Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович - Страница 37

Ангеліна, звичайно ж, була вражена: звідки цей рукопис. Адже Защукові тільки нещодавно запропонували створити книжку. І він, не бажаючи розкривати таємницю навіть Ангеліні, уперше збрехав їй, сказав, що написав це дослідження давно і воно лежало у нього. Він просидів у неї до півночі.

Наступного дня Защукові несподівано подзвонили з редакції молодіжного журналу, попросили написати для юнацтва проблемну статтю про розвиток машин.

“Ну, закрутилося! — незадоволено подумав Защук, але в душі сколихнулась якась гордість: він став відомим буквально за кілька тижнів. Певно ж “Лолла” допоможе йому й цього разу. — До речі, як розшукати загадкового “співавтора”? Походити по підприємствах, інститутах, поцікавитися, де є мислячий комп’ютер?”

Минали дні, а Защук усе відкладав пошуки. Він так захопився машиною, що за ці дні жодного разу не подзвонив навіть Ангеліні.

Та ось він усе ж вирушив шукати можливий інтелектуальний комп’ютер. Поблизу був великий завод. Ігор Всеволодович зустрівся з начальником обчислювального комплексу. Той провів його до машини, розповів, чим вони займаються, і Защук зрозумів, що цей перевантажений технологічний комплекс не в змозі розв’язувати інтелектуальні завдання.

Він зайшов у таксопарк, де встановлено діагностичні комп’ютери. Побував ще в кількох організаціях і нарешті відвідав студентське конструкторське бюро. Зайшов у невеликий будинок і, представившись, запитав про комп’ютер, що його цікавив.

Ольга Андріївна — заступник проректора по науково-дослідній роботі, доктор наук, запросила Защука до свого кабінету.

Вони йшли коридором. Крізь прозорі стіни видно було величезні машини, пристрої, за якими працювали студенти.

— Ви розробляєте інтелектуальні програми? — спитав Защук, коли вони зайшли до кабінету.

— Є різні системи. Деякі з них приймають самоорганізаційні рішення. Як і людина.

— От-от, — зрадів Защук. — Це якраз те, що мені треба. Вам щось відомо про’феномен сенсорного контакту людини і комп’ютера?

— Питання цікаве. Мабуть, над цим уже працюють?

— А ви? — відверто спитав він. — Ви ж, напевне, теж займаєтесь вивченням цього феномена?

Ольга Андріївна здивувалась і навіть, як йому здалося, знітилась.

— Наша тематика досліджень прямого відношення до цієї проблеми не має, але деякі ідеї ми опрацьовуємо. Я можу познайомити вас з однією роботою…

— Тоді мені страшенно пощастило, що я прийшов саме до вас, — зрадів Ігор Всеволодович. — Якщо ви не заперечуєте, я залишу вам цей рукопис. Прочитайте його, чи не нагадує він вам те, над чим працюєте ви? Пізніше я поясню, у чому річ, — і він поклав їй на стіл рукопис. — Коли до вас можна зайти?

Ольга Андріївна, все ще не розуміючи, чого від неї хоче Защук, здивовано спитала:

— Не збагну, яке відношення має цей рукопис до моїх досліджень? Автор цього рукопису, наскільки я розумію, ви? Ось і ваше прізвище.

— А можливо, й ви…

— Це вже зовсім якась плутанина.

— Гадаю, усе розплутається, коли ви прочитаєте це дослідження, — сказав Защук і, попрощавшись, швидко пішов з кабінету.

Він був задоволений, що здійснив акт справедливості. Після цієї зустрічі настрій помітно поліпшав. Подумки він уявляв, як скаже цій Ользі Андріївні про спосіб зчитування інформації з мозку, впроваджений на його терміналі. Можливо, її теж слід залучити до розв’язання проблеми сенсорного контакту? Але навіщо? Він же розв’язує цю проблему з Ангеліною. “Розв’язує”… Тепер це просто гра, прикидання — адже вже є реальна модель. Яке ж тут “розв’язання”? Гра в кота і мишку. Ставити завдання, маючи вже відповідь. Така гра скоро набридає і дитині, а йому й поготів. Усі ж проблеми вирішено. У нього в руках могутній прискорювач ідей. І можна передихнути, огледітись, потішитися перемогою, одержати заслужені нагороди. Адже він помітно випередив людство. На скільки? На рік, два, п’ять? Та дурниця. Можна забігти вперед на десятки років, якщо… Тільки навіщо? Навіщо бігти? Повинен же бути в житті період якогось спокою, споглядання, накопичення, зрештою? Що “накопичувати”? Гроші? Знання? Після чого повинен бути ривок уперед?

