Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 61

— Катер над астероїдом, — доповів Спареллі.

Цятка дійшла до краю гігантської брили. І раптом швидко пішла вгору і назад, описуючи “мертву петлю”. Маневр за межами можливості катера.

— Радж, ти переробив двигун і там? — спитав Діксон.

— Так, Клавдій. На вітановий, як і в корабля.

Вони мене вже не остерігалися.

— Арте, викликайте катер на частоті рацій, які вмонтовані в скафандри, — наказав бортінженер.

— Надто далеко, — сказав я. — Там радіус дії — кілька десятків метрів. Не вистачить потужності.

— Вимкніть канал зв’язку з Землею, — наказав Діксон.

— Порушення статуту! Я відмовляюсь! — вигукнув я. Разом з цим каналом я втрачав усякі надії. Та й ніхто ні при яких обставинах не робив цього. Настройка на Землю була справою дуже копіткою і довготривалою.

— Дурню, вона ж загине! — крикнув Радж. — Виклич і скажи, що їй нічого не загрожує і тобі теж! Відпустимо геть на цьому самому катері, кожному своє, скажи їй!

Цятка знову і знову намагалась прорватись на той бік астероїда, але так само безуспішно. Якась сила м’яко відкидала катер геть. Нарешті він зробив віраж і пішов геть від астероїда.

— Здається, опам’яталась, — сказав хтось.

У динаміках пролунав дрібний уривчастий свист — позивні катера. Потім озвалась Хана. Вона говорила, ні до кого конкретно не звертаючись, дуже стомленим голосом.

— Ви гадаєте, що ми, космоніти, — нова раса, майбутнє людства? Неправда. Серед нас немає людини, яка б потайки не прагнула на Землю. Байдуже, що ніхто її не бачив на власні очі. Земля — архітип свідомості, невіддільний від вміння мислити, і всі це чудово усвідомлюють. Так, ми змінились, виразно змінились: нова свідомість, нові властивості, в майбутньому — нове тіло… Але усі ці дива знецінюються, зникають, ледве ми починаємо наближатись до Землі. Ідея нового людства зіткана з величезних протиріч і живе лише тому, що у Всесвіті є досить місця для будь-чого. Поки що ми об’єдналися лише у запереченні інших шляхів.

— Ми запалимо власну зірку! — сказав Радж. — А тоді почнемо діалог з Сонячною Системою. Творчий діалог.

— Ви не зможете повернутись, Радж. Ніхто з вас уже неспроможний перебороти спокусу стати надлюдиною. Але це — міф XXIII століття. Романтика, велемовні заклики, які ошукали багатьох. Ви встановлюєте на астероїді запальники, щоб зробити Аякс зіркою. Їхня перевірка змусила Арта повірити в інопланетян.

— Що ти хочеш робити? — спитав командир Діксон.

— Посаджу катер на тому боці астероїда. А потім підірву його, щоб цей клятий вітан зник із Сонячної. Направлений вибух дасть астероїдові розгін, а далі — ланцюгова реакція. Тлітиме, як бенгальський вогонь. Чудова вийде комета.

— Це злочин, — сказав Радж. — Ти позбавляєш усіх нас майбутнього.

— Єдине майбутнє, гідне людини, повинне творитись нею власноручно, — озвалася Трістан.

— Оголошую надзвичайний стан! — вигукнув я. — Іменем…

— Не треба, Арте, — почувся тихий голос Хани. — Однаково вороття немає. Хто, як не ти, повинен це відчути? Переконай їх. Логіки тобі не позичати. А недосяжність твоя не від величі, любий. Просто ти ще велика дитина, весь — у майбутньому. А мій час настав, бо вищого почуття я ніколи не відчую, а жити пам’яттю про минуле не зможу. Спасибі тобі за це.

Цятка на екрані рушила і почала падати на астероїд.

— Вона зірвала пломби форсажу, — сказав Радж. — Все. Катер некерований.

— Хано! — крикнув я. — Катапультуйся! Це безглуздя!

— Навіть у безглуздя повинне бути логічне завершення… — почувся у відповідь її віддалений голос. — Я теж іду за своєю зіркою…

Коли цятка торкнулась невидимої перепони над астероїдом, вона застрибала, як камінець, пущений по воді. Зображення затремтіло. Катер повільно входив у неприступну зону. Він виднівся, немов крізь призму — я нарешті здогадався увімкнути збільшення кадру, контури множились, наче на одне фото наклалось кілька відбитків. Потім відбитки почали зникати. Останній танув у темряві, коли я усвідомив, що це — залишкове зображення, просто світний слід у невідомому полі, а самого катера вже не існує.

