Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас - Страница 40

— Ми поховаємо його на кладовищі, там, де стоять інші чотири хрести. Мені здається, він би сам цього бажав.

Вона злегка торкнулася його руки.

— Авжеж.

Капітан віддав наказ. Родина небіжчика йшла слідом за нечисленною процесією, яка спускалася з пагорба. Двоє несли Гетевея на критих ношах. Вони минули кам’яну хатину й склад, де Гетевей багато років тому розпочав свою роботу. Уайльдер спинився перед дверима лабораторії.

“Що б відчував ти, — питав він себе, — якби жив на безлюдній планеті з дружиною й трьома дітьми, а вони повмирали й лишили тебе самого з вітром і мовчанням? Що тоді робити? Поховати їх, поставити на кладовищі хрести, а потім вернутися в лабораторію і, покликавши на допомогу розум, пам’ять і вправні пальці, зробити те, що зробив Гетевей”.

Їхні кроки приглушував пісок. Коли вони повернули на кладовище, двоє чоловіків уже копали там могилу.

Вони повернулися до ракети надвечір. Вільямсон кивнув на кам’яну хатину.

— Що нам робити з ними?

— Не знаю, — відповів капітан.

— Ви не збираєтеся їх виключити?

— Виключити? — На обличчі капітана відбилося здивування. — Мені це ніколи не спадало на думку.

— Може, ви заберете їх з собою?

— Ні, це ні до чого.

— Ви хочете сказати, що збираєтесь залишити їх тут такими, як вони є?

Капітан подав Вільямсонові пістолет.

— Якщо ви зможете це зробити, я визнаю вашу перевагу.

За п’ять хвилин Вільямсон, розгублений, повернувся.

— Візьміть ваш пістолет. Тепер я вас розумію. Я зайшов з пістолетом до хати. Одна з дочок посміхнулася до мене. Всі інші теж. Дружина запропонувала мені склянку чаю. Боже мій, це було б убивством!

Уайльдер ствердно хитнув головою.

— Це витвір генія. Вони зроблені досконало: витримають десять, п’ятдесят, двісті років. Вони мають таке саме право на… життя, як і ви, і я, і будь-хто з нас. — Він вибив свою люльку. — Ну, сідайте в ракету. Ми відлітаємо.

Кінчався день. Знявся холодний вітер. Люди піднялися на борт ракети. Капітан вагався. Вільямсон мовив:

— Невже ви вернетесь… попрощатися з ними?

Капітан холодно глянув на нього.

— Хай це вас не турбує.

Уайльдер в сутінках попрямував до хатини. Люди в ракеті побачили його силует на порозі хати. Потім побачили силует жінки. Капітан потиснув жінці руку. За кілька секунд він бігом повернувся до ракети.

Вечорами, коли з-над мертвого моря прилітає вітер і гуляє між шестикутними надгробками, над чотирма старими хрестами й одним новим, у низенькій кам’яній хаті горить світло. І коли надворі гуде вітер, шурхотить пісок і миготять холодні зорі, в хаті видно чотири постаті — жінка, дві дівчини і парубок — які, невідомо нащо, підтримують невеликий вогонь і розмовляють, сміються.

Вечір за вечором і рік за роком, невідомо нащо, жінка виходить надвір і дивиться на небо, здійнявши руки. Якусь довгу мить вона дивиться на зелений вогник Землі, сама не знаючи нащо, потім вертається в хату і підкидає у вогонь хмизу, а за вікном гуляє вітер і сіріє мертве море.

СЕРПЕНЬ 2026. ДОЩІ ВИПАДАЮТЬ

У їдальні заспівав годинник: “Тін-тін, сім годин, час уставати, час уставати, сім годин!” — наче боявся, що ніхто не встане. Дім був безлюдний. А годинник собі цокав, час від часу співаючи в порожнечу. “Сім годин дев’ять хвилин, снідати час, сім годин дев’ять хвилин!”

Плита засичала, зітхнула й викинула із свого теплого нутра вісім ідеально підсмажених грінок, яєчню з восьми яєць, шістнадцять шматочків бекону, дві кави й дві холодні склянки молока.

“Сьогодні четверте серпня дві тисячі двадцять шостого року, — промовив інший голос з кухонної стелі, — у місті Елендейл, Каліфорнія. — Голос повторив дату тричі. — Сьогодні день народження містера Фезерстоуна. Сьогодні роковини одруження Тіліти. Треба сплатити страховий внесок, а також оплатити рахунки за воду, газ та світло”.

