Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас - Страница 39

Покликали лікаря.

— Це нічого, — говорив Гетевей, — Це від чекання, від хвилювання. — Він задихався. Губи його посиніли. — Знаєте, — сказав він, коли лікар схилився над ним із стетоскопом, — можна подумати, що я жив усі ці роки лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди, щоб забрати мене на Землю, ніщо не заважає мені спокійно лягти й померти.

— Ось візьміть, — лікар подав йому жовту таблетку. — Вам краще відпочити.

— Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові голоси.

— Як таблетка? Вам краще?

— Все гаразд. Ходімо.

І вони пішли на пагорб.

— Алісо, іди-но подивися, хто прийшов!

Гетевей насупився й нахилився до дверей хатини.

— Алісо, чуєш?

З’явилася дружина. За мить вийшли дочки, високі гарні дівчата, а за ними ще вищий син.

— Алісо, ти пригадуєш капітана Уайльдера?

Вона, вагаючись, подивилася на Гетевея, ніби чекала його вказівок, а потім усміхнулася:

— Аякже, капітан Уайльдер!

— Пригадую, ми обідали разом увечері напередодні мого польоту на Юпітер, місіс Гетевей.

Жінка енергійно потиснула йому руку.

— Мої дочки, Маргарита й Сюзана. Мій син, Джон. Ви, звичайно, пам’ятаєте капітана?

Потиски рук, сміх, жваві розмови.

Капітан Уайльдер потягнув носом повітря:

— Невже імбирні пряники?

— Хочете покуштувати?

Всі заметушились. У хату внесли складані столи, розставили тарілки з гарячими стравами, розіклали серветки й столове срібло. Капітан Уайльдер стояв, переводячи погляд з місіс Гетевей на її сина та двох високих неквапливих дочок. Він заглянув їм у лице, коли вони пробігали повз нього, і стежив за кожним рухом їхніх юних рук, намагався вловити вираз їхніх облич, облич без жодної зморшки. Він сів на принесений сином Гетевея стілець.

— Джоне, скільки тобі років?

— Двадцять три, — відповів той.

Уайльдер незграбно пересунув свій прибор. Його сусід прошепотів:

— Капітане, цього не може бути.

— У чому річ, Вільямсоне?

— Мені самому сорок три, капітане. Я вчився у школі в один час з юним Джоном Гетевеєм, двадцять років тому. Він каже, що йому двадцять три роки. Це неправда. Двадцять три йому тільки на вигляд. Йому має бути принаймні сорок два. Що це означає, сер?

— Не знаю.

— Мене турбує ваш вигляд, сер.

— Мені справді трохи нездужається. До того ж ці дочки — я бачив їх десь років двадцять тому, і вони абсолютно не змінилися, жодної зморшки на обличчі. Маю до вас одне прохання, Вільямсоне. Я скажу вам, куди піти і що подивитися. Перед кінцем сніданку вийдіть непомітно з хати. Ви встигнете все зробити за десять хвилин. Те місце недалеко звідси. Коли ми йшли на посадку, я бачив його з ракети.

— Про що це ви так серйозно розмовляєте? — перебила їх місіс Гетевей, вправно насипаючи ополоником суп у тарілки. — Ну ж бо, усміхніться: ми зібралися всі пазом, подорож закінчена, і вважайте себе вдома!

— Атож, — засміявся капітан Уайльдер. — А ви виглядаєте напрочуд молодо, місіс Гетевей!

— Мужчина не може без компліментів!

Він не зводив з неї очей; рожеве обличчя її було без зморщок, наче гладеньке рум’яне яблучко. Вона дзвінко сміялася на кожний жарт і швидкими акуратними рухами розкладала салат. І худорлявий син, і гарні дочки не згірше батька сипали дотепами, розповідаючи, як добре жили вони тут, а батько гордо кивав головою, підтакуючи їм.

Вільямсон вислизнув з кімнати й подався в долину.

— Куди це він пішов? — спитав Гетевей.

— Навідатися до ракети, — відповів Уайльдер. — Так от, як я вам казав, Гетевей, на Юпітері немає нічого; нічогісінько, що могло б зацікавити людей. Те саме можна сказати про Сатурн і Плутон. — Уайльдер говорив механічно, не чуючи власних слів, думаючи лише про те, як Вільямсон збігає з пагорба й вертається назад, щоб розповісти про те, що він виявив.

— Дякую, — мовив він Маргариті Гетевей, яка подала йому склянку води. Він немовби ненароком торкнувся її руки. Вона навіть не звернула на це уваги. Тіло її було тепле й м’яке. Гетевей, що сидів на протилежному боці столу, кілька разів переставав їсти, торкався пальцями грудей, потім знову брався за їжу, прислухаючись до розмови і раз у раз занепокоєно позираючи на Уайльдера, який, здавалося, жував пряники, зовсім не відчуваючи їхнього смаку.

