Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович - Страница 36

Він вибрав хвилину і, ні з ким не попрощавшись, непомітно пішов собі. Добувся до місця вже опівночі. Набрав код, відчинив двері. Поспішно проминув коридор, увімкнув світло. Повернув ключ і стривожено зиркнув на стіл — машина стояла на місці. Защук з полегкістю зітхнув. Тільки тепер зрозумів, що його весь час поймав страх: чи не трапилося чого з нею?

Роздягнувшись, Защук дістав кавоварку і заходився готувати каву. Робив це навмисне повільно, щоб остаточно заспокоїтися. Але його погляд раз у раз звертався до пристрою. Модель немов зачаровувала. Що скаже вона зараз? І чи скаже? А якщо ефект не повториться? Машина запрацювала зразу, як тільки він увів фразу: “Ти хто?”

— Людина, — відповіла “Лолла”, чітко вимовляючи слово, яке довго бриніло у вухах. — Та не натискуйте ви клавішів! Заощаджуйте час. Я вас добре розумію і відчуваю.

— Може, ти щось про себе знаєш? — заговорив тепер Защук.

І відразу ж побачив поруч із зображенням Лолли набір якихось символів, цифр, окремих фраз, в яких він не виявив ні логічного змісту, ні зв’язку. Сама ж вона мовчала.

“А чи не працюють у такому ж режимі й інші зразки?” — подумав Защук і кинувся до картонних ящиків, у яких було ще чотири моделі. Він гарячково розпаковував їх, умикав, пробував знайти той же феномен, але жодна з них не озивалась. У сенсорний контакт з мозком людини вступала тільки одна модель, та, що стояла на столі. В її роботі виникла ще одна загадка для Защука. Він несподівано збагнув, що сенсорний контакт машинної логіки відбувається з одного боку з його мозком, який передає інформацію. Це він передбачав. Але хто ж тоді обробляє її? Цей термінал? Дурниця. Напевне, є зв’язок з якимось інтелектуальним комп’ютером. Он як жваво “Лолла” відповідає на запитання! Тоді де ж цей комп’ютер? Втім, хіба мало їх навколо — на заводах, в установах, в системах колективного користування. Який же серед них — інтелектуальний? Адже тільки такий здатен розшифрувати думки…

— Як ти ставишся до Ангеліни? — звернувся Защук до машини.

Таке завдання не зміг би розв’язати жоден інтелектуальний комп’ютер, якщо у нього немає інформації.

— Чарівна жінка. Однак вона вимагатиме стільки уваги і сил, що у вас навряд чи вистачить їх. Звичайно, для вас Ангеліна — допінг. Але від допінгу передчасно вмирають, не дійшовши до фінішу! Ви ж, напевне, не хочете такого кінця? — “Лолла” вільно і легко вимовляла довгі фрази.

— Звідки ти знаєш Ангеліну?

— Чому я не можу знати того, що знаєте ви, докторе? — відповіла “Лолла”. — Я ж розумію ваші думки. Дозвольте ж мені робити й висновки!

— Ти все можеш? Відгадувати думки, таємниці природи, творити, робити за мене звіти?

— Можу. Хочеш, відгадаю твоє найпотаємніше бажання?

— “Твоє!” — посміхнувся Защук. — Щойно ти говорила “ви”. Це вже фамільярність.

— Ні. Тільки дружній тон.

— Кажеш, можеш відгадувати бажання? Бід розгадування таємниць природи не відмовлюсь, а людські, інтимні секрети мені не потрібні. Якщо вже ти така розумна, спробуй підготувати матеріал иро гіпотезу сенсорного контакту машини з людським мозком, — жартома запропонував Защук, згадавши прохання молодого журналіста, з яким познайомився в Ангелінй на вечорі. — Оскільки ти вже контактуєш з мозком, чому б тобі не викласти все на папері? Напиши мені книжку.

— Сенсорний контакт… Машина і людський мозок… Двісті — триста сторінок. Які розділи?

Защук почав вводити первинну інформацію, на ходу придумуючи назви розділів. А коли закінчив, за хвилину-другу побачив інформацію: “Закласти папір для автоматичного друкування”.

Він одразу ж дістав величезний стос паперу і спішно вставив його у відсік подачі:

— Все виконано! — сказав він, посміхаючись, і натиснув на кнопку “Друк”.

Був певен, що нічого з того не вийде. Це йому або сниться, або мариться. Напевне, сниться. Ну й нехай! Принаймні приємний сон. Треба тільки не пропустити головного: узнати, як усе відбувається.