Десь у стіні клацали реле, і під електричним оком рухалася стрічка пам’яті.

“Вісім годин, тін-тін, вісім годин, нумо до школи, нумо на роботу, швидше, швидше, вісім годин!” Але в домі не грюкали двері, і килими не вгиналися під гумовими підборами. Надворі пішов дощ. І барометр біля вхідних дверей тихенько заспівав: “Іде дощ, іде дощ; надівай калоші й плащ…” А дощ лунко стукотів по даху порожнього будинку.

Надворі в гаражі задзвонив дзвінок. Ворота гаража піднялися, за ними стояв автомобіль. Почекавши якийсь час, ворота знову опустилися.

О восьмій тридцять яєчня вже була зовсім суха, а грінки стали як камінь. Алюмінієвий совок викинув сніданок у раковину, де гаряча вода змила його й понесла металевим горлом у далеке море. Брудні тарілки потрапили в апарат для миття посуду й вийшли звідти блискучі й сухі.

“Чверть на десяту, — заспівав годинник, — час прибирати”.

У стінах відчинилися маленькі люки, і звідти вискочили мишки-роботи. Кімнати заполонили крихітні тваринки-прибиральниці, зроблені з гуми й металу. Вони стукалися об стільці, повертаючи свої ходові ролики з вусиками, прочісували ворсу килимів, обережно висмоктуючи куряву. Потім, ніби казкові гноми, вони шугнули у свої нірки, їхні рожеві електричні очі погасли. Будинок був чистий.

Десять годин. З-за дощових хмар визирнуло сонце. Будинок самотньо височів серед міста, що лежало в руїнах. Він стояв один-однісінький. Ночами зруйноване місто немовби жевріло — радіоактивне випромінювання було видно за багато миль.

Десять п’ятнадцять. Поливальні пристрої в саду вибухли золотими водограями, сповнюючи вранішнє повітря водяними блискітками. Вода покропила шибки, збігаючи по обпаленій західній стіні, колись пофарбованій білою фарбою. Вся західна сторона будинку була чорна, крім п’яти плям. Ось силует чоловіка, що стриже газон. Ось ніби фотографія жінки, яка нахилилася, рвучи квіти. Ще далі — випалені на дереві в якусь невловиму мить силуети — хлопчика, що здійняв угору руки, а над головою кинутий м’яч, проти нього підняла руки дівчинка, ловлячи м’яч, який так і не впав донизу.

П’ять плям на стіні-от і все, що лишилося від чоловіка, жінки, двох дітей і м’яча. Плями на стіні, вкритій тонким шаром обвугленого дерева.

Поливальні пристрої розбризкували воду, і по саду пливла веселка.

Як пильно оберігав свій спокій дім аж по цей день! Як насторожено він допитувався: “Хто йде? Скажи гасло!” — і, не діставши відповіді од лисиць і виючих котів, зачиняв свої вікна й спускав штори. Дбаючи про свою безпеку, наче стара діва, він це робив з упертістю, що межувала з механічною паранойєю.

Він здригався від кожного звуку, цей дім. Якщо горобець торкався крилом вікна, штора враз підстрибувала. Злякана пташина тікала. Ні, навіть птахам не дозволялося чіпати будинок!

Дім був олтарем з десятьма тисячами служок, великих і малих, вони обслуговували й прислужували. Але боги зникли, і релігійний ритуал утратив сенс, став даремним.

Дванадцять. Полудень.

На парадному ґанку завив, трусячись, пес.

Двері впізнали собачий голос і одчинилися. Хазяйський пес був колись здоровий і міцний, але зараз він зовсім перевівся і вкрився болячками. Він пройшов через будинок, залишаючи брудні плями на підлозі. Услід йому дзижчали сердиті миші, — сердиті, бо їм доводилося прибирати за ним, сердиті, бо порушили їхній спокій. Адже коли навіть вітром у щілину під дверима заносило якийсь листочок, враз одчинялися стінні панелі й звідти прожогом вискакували мідні пацюки-сміттярі, хапали листочок, волосину або папірець і мчали їх у нору. Там їх підхоплював повітряний потік і тягнув трубами у підвал до спеціальної печі, яка стояла в темному кутку, наче злий Ваал.

Собака побіг сходами нагору, істерично гавкаючи на кожні двері, хоч він уже усвідомив, як усвідомив увесь дім, що за дверима — лише тиша.