Ущелина синіх туманів - Залата Леонид Дмитриевич - Страница 6

Так Дангур закінчиз свою розповідь, а Святослав сказав:

— Ти розповів цікаву історію, я задоволений. Мені говорили, що ти кмітливий мисливець, а я бачу, що, крім того, ти ще й хоробрий воїн, раз не побоявся мені, Святославу, мовити правду в очі. А йду я з Хазарського моря на Тмутаракань до людей руських і не моя вина, що яси і касоги чинять мені перешкоди. Я хотів би тебе нагородити. Ти збираєшся зі мною воювати, тому я не дам тобі меча, але ось щит, хай він тобі вірно послужить.

І князь Святослав Ігоревич подарував Дангуру щит з свого плеча і наказав відпустити його з миром і почестями…”

— Ну, як? — спитав Сашко і знов ляснув долонею по фоліанту.

— Де ти оце доп’яв?

— Переклад? Розумієш, якийсь грек відкопав у монастирі купу стародавніх візантійських рукописів, і от маєш — серед них і пергамент старого Теренція. Зверни увагу — Теренцій назвав касогів. Це ж тут десь зовсім близько. Як ти гадаєш, хто був отой Чужий?

Я знизав плечима.

— Хіба мало на світі казок?

Сашко подивився на мене, як на хворого, з неприхованим співчуттям.

— Ну й сухар же ти, Сергію, — достоменний ангідрид непевного кольору.

— Еге, — згодився я, — кальцій-ес-о-чотири, на солянку не реагую.

— Під три чорти! — спалахнув Сашко. — Тут пахне таємницею, а він… Невже твоє черстве серце…

— Слухай, Сашерлок, мені зранку в дорогу, я не проти того, щоб виспатись. Не заперечуєш?

Отим Сашерлоком я доконав-таки Сашка, бо він, не чекаючи, поки я хоч роздягнусь, клацнув вимикачем і бухнувся в ліжко.

Почулося хропіння, яке аж ніяк не могло ввести мене в оману. Я добре знав, що Сашко й не думає спати. Справді, хропіння як почалося, так само раптово й припинилося.

— А що, ти кудись їдеш?

У голосі не було й натяку на сон.

— В Ущелину синіх туманів.

— Щастить же декому, а я вже півтора місяця на етикетках. Бісів професор, мабуть, здогадався про “червону голову”…

Одне слово, примирення відбулося, і на світанні, коли під вікнами тутукнула машина, ми все ще лаяли Теренція на всі лади і обзивали недолугим істориком, бо хіба справжній історик випустив би з рук таку нагоду? Може, Дангур знав більше, ніж розказав Святославу?

Мені здалося, що я заснув ще до того, як вмостився під брезентовим дашком замурзаного “газика”, а коли прокинувся, сонце вже збиралося полуднувати, наша вертлява машина нанизувала петлі, піднімаючись у гори. Хоч я сидів у шофера за спиною, він одразу ж помітив, що я прокинувся, і обернувся. Зуби його блиснули в усмішці.

— Я думав, тільки наш брат може заснути в таку гойданку! Вперше у цих краях? — Либонь, шоферові набридло півдня везти сонного пасажира і тепер йому не терпілось надолужити прогаяне: — До Арчли ще п’ять або шість буде, тільки ж ми не поїдемо в правління. Шалва Андрійович сказав: вези прямо на парники.

“Газик” обігнув гостроверху, наче покрапану рудою фарбою, скелю, і моїм очам відкрилися приземкуваті будівлі уздовж вузької звивистої долини. В центрі долини виблискувала під сонцем річечка, — щоб перестрибнути, і розганятись не треба. Там дзеленчав дзвіночок, паслися вівці.

Машина спинилась біля котеджу. Здається, це було єдине житло в долині. Принаймні, іншого я не помітив. Будиночок нічим не був огороджений і взагалі справляв таке враження, ніби ще вчора його тут не було, а оце вночі хтось приніс і поставив.

На мій стукіт двері одразу ж відчинив стрункий хлопчина. В передпокої було темнувато, і знадвору я не розгледів його обличчя.

— О, я знаю, ви геолог!

— Цілком можливо, — сказав я несподіваним для самого себе басом. — Мені потрібен Сандро Катіані, завідуючий парниковим господарством. Мабуть, це не ви?

— Ні, не я, це мій тато. — Хлопчина стримував сміх. — Заверніть за ріг, ліворуч, він там. Чи, може, гукнути?

