Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас - Страница 41

Він нюхнув повітря й пошкрябав кухонні двері. У кухні пічка пекла млинці, і будинок сповнювався густим духом смаженого.

Собака лежав біля дверей, принюхуючись, і з рота в нього текла піна. Потім він почав несамовито кружляти по кімнаті, кусаючи власний хвіст. Врешті закрутився в скаженому танці й здох. Годину лежав у вітальні.

“Дві години”, — заспівав голос.

Нарешті, почувши запах розкладу, миші-цілі полки — вилізли з нірок і з тихим шелестінням, немовби сіре листя під вітром, покотилися по підлозі.

Дві п’ятнадцять.

Собака зник.

У підвалі раптом запалахкотіла піч, і з димаря вихопився вихор іскор.

Дві тридцять п’ять.

Із стін внутрішнього дворика вистрибнули столи для бриджу. Складаючись у колоди, замиготіли карти. На дубовій лаві з’явився коньяк і сендвічі з яєчним салатом. Заграла музика.

Але за столами панувала тиша, і нічиї руки не торкнулися карт.

О четвертій годині столи склалися, наче величезні метелики, і знову зникли у панелях стін.

Чотири тридцять.

Стіни дитячої кімнати засвітилися веселими барвами.

На стінах ожили звірі: жовті жирафи, сині леви, рожеві антилопи. Бузкові пантери застрибали в прозорому повітрі. Стіни були скляні. Вони відкрилися для барв і фантазії. Сховані в стіні, добре змащені механізми крутили кінострічки. Підлога дитячої кімнати нагадувала зелений квітучий луг. По ньому бігали алюмінієві жуки й залізні цвіркуни, а в гарячому непорушному повітрі гойдалися метелики з ніжної червоної тканини. Гостро пахли сліди різних звірів. Чути було дзижчання рою золотих бджіл у темному вулику і ліниве рикання лева. Десь лунко тупотіли копита окапі, тропічний дощ теж дріботів, як копита, по випаленій літнім сонцем траві. Потім стіни зникли у безмежних степових просторах які тяглися аж до обрію. Тварини поховалися в колючих чагарниках і ямах з водою.

Це була дитяча година.

П’ять годин. Ванна наповнилась чистою гарячою водою.

Шість, сім, вісім годин. Обідній посуд з’явився і зник, ніби за помахом чарівної палички, а в кабінеті щось клацнуло. На металевій підставці напроти каміна, в якому вже весело палахкотів вогонь, з’явилася сигара. Вона диміла й чекала, і шар сірого попелу на кінці зростав.

Дев’ять годин. Ліжка ввімкнули свої сховані нагрівачі, бо ночі в цій місцевості були холодні.

Дев’ять п’ять. Зі стелі кабінету обізвався голос:

— Місіс Макклелан, який би ви хотіли послухати сьогодні вірш?

Дім мовчав.

Врешті голос промовив:

— Оскільки ви вагаєтесь, я виберу вірш на власний розсуд. — Заграла тиха музика, що супроводжувала голос. — Сара Тісдейл. Наскільки пригадую, ваша улюблена поетеса…

У каміні палав вогонь, і сигара на підставці перетворилася на купу мертвого попелу. Порожні стільці стояли один проти одного між мовчазними стінами, і грала музика.

О десятій будинок почав завмирати.

Знявся вітер. Зламана гілка, падаючи з дерева, потрапила в кухонне вікно. Пляшка з розчином для чищення ножів та виделок розбилася, й рідина потекла на плиту.

Кімната враз запалала.

— Пожежа! — скрикнув голос. У будинку засвітилося світло, пожежні помпи пустили із стелі струмені води. Але розчин розплився по лінолеуму, пожираючи його, поповз під кухонні двері, а голоси кричали хором:

— Пожежа, пожежа, пожежа!

Дім пробував рятуватися. Двері наглухо зачинилися, а шибки у вікнах тріскались від жару, і вітер, вриваючись, роздмухував огонь.