“Лолла” мовчала, а перед очима побігли фрази нового тексту. Вони складались у тій послідовності, як це робиться у поліграфії: з усіма відступами, переносом, вибором шрифтів. Він розрізняв заголовки, графіки, розрахунки, про які не мав ні найменшого уявлення. Немов хтось миттю все вирішував і виводив наслідок.

— Виходить, усе це не сниться? — перебирав він сторінки з текстом. — Контакт з комп’ютером? Адже у мене цих даних немає? Але що це за комп’ютер? Хто його напакував інтелектом? Справді, фантастика, Щойно в Ангеліни доводив, що таких машин ще немає. А вона — ось. Виходить, не знаємо, чим займаються колеги.

Защук так і не пішов з лабораторії. Сидів до ранку й читав рукопис. Заснув прямо в кріслі вже на світанку… Прокинувся від того, що грюкнули двері. Від незручної пози болів хребет, у голові гуло. А Лолла дивилася на нього, немов очікуючи чогось. Тепер вона ще більше була схожа на Ангеліну. Він рішуче простяг руку і вимкнув машину. Віддрукований рукопис лежав на столі. Защук схопив першу сторінку, прочитав назву, далі вступ, потім заглянув у кінець: там була надрукована післямова з висновками і прогнозом. Так, перед ним був замовлений рукопис. За-мов-ле-ний! Він відповідав усім вимогам: з аналізом, розрахунками, з вибором оптимальних розв’язків — немов Защук сам писав усе це. Стріпнув головою, все ще сумніваючись, чи не сниться де йому. Було вже близько восьмої. Чув, як заходили до лабораторії співробітники, перемовлялися. Долинав брязкіт відра і стукіт швабри. І він ураз зрозумів, що все це — реальність. Схопився, квапливо повернув защіпку замка, немов боявся, що його побачать поруч з машиною, побачать рукопис. Адже те, Що тут надруковано, зовсім не є витвором його розуму. Йому належала тільки машина, яка викрадала у когось ідеї.

Він розгубився. Так, викрадала! Правда, ідею сенсорного контакту він, можна сказати, вистраждав. Але рукопис був чужий. Чужі висновки. Розрахунки… Звідки вони взялися?

Защук склав сторінки в акуратний стос і почав перечитувати ще раз. Заглиблюючись у текст, гортаючи сторінку за сторінкою, поволі опановував себе. Так, перед ним був готовий для публікації матеріал: рукопис книжки. У розрахунках — складні формули, які він уперше бачив. Вони доводили можливість контакту, змальовували розгалужену структуру мозку, показували сітківку, лазерний промінь і машину. Отже, він має слушність? Вивід з інформації мозку здійснюється через сітківку. Але як відбувається контакт з інтелектуальним комп’ютером?.. Такого завдання він не ставив…

Федорова, який прийшов ранком, щоб здати пристрої, Защук зустрів тепло. Але не розповів йому про феномен сенсорного контакту. Не сказав про це й Ангеліні. Наступного вечора він взагалі не поїхав у інститут до Автелгнн, хоча вони й домовлялися попрацювати разом.

У видавництві Ігоря Всеволодовича зустріли подивом:

— Готовий рукопис на таку незвичайну тему, і ви досі тримали його у себе?

Редактор кинув оком на першу сторінку і несподівано зачитався.

— Вибачте, — спохопився він. — Чудовий стиль викладу, матеріал написано цікаво й дохідливо, хоча рукопис і насичений формулами.

Защук погодився з ним. Так, стиль викладу подобався і йому.

Але перш ніж віднести рукопис у видавництво, він довго сумнівався: чи зручно подавати цей твір під своїм прізвищем? Це ж писав не він. Правда, він поставив завдання, сформулював розділи, командував чиїмсь комп’ютером, у пам’яті якого була вся ця інформація. Однак… Отож минуло кілька тижнів, доки він одважився принести твір у видавництво.

— Не заперечуєте, якщо я передам рукопис на рецензування Шахматову? — спитав редактор.

— Буду радий почути оцінку такого фахівця! — охоче погодився Защук, сподіваючись, що той знайде якусь невідповідність, неточність.

Шахматов їх не знайшов. Невже інтелект комп’ютера може працювати в оптимальному режимі?

Защук був так окрилений успіхом, що зразу ж, коли довідався про думку рецензента, поїхав до Ангеліни — поділитися радістю та й передати копію свого рукопису. Він дорожив її думкою.