Я буркнув щось не дуже ввічливе і пішов шукати господаря. Він і справді сидів за своїм котеджем під парусиновим грибком, щось майстрував. В зубах його стриміла довжелезна люлька. Копиця густого волосся, кошлаті брови, коротко підстрижені вуса — все було чорне, як крило ворона. Побачивши мене, Сандро мовчки відклав убік інструмент і люльку, витер об фартух руки. Ми познайомилися.

Все, що він розповів мені, я вже знав від Кайдаша Взимку колгоспні парники обігрівалися гарячим джерелом, а воно ні з того, ні з сього раптом висохло. Тепер не біда, але ж зима не за горами, шкода, якщо парники доведеться закривати: вони давали неабиякий прибуток. Сандро думав, що обвал, ходив аж до Ущелини синіх туманів. Та ні обвалу не знайшов, ні джерела, ні навіть туману. Раніше в ущелину і з ліхтарем було не поткнешся. На лихо, ще й ногу вивихнув.

Я шкодував, що не довідався на сейсмічній станції, чи не було за останній тиждень підземних землетрусів, хоча б невеличких поштовхів.

— Звідси подзвонити можна?

— Найближчий телефон в Арчли. Давайте, мабуть, пообідаємо, а потім побачимо, що робити далі.

Я хотів відмовитися, але передумав. Хтось казав мені, що верховинці страшенно ображаються, коли нехтують їх гостинністю. Не менш, мабуть, образився б і мій шлунок, бо за дорогу я дуже зголоднів.

Проклинаючи хвору ногу, Сандро пошкутильгав до хати і невдовзі повернувся, везучи поперед себе низенький столик на коліщатах. На столику був кухоль с кислим вином, шмат бринзи, овеча грудинка і цебрик з залитим холодною водою виноградом.

За обідом Сандро мовчав. Оскільки я не знав тутешніх звичаїв, то мовчав і я, аж поки мій погляд випадково не впав на рожевий камінчик, що виднів з-під кинутого на землю фартуха. Я одразу ж забув не тільки про звичаї, а й про елементарну чемність.

— Гейзерит?! Де ви його взяли?

— Подобається? Душевний камінь. — Він так і сказав: душевний. — Там, в ущелині, надибав. І от… бавлюся.

Сандро соромливо підняв запорошений фартух, і я побачив шматки гейзериту, а серед них квітку. Це була квітка чарівної краси, мистецьки виточена з ніжно-рожевого каменю. Кожна пелюсточка, кожна жилочка були як живі, мені здалося, що у серцевині я забачив крапельки роси. Квітка не скидалася на жодну з відомих мені в житті, і все ж вона була дивовижно гарна, наче з якоїсь казки.

Я потис руку Сандро і, либонь, цим збентежив його остаточно, бо він одразу ж вихилив кухоль до дна.

— То як? Може, завтра? Не горить…

— Чого ж завтра? До вечора ще далеко, — сказав н. Чи кам’яна квітка подіяла на мене, чи, може, випите

вино, але я відчував потребу діяти негайно В ту хвилину я менш за все думав про джерело, мене хвилював гейзерит. Мабуть, в Ущелині синіх туманів колись був гейзер, це було цікаво.

— Жаль, я не можу з вами піти, — сказав Сандро. — Клята нога… Але я знайду вам супутника. Ті-іно-о!

Можете уявити моє становище, коли на його голос прибіг хлопець, той самий хлопець, з яким я так поважно розмовляв у передпокої і який виявився дівчиною. Добре, що Сандро дивився на неї, а не на мене, бо я ладен був провалитися крізь землю. Дівчина була в блузі з відкладним комірцем і спортивних штанях, та й підстрижена по-хлоп’ячому, не дивно, що я й переплутав.

— Моя донька, — сказав Сандро. — Вона збирається в Ласхі. Тіно, товариш геолог хоче йти в ущелину. Вам по дорозі.

Отак вийшло, що невдовзі ми вже прямували вдвох уздовж річища. Задля порядку я почав свій маршрут від крихітного штучного озерця, звідки взимку гаряча вода подавалася трубами в парники, а влітку стікала в річку. Мабуть, і людина не зуміла б так відшліфувати каміння, як це зробила вода. Іноді скелі збігалися, тоді доводилося ступати на слизьке дно, і я сушив голову, як у таких випадках годиться: йти самому вперед чи, може, проп/скати дівчину. Дуже скоро я пожалкував, що взяв з собою рюкзак. На розвідку можна було б сходити і без нього. Тим-то я зрадів, коли Тіна несподівано всілася верхи на білий, зернистий, наче з солі, валун.

— Перепочинемо?

Стояла тиша, ні вітру, ні шелесту. Щоправда, і шелестіти тут було нічому — голі скелі, лиш подекуди вкриті жухлою травичкою. Високо в небі безшумно кружляв орел.