Дім одступав, а вогонь з сердитим гудінням легко займав кімнату за кімнатою, а потім рушив угору сходами. Метушливі пацюки-пожежники з писком вискакували із стін, вистрілювали свій заряд води і мерщій бігли його поновлювати. А стінні розбризкувачі вибухнули цілою зливою штучного дощу.

Та пізно. Помпа, зітхаючи, знизала плечима й схлипнула востаннє. Штучний дощ припинився. Скінчився запас води: протягом багатьох мертвих днів у домі наповнювалися ванни, мився посуд.

Вогонь затріщав сходами. Він пожирав, як делікатеси, картини Пікассо й Матісса у верхніх кімнатах, підсмажуючи їхнє масне тіло, ніжно лижучи полотно й перетворюючи його на чорні хрусткі сувої.

Тепер вогонь лежав у ліжках, стояв у вікнах, забарвлював у червоне білі завіси. І тут надійшла підмога.

З дверей горища визирнули сліпі обличчя роботів з ротами-кранами, з яких лилася зелена хімічна рідина.

Вогонь позадкував, як позадкував би слон, побачивши мертву змію. Тепер проти вогню було двадцять живих змій, що звивалися на підлозі, вбиваючи полум’я холодною отрутою зеленої піни.

Але вогонь був хитрий. Він подався поза домом, через горище до помп. Вибух! Металевий мозок, який керував помпами, бронзовою шрапнеллю врізався в балки.

Вогонь кинувся до шаф і почав жерти одяг, що висів там.

Дім здригнувся, його голий кістяк скулився від жару, його дроти-нерви оголилися, наче якийсь хірург зняв з них шкіру. “На поміч, на поміч! Пожежа, рятуйтесь, рятуйтесь!” Жар ламав дзеркала, наче перший ламкий грудневий льодок. А голоси репетували: “Пожежа, пожежа, рятуйтесь, рятуйтесь!” — немовби декламували трагічний дитячий вірш десятки голосів високих і низьких, наче діти гинули у лісі, зовсім самотні. І коли оболонка дротів тріскалась, як гарячі каштани, голоси завмирали. Один, два, три, чотири, п’ять голосів завмерли.

В дитячій кімнаті горіли джунглі. Ревли сині леви, бігали пурпурові жирафи, шалено стрибали пантери, і десять мільйонів тварин, тікаючи від вогню, помчали до далекої річки…

Завмерло ще десять голосів. В останню хвилину у вогняному вирі зазвучали інші голоси. Втративши пам’ять, вони оголошували час. Заграла музика, робот-косарка почав підстригати газон, парасолька раз у раз вискакувала за парадні двері, що все відчинялися й зачинялися, як у годинниковій майстерні, коли всі годинники з божевільним завзяттям один за одним починають видзвонювати години. Лунали співи, а кілька останніх мишей-прибиральниць хоробро вискочили зі своїх нірок, щоб прибрати ненависний попіл. А в палаючому кабінеті байдужий до всього голос героїчно читав вірші, — аж поки не згоріли всі бобіни, не зів’яли всі дроти й не перегоріли пробки.

Вогонь підточив будинок, і той важко осів, розкинувши подоли з іскор та диму.

А в цей час збожеволіла плита готувала в кухні велетенські сніданки з десяти дюжин яєць, кількасот грінок, двадцяти дюжин шматків бекону і, коли їх пожирав вогонь, починала працювати знову з істеричним сичанням.

Розлігся страшенний гуркіт. Горище провалилося в кухню й вітальню, вітальня в підвал, підвал у нижній склеп. Холодильник, крісло, кінострічки, електричні дроти, ліжка — все це, ніби купа скелетів, провалилося в глибоку могилу. Дим і тиша. Величезна хмара диму. На сході почало сіріти. Між руїнами лишалася стояти одна стіна. І коли зійшло сонце й освітило купу димних руїн, із стіни все ще чувся голос, який оголошував знову й знову: