Ущелина синіх туманів - Залата Леонид Дмитриевич - Страница 7

— Ви не розгнівалися на мене за ту розмову через поріг?

Дівчина приснула в кулачок.

— Я ж бачу, що ви не з тих, як їх… індиків.

— Індиків?

— Еге ж, індиків, — з задоволенням повторила Тіна. — Приїздив до нас торік один такий індик. — “Я бальнеолог… Хто дозволив таку воду в парники?”. Набундючився, сміх та й годі. Тато каже: “Але ж ніхто й не забороняв!” Він тоді подивився скоса і белькоче: “Відсутність заборони ще не означає дозвіл. Ясно?”.

— Ну, і чим же скінчилося?

— А нічим. Взяв аналізи, поїхав, і ні слуху, ні духу… А як вас звати?

— Сергій.

— Сергій. Серго… Що ж, годиться.

— Для чого годиться? — сторопів я.

— Ні для чого, просто так, годиться і все.

— Й на тому спасибі…

Я вже встиг трохи придивитися до Тіни і мусив визнати, що хлоп’яча зачіска їй до лиця. Коли вона всміхалася, брови якось кумедно підстрибували, а між верхніми зубами світилася щербинка. Незабаром я вже знав, що її маму замучили фашисти в сорок другому, що вона вчиться в інституті, а на літо приїхала до батька. А на те літо й зовсім повернеться додому, бо вчитися її посилав колгосп. Як візьметься до діла, то Шалва Андрійович не знатиме, куди й дівати овочі, бо хіба ж то зараз парники? Так, одна назва, все робиться абияк, без науки — батько ж ніде не вчився. А оце зараз іде в Ласхі тітку провідати…

Тут Тіна зупинилася.

— А ви повернете нам джерело?

— Для чого ж тоді мене прислали? — бовкнув я, хоч насправді не був певен, що впораюся з цим.

— Дивіться ж мені! Ловлю на слові…

Ми пішли далі. Скелі все крутішали, грізно нависали над головами, затуляючи собою небо, блідо-блакитне, як старенька вилиняла ковдра. Заросле чагарником бескеття зливалося в суцільний лабіринт. Можна було лиш дивуватися, як струмок ні разу не впав з урвища, обминув усі яруги й пробився в долину.

Ущелина вигулькнула з-за повороту зненацька. Гори затисли її — голу, ні травинки — рудими боками. В мене одразу з’явилося відчуття тісноти, наче я заліз у глибокий колодязь. На сході ущелина закінчувалася зовсім вузькою щілиною, одразу ж за нею починалися схили конічної гори, здалеку схожої на згаслий вулкан.

— Шкода, — зітхнула Тіна. — Досі тут було так гарно і… страшно. Пірнеш у туман і ступаєш, як сліпий. Все здається, ніби йдеш не в той бік. А туман синій-синій, клубочиться, сповзає в яруги, на очах у тебе народжуються й гинуть химерні потвори. І все в такій тиші, що вуха починають боліти. Слово честі, шкода…

Дівчина крутнулася і зникла за бескеттям. Вже здалеку я почув: “Прощай, геолог, кріпись, геолог, ти вітру і сонцю брат…” Я подумав, що верховинці таки й справді хоробрі люди, бо он яке дівчисько і те не побоялося йти одне через гори. І розсердився на себе, бо стояв, як бовдур, коли Тіна прощально махнула рукою.

Висхле річище зникло поміж бурим камінням. Я кинув рюкзак і побіг до цього каміння. Воно було в якихось на-ростах-бурульках, шишечках, хитромудрому мереживі. Все довкола вигравало безліччю рожевих відтінків — тьмяних, наче присипаних пилюкою. Досі я й не підозрівав, що один-однісінький колір може мати таку силу-силенну нюансів. Гейзерит! Так ось де Сандро роздобув його для своїх квіток. Я знав, що кремній відкладає чи не кожне гаряче джерело біля витоку, але стільки!..

Сонце зачепилося за гірський зубець, це нагадало мені, що в горах швидко сутеніє, я мушу поспішати. Насамперед, я відбив кілька зразків гейзериту і сховав їх у рюкзак. Потім навколішки обстежив каміння і дійшов висновку, що лежить воно тут непорушно споконвіку, отже, про обвал не може бути й мови. Або джерело вичерпало свої запаси, або ж винні якісь підземні зрушення. Я приклав вухо до землі і почув гуготіння — в карстових тріщинах клекотіла вода.