Випадково на одній з нарад, на які Защук тепер ходив дуже рідко, він зустрівся з Ангеліною. Вона дорікнула, що він занедбав дослідження, над якими вони так наполегливо й не без успіху працювали.

— Але ж ти не зупиняєшся?

— Так. І здається, знайшла цікаве рішення. Твій рукопис навів мене на думку, і я виявила…

Але Защук уже не слухав її. “Рішення!” “Виявила…” До чого це все тепер, коли проблему вирішено. Він раптом відчув себе на якійсь недосяжній для інших висоті.

Йому підвладне все: аналіз будь-якої наукової проблеми, будь-якого наукового прогнозування. Те, чим займалася Ангеліна, тепер видавалося йому нудним і непотрібним. Так шукачі золота пересівають тонни піску в надії знайти крихітку дорогоцінного металу. Те, що Ангеліна вишукує по зернятку, він може знайти за секунду.

Почуття зверхності над нею, над іншими заповзало йому в душу. “Може, розповісти Ангеліні про дивовижний термінал?” — промайнула думка, але зразу ж і згасла. Він нікому не хотів відкриватися, навіть Ангеліні. Адже з допомогою цього дива на нього чекає успіх, кар’єра, яка так довго не давалася йому, зрештою, слава.

Увечері йому в лабораторію подзвонив онук.

— Дідусю, приїзди до нас. Я так за тобою скучив. Докажеш казку. Пам’ятаєш, ми залишили пінгвіна на великій крижині. Чи доплив він до Африки?..

— Авжеж, доплив. Я приїду, онучку, сьогодні ж неодмінно приїду!

— Ну що, подав у видавництво рукопис? — зустрів його запитанням син. — Дзвонили хлопці, хвалили. Ти ж серйозно не займався цією темою?

— Як це “не займався”: усе життя тільки те її роблю, що вирішую цю проблему. А для тебе то новина. Як ви тут?

— Нормально. Але ти, батьку, уникаєш розмови. Може б, подарував синові ідею сенсорного контакту? Мені вже пора виходити на дисертацію, а я ось…

— Знаєш, синку, подарувати — не штука. Але якщо кандидатська захищається на батьківській праці, який же з тебе вчений?

— Тобі шкода передати синові тему? Ти ж уже не встигнеш її добити. Вік. На це хочеш не хочеш треба зважати.

— Мені шкода, що син ще не зрозумів основних заповідей дослідника: самому шукати і добиватися, відкривати і обстоювати. Коли знаходиш скарб, ти — багач. Так і дослідник: твоє відкриття — це як двері в казкову печеру з коштовностями і лампою Аладдіна. Але ж треба знайти і свої двері і всього добитися своєю працею.

— Знову патетика!..

Більше вони не торкалися цього питання. Однак у душі Защука все ще точилася боротьба. Він розумів, що зараз, можливо, кривить душею. Хіба йому важко дати завдання машині, і за кілька годин дисертація буде готова. І знову використати чужі знання, чужі думки. Тільки тепер уже не для себе, а для сина. Яке паскудство… Але для чого ж тоді створювати машини, здатні розробляти будь-які теми? Справді, люди перестануть удосконалюватися. Це навіть страшно. “А сам ти? Чиєю працею ти користуєшся? І ще торочиш про мораль, повчаєш порядності”.

Коли малюка вклали в постіль, Защук доказав йому казку про пінгвіна. Та онука це не задовольнило, він зажадав нової казки. Защук придумував дивовижні історії експромтом, сидячи біля ліжка. У нього це виходило якось само собою. І несподівано спало на думку написати щось для дітей. Казки. Він колись мріяв про це. Замолоду навіть пробував їх складати. “Використати машину!” — промайнуло в голові, і він відчув, як його нестримно потягло в лабораторію. Останнім часом Ігор Всеволодович помітив, що модель постійно вабить його до себе. Може, заїхати хвилин на десять? Та й статтю ж треба написати для журналу. А якщо все-таки подарувати синові дисертацію? Ні. Хай спочатку сам попрацює, заглибиться в тему, збере матеріал, зробить висновки, щоб машині було з чим контактувати. Він попрощався, але поїхав не додому, а знову в лабораторію. Машина, що стояла в кабінеті, вже давно не була для нього неживим предметом. Останнім часом він навіть вітався з нею.