходитись.

— Чому?

— Хтозна, які експерименти ви захочете там поставити. Якщо зоря спалахне навіть на околицях Сонячної Системи… Ви мене зрозуміли?

— Там відбувається щось. Абсолютно переконаний.

— Ні в чому не можна бути переконаним абсолютно.

Я нарешті вийшов з кабіни.

— То куди підемо?

— Спати! — сердито сказав Радж, повернувся і пішов геть.

Я повільно почав знімати скафандр, не зважаючи на верещання індикатора в ангарі (довго знаходитись тут заборонялось), кинув на сидіння і вийшов у коридор. Двері з шурхотом зімкнулись за спиною.

Назустріч кинулась Хана.

— Що? Що трапилось?

— Радж Сінгх. Влаштував засідку. Щойно вийшов, ти хіба не бачила?

— Облиш, тут нікого не було. Якщо злякався — навіщо ці дитячі вигадки?

— Я не злякався. Але схоже, що я більше не пориватимусь на астероїд.

— Я чомусь вважала, — сказала розчаровано Хана, — що у сильних людей переконання формуються дещо довше. Ти ніколи нічого не досягнеш. Потрібно бути конкретно на чиїйсь стороні, а не за всіх.

— А ти за кого?

— За себе. Прощавай. Я любила тебе тому, що ти не такий, як усі. Та бачу, ти зі всіма знаходиш спільну мову.

— Це погано?

— Це непорядно. Іди.

Я повернувся й пішов. Надто багато вражень на сьогодні. Не можу. Втомився. Земля, навчання, дозорці. Рута, дель Корн, ООН, пропозиції, погрози. Ну вас к бісу!

Незчувся, як опинився на вузлі зв’язку, робочому місці Хани. Ноги самі занесли. Клята втома. Поспати б.

На увімкненому екрані виднілися зачинені двері шлюзу. Хани не було. Напевне, пішла до себе.

Задзижчав зумер пульта. Я перевів погляд — індикатор з ангара подавав сигнал, що там хтось є!

Хана. Вирішила довести мені… що довести? Може, собі? Безвихідне становище. Назад не встигну. Комп’ютер не відрахує старт, там надто автономна система. Я й тут програв.

На екрані біля дверей ангара майнула якась тінь. Саме тінь, тому що ні обличчя, ні одягу розрізнити не міг — наче зображення вирізали по контуру постаті. Чорна пляма.

Людина — а тінь була виразно людська — з розгону увігнала складені долоні між броньованих половинок дверей. Я не повірив очам. Навіть якби ангар і примикаючий відсік станції водночас розгерметизувались, двері лишилися б непорушними. Старе правило, ще з часів мореплавства. А тут — плити почали повільно розходитись. Ось уже щілина така, що незнайомець ось-ось прослизне туди…

І тут загримів сигнал тривоги. Я глянув на табло — миготів напис “Розгерметизація станції. Одягни скафандр!”.

На екрані тінь з силою вдарила об двері ангара. Це відкрився зовнішній створ, катапульта викинула катер з Ханою, а повітря, що вирвалось зі станції, потягло за собою незнайомця.

“Зайняти пости за розкладом! Зайняти пости…” — забубонів автомат усного нагадування я згадав, його всі називали “склерозником”. Усміхнувся, і це додало настрою. Дивно, чому Діксон не приймає рапорти про готовність? А ось і сигнал.

— Пост зайняв! — сказав я голосно, коли на екрані комп’ютера з’явився командир Діксон. Екран поділився навпіл, на іншій половині — схвильоване обличчя чергового оператора Фернандеса.

— Сектор зовнішнього огляду доповідає: стартував наш катер! Курс на астероїд!

— Хто пілотує? — Це голос Раджа. Діксон лишався незворушним.

Секундна пауза.

Я зиркнув на екран із зображенням дверей ангара. Біля них нікого не було.

— На борту немає Хани Трістан. — Голос М’боу, оператора.

Командир Діксон нарешті, здавалось, вийшов з трансу.

— Операторська, припиніть добування вітану. Пульт зв’язку, дайте зовнішній огляд. Автомат нагадування — на аварійну частоту!

Я слухняно виконав команди. Автомат забубонів:

— Станція “Аякс” викликає катер, станція “Аякс” викликає катер…

На екрані зовнішнього огляду, сяючи сигнальними вогнями, плив наш катер. Зображення перебив короткий спалах — за кормою машини запульсував вогонь: увімкнувся двигун. Катер швидко почав зменшуватись в розмірах, перетворюючись на мерехтливу цятку на тлі величезної похмурої брили астероїду. Швидкість була граничною.