Все ж я вирішив спробувати щастя. Довго не знаходив підходящої місцини, щоб закласти толові шашки. Аж голова розболілась, поки примостив їх прямо в кратері, звідки ще недавно витікало джерело. Я вклав детонатори, встиг уже й шнури підпалити, як тут мене заканудило, світ потьмарився в очах. Тільки тепер я зметикував, що надихався з кратера якихось газів. У голові стугоніло, перед очима все пливло, неначе я щойно зійшов з каруселі. Не знати для чого я обійшов кам’яні брили праворуч і опинився на рівному базальтовому майданчику, з одного краю “облицьованому” гейзеритом. Ноги підкосилися, у мене ледве вистачило сили підповзти вбік, і я простягнувся долілиць, вчепившись пальцями в каміння.

Невідомо, яким побитом це сталося, — чи майнуло хвилинне просвітлення в отруєному мозку, чи був це якийсь підсвідомий імпульс, та раптом до мене дійшло, що мої пальці вчепилися в якісь заглибини правильної форми. Я обмацував їх так, ніби в цих рівчачках був мій порятунок. І хоч в очах пливли жовтогарячі кола, я все ж бачив, що весь базальт вкруг мене помережений рядками випалених літер. Письмена були зовсім незнайомі, але що це були письмена, я не сумнівався. І саме випалені, бо так бездоганно, так ювелірно не міг це зробити жоден різець.

Чи довго я бачив письмена, не знаю — це було, як у кіно: вони прояснилися з напливу, а потім їх заволокло туманом. Мене знову занудило. Тут я згадав, що треба будь-що доповзти до скелі, бо ось-ось гримне вибух, і сіпнувся на ліктях. Саме в цю мить земля задвигтіла, в повітрі засвистіло каміння, в обличчя війнуло жаром. Я повз, не розбираючи куди, мене доганяли потоки гарячої води і клубки пари. Якась крихта свідомості ще пульсувала, і вона ще здатна була схопити: сталося те, чого я не передбачив, — ударив гейзер. Вода кипіла піді мною, обличчя пашіло, а руки, поки я доповз до скелі, - суцільні рани. Останнє, що я встиг подумати, були невідомі письмена… Потім з туману вигулькнув захеканий Сашко.

— Ага, ось де ти! — гукнув він. — Розлігся, як на тещиній перині. Шукають тебе третій день. Чуєш, Сергію, ти мав рацію, письмена таки випалені. І знаєш чим? Я зробив термотекстурний аналіз. Вони випалені… лазером.

— Що ти верзеш? Яким лазером? — перепитав я і побачив на Сашковому обличчі знайоме співчуття.

— Пам’ять у тебе куряча, Сергію. Хіба ти вже забув рукопис Теренція і розповідь Дангура Святославу?

— Ну то й що?

— А те, що ми розшифруємо ці письмена. Сандро сказав мені, що це давня касозька мова. Ми знайдемо людину, яка прочитає цю таємницю. Я певен, їх випалив Чужий, той самий, що “блискавкою” убив ту звірюку.

Після цієї тиради Сашко кудись зник, а натомість з’явився Сандро, почав показувати мені кам’яні квітки і картав за те, що я знов спричинив в ущелині туман. Він, Сандро, тепер не зможе відшукати камінців для своїх квіток.

Поки я його слухав, мені дуже захотілося спати, я міцно заснув, а коли прокинувся, побачив себе в ліжку, руки й обличчя мої були сповиті бинтами, для очей лишалася вузенька щілина, я дивився крізь неї й нічого не міг второпати.

Двері відчинилися, я почув незнайомий голос:

— П’ять хвилин і ні секунди більше.

І Сашкову відповідь:

— Сестричко, лихі слова сказали ваші трояндові вуста. Я мав халепу народитися філософом, отже, для мене й секунда дорівнює вічності.

В щілину зазирнули лукаві циганські очі. “Зараз він підморгне”, - подумав я, і Сашко підморгнув.

— Як поживає твоя ущелина? — весело спитав він. — Кажуть, один необережний геолог постукав у хату до Плутона, а той розгнівався й ошпарив його окропом.

Я спитав, де Сандро і якого біса він, Сашко, без угаву гасає туди-сюди, до пуття й поговорити ніколи.

— Це я гасаю? Клянусь залізним колчеданом, я зану-дився над етикетками. Кайдаш дихнути не дає…

— А Сандро? Куди він подівся?

— Здорово ж тебе… — промимрив Сашко. — Ну, нічого, Сергію, ти не хвилюйся, лікар обіцяє днів за три поставити тебе на ноги і тоді хоч на Тянь-Шань.

Тільки тепер я збагнув, що лежу в лікарні, що Сашко й справді нічого не знає, а розмова з ним мені приснилася або ж це була галюцинація. Я сіпнувся, щоб сісти, і одразу ж упав на подушки — пекучий біль принизав моє тіло. Я застогнав.

Сашко заметушився і занепокоєно зиркнув на двері.