Незабаром Вільямсон повернувся. Він сидів, колупаючись у своїй тарілці, аж поки капітан прошепотів до нього:

— Ну?

— Знайшов, сер!

— І що?

Вільямсон зблід. Він не відривав погляду від людей за столом, що сміялися з якогось жарту. Дочки посміхались, а син щось говорив. Вільямсон сказав:

— Я був на кладовищі.

— Бачив хрести?

— Чотири хрести, сер. На них іще збереглися імена. Я записав їх. — Він витяг білого папірця і прочитав — “Аліса, Маргарита, Сюзана і Джон Гетевей. Померли од невідомої хвороби. Липень 2007”.

— Дякую, Вільямсоне, — сказав Уайльдер, заплющуючи очі.

— Дев’ятнадцять років тому, сер. — Вільямсонова рука тремтіла.

— Так.

— Хто ж тоді оці?

— Не знаю.

— Що ви думаєте робити?

— Цього я теж не знаю.

— Може, нам слід сказати іншим?

— Потім, їжте, ніби нічого не трапилося.

— Щось у мене пропав апетит, сер. На закінчення сніданку подали вино, принесене з ракети. Гетевей підвівся й проголосив тост.

— За всіх вас! Адже добре бути знову серед друзів. І за мою дружину й дітей, без яких я б не пережив самотності. Лише завдяки їм я зміг жити й дочекатися вашого прибуття.

Він підняв свою склянку, а дружина й діти відповіли йому теплими поглядами. Коли всі почали пити, вони опустили очі.

Гетевей випив до дна. Падаючи на стіл, він навіть не скрикнув. Зі столу він повільно сповз на підлогу. Кілька чоловік кинулися до нього. Лікар схилився над старим і припав вухом до його грудей. Уайльдер торкнув лікаря за плече. Той підвів голову й похитав головою. Уайльдер став на коліна й узяв Гетевея за руку.

— Це ви, Уайльдере? — Гетевеїв голос було ледве чутно. — Я зіпсував сніданок.

— Дурниці.

— Попрощайтеся за мене з Алісою й дітьми.

— Чекайте, я їх покличу.

— Ні, ні, не треба! — задихаючись, мовив Гетевей. — Вони не зрозуміють. Я б не хотів, щоб вони зрозуміли! Не треба!

Уайльдер лишився на місці.

Гетевей був мертвий.

Уайльдер якийсь час чекав. Потім підвівся, глянув на приголомшених людей, що зібралися круг Гетевея, і підійшов до Аліси Гетевей.

— Ви знаєте, що трапилося?

— Щось з моїм чоловіком?

— Він щойно помер: серце, — сказав Уайльдер, стежачи за нею.

— Шкода.

— Що ви відчуваєте?

— Він не хотів, щоб ми відчували сум. Він нам казав, що це колись трапиться, і не хотів, щоб ми плакали. Розумієте, він нас цього не навчив. Не хотів, щоб ми вміли плакати. Найгірше, що може спіткати людину, говорив він, це знати самотність, знати смуток і вміти плакати. Тому ми не повинні знати, що таке плач або смуток.

Уайльдер глянув на її руки, м’які теплі руки, рожеві наманікюрені нігті й тонкі зап’ястки. Він побачив її ніжну білу шию й розумні очі. Нарешті він сказав:

— Містер Гетевей, створивши вас, виявив себе як талановитий митець.

— Йому було б приємно почути ваші слова. Він так пишався нами. Зрештою він навіть забув, що сам створив нас. Він любив нас, як справжню дружину й дітей. І якоюсь мірою ми ними і є.

— Йому було б дуже важко без вас.

— Авжеж. Останні роки ми дуже часто сиділи разом і розмовляли. Він так полюбляв ці розмови. Він любив нашу кам’яну хату й надвірне вогнище. Ми могли б оселитися в звичайному будинку в місті, але йому більше подобалося тут. Він розповів мені все про свою лабораторію і про те, що він робив у ній. Він встановив гучномовці по всьому мертвому американському місту, що лежало там, у долині. Коли він натискав кнопку, в місті спалахували вогні й починався такий гармидер, ніби там жило десять тисяч чоловік. Ревли літаки, гуркотіли машини, гомоніла юрба. А він сидів, запаливши сигару, і розмовляв з нами. Часом у кімнаті дзвонив телефон, і записаний на плівці голос ставив містерові Гетевею запитання — щось із галузі техніки чи медицини, — на яке він давав вичерпну віповідь. Телефонні виклики, і ми, його рідні, що були з ним, і гомін міста, і його сигара… Так, містер Гетевей був щасливий. Одного лише він не міг від нас домогтися, — сказала вона. — Щоб ми старішали. Він старішав з кожним днем, а ми — ні. Мабуть, він нічого не мав проти цього. Гадаю, він навіть хотів, щоб ми були такими, як є.