Право жити - Лоцманенко Юрий Викторович - Страница 11

А вчитель усе говорив, і кожне його нове слово стирало з незрушного відтепер малюнка чимраз більше кольорів, світла, мрії… На очах у хлопчини зникло дівоче обличчя, розтанули напружені руки, потонули під хвилями лижі. І самі хвилі злилися в зеленкувату нерухому масу, яка забруднила чистий пластиковий аркуш…

— Тепер ти розумієш, Федоре, що я кажу правду? Послухай-но Умпа, він скаже те саме.

Умп мовчав.

— Ну!.. — звелів Іван Петрович.

— Я вже старий… — промурмотів автомат. Куди й поділася бездоганна дикція механічного викладача. — Вона… — автомат хрипів, — вона рухається, лижниця!

На цей раз Умп замовк остаточно.

— Ага… Виходить, це ти навчив його таких нісенітниць. — Голос учителя був майже спокійний, лише примружені очі виказували гнів. — Старий брехун!.. Давно треба замінити це опудало новішою моделлю. Усе панькалися — авжеж, ветеран. Піде на демонтаж!

І тверда вчителева рука вимкнула на Умпових грудях тумблер блоку життєздатності.

Забруднений зеленкуватими плямами пластиковий аркуш лежав перед дев'ятирічним хлопчиськом. Червоний трикутник прив'яв, розплився серед колишніх хвиль — плаский, незрушний силует. Недавно він означав… Що ж… не треба. Мужчини не плачуть.

ЧОТИРИ КОВТКИ ТЮТЮНОВОГО ДИМУ

Усміхалася Яна щиро, і глузливі бісики в очах тоді на мить яскравішали. А коли зникали, лишалася синя безодня під темними віями, безхмарна синя безодня — увага, спокій чи одверта байдужість. Але мить спливала, і невдовзі грайлинки-бісики з'являлися знову в бентежному погляді.

— Дякую, Борю.

Яна обережно розгорнула целофан, гілочка мімози ледь торкнулася губ, така ж мінлива, як і усмішка дівчини.

— От і весна, — сказала Яна. — Швидко…

Лозовий сяяв, як нова копійка.

— А ще лежить тобі, голубонько, дальня дорога. І казенний атемпороїд з трефовим інтересом. Позолоти ручку, яхонтова. — Він поглянув на годинника. — Маємо ще дві години. Знаєте, хлопці, - обернувся до нас з Тищенком, — є новина. Дуже важлива інформація, потребує зосередженості. Павлику, розбуди Тищенка! Дякую. Так от, переважна більшість співробітників нашого багатотисячного колективу вважає… - Борис витримав ефектну паузу, — що наша Яна — найчарівніший темпфізик Галактики!

— Неймовірний, жалюгідний лестун! — засміялася дівчина.

Я охоче погодився з Лозовим, і ми разом з ним спробували розвинути цю гіпотезу далі. Тим часом Яна вийняла люстерко — адже кожна гіпотеза потребує ретельної перевірки. Борис Лозовий розповів нам ще кілька повчальних історій з власного досвіду (він завжди розказував цікаві випадки тільки з власного досвіду). Ми поглузували з його вигадок, і напруження, з яким усі очікували експерименту, непомітно розвіялося. Один тільки Тищенко мовчав. Але ми давно звикли до цього. Він був неговіркий.

— Це… правда, — раптом якось недоречно сказав Тищенко.

— Що правда? — не второпав я. — Оті Борисові побрехеньки з щасливим кінцем?

Однак Лозовий зрозумів його одразу. Чомусь розмова наша урвалася. Ми мовчки дивилися на Тищенка, а той — собі під ноги.

— Лишилася рівно година. Час вирушати, хлопці.

Яна вимовила ці слова просто, наче йшлося про недільну прогулянку за місто. Підвівшись, Тищенко квапливо попрямував до дверей, я за ним услід. Яна востаннє зазирнула в люстерко.

— Стривайте! — спинив нас Лозовий. — Хіба не знаєте — перед дорогою годиться хвилинку посидіти, на щастя.

Ми мовчки сіли, чотири кумедні постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами. Перед далекою дорогою треба посидіти хвилину. На щастя.