11

— Кінець, — почув я, немов крізь товсту теплу ковдру, голос оператора М’боу.

Настав період цілковитої тиші, темряви, але без відчуття страху. Здається, я переживав блаженство полегшення, так і не розуміючи, що втратив свідомість.

Потім — стеля медичного відсіку, сильні турботливі руки Свена Левського, уважний погляд Раджа Сінгха з порогу.

— Дякую, — сказав я, підводячись у ліжку. — Вже краще. Я піду?

Левський і Радж обмінялися миттєвими поглядами. Радж злегка кивнув.

— Ідіть, — сказав лікар. — Через півгодини зазирнете?

— Навіщо?

— Шок — рідкісна штука. Хто б міг подумати, що ви такий чутливий?

— Зайду, — сказав я, гамуючи хвилю неприязні, яка підкотилася до горла задушливим клубком млості. Встав і вийшов геть, потайки сподіваючись, що Радж і Левський спробують мене затримати. Тут би предметно виказав своє ставлення, до них, до станції і взагалі… Але Радж мовчки посторонився, даючи дорогу, і я з розгону ледве не врізався в коридорну стіну. Пішов, куди очі бачать, так, наче швидка хода допомогла б залишити позаду “Аякс” і гордіїв вузол його проблем.

А чи є вони тепер? Браслет, вручений Кайзерлінгом, напевне, веде передачу автоматично. Скоро прийде крейсер. У коридорах забовваніють постаті десантників, вже не у формі Космофлоту, а у формі ООН. Слідчі прибудуть, флеш-інспектори, експерти… Підозріливість землянам цього разу стане у пригоді.

Я отямився перед дверима ангара. Хтось завбачливо навісив пломбу. Вона панічно попискувала, як спіймана миша, і підморгувала індикатором. Світилися три дати постановки пломби: земний час, міжзоряний і місцевий, а також рік — 2303-й. Липень. Земний відлік. Космофлот іменував місяці прізвищами видатних учених.

Унизу щось тьмяно блиснуло, скляна скалка з розбитої шиби. Дурниці, звідки у космосі скло, подумав я і нагнувся.

Тоненька металева павутинка, скручена широкою спіраллю, простіше кажучи, дротик на зап’ястя, вочевидь жіночий, хоча я не пам’ятав, щоб Хана носила якісь прикраси. У Космофлоті це було не прийнято, до того ж малопрактично і взагалі… Але жінка скрізь лишається жінкою, що б їй там не говорили про вищу логіку доцільності.

В кишеню він вміщався, але пружинив, і збоку виглядало, наче там кругла коробочка. Тоді я закасав рукав комбінезону і вдяг на зап’ястя. Ось так. На одному — браслет, на іншому — браслет. Ще бракує сережки у вухо і пістолета в руки, як героєві піратських романів.

Наостанок спробував втиснути хоча б ніготь між половинками дверей. Зрозуміло, ніготь обламався. От і привід зайти до Левського. Мікротравма. Нехай підстриже. Ножиць у руки, певне, мені тепер не дадуть?

Я відчув, як повільно жевріє, займаючись дедалі дужче, бажання помсти. Можливо, були об’єктивні фактори, про які я ще нічого не знаю. Можливо. Але зараз мене, конкретну людину, зрештою, байдуже як народжену, абстрактні припущення дратували.

Якась частина свідомості вже не корилася глуздові, вона спокійно і безжально підраховувала: блокувати станцію, незначна розгерматизація — двері між відсіками заклиняться наглухо, як завжди у випадку небезпеки. Друге: контроль над комп’ютером. З його допомогою запустити “Аякс”. Астероїд відправити геть, у подальші мандри Всесвітом: здійснити останнє бажання Хани. Це легко зробити реактивною тягою нових двигунів.

У тілі відчувалась дивовижна легкість та піднесення. Так буває, коли починається кесонна хвороба. Голова паморочилась, але було зовсім не лячно, не зле, навпаки, млявість мала колір веселощів і відпочинку, та що це я справді, в голові цілковите сум’яття і ніякого самокотролю, а контроль необхідний, повинен же бути якийсь контроль…