Директор викликав мене, пригадую, на початку робочого дня. Весь тиждень до того на нас сипалися самі неприємності. Спершу вийшов з ладу старенький лабораторний інтегратор, і Яна з Тищенком по черзі бігали з третього поверху на одинадцятий (ліфт, звичайно, не працював), щоб обчислити кожне дріб'язкове рівняння. Відтоді, невідомо з якої причини, порушився вакуум системи акумуляційного блока, й за півдоби зник, теж невідомо куди, майже місячний запас протоенергії. Навіть врівноважений Тищенко вилаявся крізь зуби. Не дивно, що я сприйняв виклик Секеча як нову халепу в низці неприємностей.

У директорському кабінеті панував академічний присмерк. Секеч підвівся, ми досить стримано привіталися. Директор не квапився. І я вирішив розпочати атаку перший.

— Кат її зна, куди вона, клята, поділася! Ніякісінької причини порушення акумуляції — і от маєш. Просто чаклунство якесь…

— Ви про що? — кашлянув Секеч. Хитро мружачись, він добув цигарки.

Я мав на увазі загадковий випадок зникнення запасу протоенергії (справді, куди вона могла щезнути?). Єхидний дідуган, звичайно, розумів мене чудово.

— Прошу, е-е… Павле Васильовичу. — Директор простягнув до мене портсигар, але на півдорозі одвів руку. — Пробачте, ви ж не курите. Щаслива людина! А я от закурю, з вашого дозволу.

Дідуган полюбляв такі вибрики — знав же, що я завзятий курій. Однак це непогана прикмета. Скидалося на те, що чергової догани сьогодні не буде.

— Павле Васильовичу, — пихкав цигарковим димом Секеч, — є можливість, е-е… підсилити вашу групу. Зараз познайомлю вас з новим співробітником.

До кімнати зайшов високий молодик, чемно вклонився з порога. Обличчя гостя видалося мені знайомим.

— Павло Васильович Савченко, виконує обов'язки керівника Т-групи, — відрекомендував мене Секач. — Лозовий Борис… е-е…

— Митрофанович, — білозубо всміхнувся гість.

— Рідкісне ім'я… Борис Митрофанович — темпфізик, працюватиме в нашому інституті, очолить вашу групу.

Гість міцно потис мені руку.

Я чув це прізвище і тепер намагався пригадати, де саме.

— Пробачте, ви, здається, брали участь в експериментах Лонжемю?..

— Ви не помиляєтесь. Був такий гріх.

— Познайомилися? Ну от і чудово, — перебив нас Секеч. — Беріться до роботи. Павло Васильович проведе вас до лабораторії.

— Гаразд, Павле, ходімо. Покажеш мені колиску античасу. — Обернувшись до директора, Борис махнув рукою. — Привіт колегам!

Секеч аж сіпнувся від такої зухвалості.

Лозовий сподобався мені одразу, і ми одразу ж непомітно перейшли на «ти». Яна подарувала йому найчарівнішу з своїх усмішок. Навіть Тищенко спромігся зв'язати кілька ввічливих слів, підвівши голову над аркушами з обчисленнями.

Лозовий швидко оглянув лабораторію, потім підійшов до Тищенка, зазирнув у списаний стовпчиками цифр аркуш.

— Що це ви робите? — здивувався. — Спонтанний ефект підраховуєте, чи що?.. Це ж справа машини.

— Інтегратор, — буркнув Тищенко.

— Вийшов з ладу інтегратор, — пояснила Яна.

Лозовий попрямував до блискучої чорної шафи з безліччю тумблерів, увімкнув енергію. Інтегратор погрозливо загарчав.

— Ну-ну, не сварись. Зараз встановимо, яка в тебе хвороба.

Він заклав у перфоратор чисту картку, набрав простеньку комбінацію — перемножити два на два. Інтегратор охоче проковтнув перфокартку, хвилину тяжко, з придихом гудів і нарешті виплюнув стрічку з відповіддю. Індикатори на його панелі переможно блимали.

— Шістсот сімнадцять і три тисячних, — прочитав здивований Лозовий. Постукав співчутливо по лакованій кришці обчислювача. — Воно й справді звихнулося. Де в цьому храмі чистої науки можна знайти паяльник?

Він скинув піджак, з непідробним задоволенням засукав рукава білосніжної сорочки, запасся тестером, викруткою, паяльником і непохитним терпінням. Годин зо три копирсався в мікромодульних нутрощах інтегратора, доки той не капітулював.