Право жити - Лоцманенко Юрий Викторович - Страница 10

Перепочинок?.. З розгону — в прохолодну синь! От вони де, справжні хвилі, - м'які, рухливі, живі. Бавлячись, підкидають легке тіло й тікають у далечінь. Наздоженеш одну, а вона вже інша. Море мінливе.

Берег, етюдник, олівець. А якщо?..

Відклав графітовий стрижень. Чистий аркуш. Жадібно шукає фарби пензель. Перший мазок — різкий, нетерплячий, навкіс, через увесь білий прямокутник. Другий — ласкавіший, м'якший. Кілька світлих плям. Тремтливий зеленкуватий фон — хвилі, а може, — хмари? Так! І вітер — біла емалева розсип із жорсткого пензля. Рвана жовтава смуга в глиб спіненого фону — слід. І раптом тонкий карміновий трикутник став вістрям поперед сліду, похитнувся, вагаючись, відхилився трохи — і полетів!.. Над ним невагома золота хмарина — пасмо волосся. Це вона, лижниця! Зник білий пластик — безмежне море жбурляє розгнівані хвилі, гуде над ними обурений вітер. І мчить нестримно червоний трикутник — уперед, за сонцем!

Обличчя?.. Не буває ж людини без обличчя. Ніжнішими стали рухи пензля, кілька дбайливих мазків — вималювався дівочий профіль. Але… як уповільнився рух!..

Ні, це заважає. Шалена швидкість не дає можливості розрізнити риси обличчя, потрібен тільки натяк. Під золотавим пасмом волосся — непевна мідно-гаряча пляма. Лице. Карміновий трикутник — струнка дівоча постать. Напружена бронзова лінія — руки. І розмитий пінистий слід. Вона летить!

…Море діждалося вечора, щоб відпочити під мовчазними зорями. Та поночі звідкілясь примчав вітрище, розбурхав заспані хвилі, обіцяв, обіцяв, обіцяв щось… І море повірило йому.

— Гаразд, Федоре Васильовичу. Покладіть завдання. Я перевірю його трохи згодом, коли проведу денний цикл занять з вихованцями першої групи — сьогодні у них контрольна з чистопису. Пригадуєте, нещодавно ви самі… Так, можна покласти сюди. Якщо індекс з малювання зміниться, я скажу вам про це завтра, на черговому уроці алфізики. Втім, покажіть малюнок — цікаво, який ви обрали сюжет.

Над сірою панеллю автомата, там, де змонтовано очі-об'єктиви, видно три напівстерті чорні літери: УМП. Це було не ім'я, швидше означало професію, проте люди здавна звали Універсального Молектронного Педагога просто Умпом. Старенький кібернетичний педель уже років тридцять вів навчальні програми трирічного підготовчого класу і знав людей (як мислив своїм механічним мозком) досить добре. Знав їхні звички, можливості, помилки, вдачу. Щоправда, раз у раз якийсь з них ставив Умпа перед новою несподіванкою (люди завжди ставлять машину перед несподіванками; машина людей — ніколи), проте багаторічний досвід й містка молектронна пам'ять автомата допомагали йому виходити із скрутного становища. Минали роки, і з часом несподіваних ситуацій ставало все менше — пам'ять, вміщена у двох мільярдах клітин молектронного мозку, за лічені секунди підказувала Умпові всі потрібні відомості: коли подібна ситуація виникала раніше, за яких обставин і що з того виходило. Але тепер, розглядаючи малюнок дев'ятирічного хлопчиська, досвідчений Умп розгубився.

— Що це?.. Е-е… Пробачте, Федоре Васильовичу, в кімнаті трохи темно, мені важко розрізняти фарби… Ви не заперечите, якщо я увімкну додаткове освітлення?.. Куди ж ви, Федоре Васильовичу? У нас ще є час — заняття з першою групою розпочнуться лише за сорок шість хвилин…

Тонкий карміновий трикутник, золотава пляма над ним, спінена смуга позаду. І непевний зеленкуватий фон, наче розвіяні космопланом хмари… Умп мовчав, а мозок його гарячково відшукував на полицях пам'яті подібну ситуацію: аналогія повинна бути неодмінно, адже історія людської культури налічує кілька тисячоліть… І Умп знайшов цю аналогію.

— Цікаво, цікаво, Федоре Васильовичу… Ну, а як же ви самі визначаєте сюжет своєї композиції? — спантеличений Умп помітив, що вимовив ненароком заборонене усіма програмами слівце «ну», та вже було пізно.

— Лижниця. Хіба цього не видно одразу?

— Так, так… але…

— Ти й справді не бачиш її? Адже вона рухається, мчить! І хвилі теж.

— Коли уявити… — Умп замовк надовго, а це вже було непедагогічно. Авторитет викладача, нехай механічного — перш за все. Пам'ять встигла підказати Умпові потрібні слова саме в ту мить, коли пауза погрожувала зруйнувати принцип номер один — безсумнівну ерудицію ментора, ретельно запрограмовану в його мозку.

— Розумієте, Федоре Васильовичу, тему завдання — рух — відтворено… непогано. Думаю, навіть чудово, бо цей випадок… пробачте, цей ваш малюнок, здається мені, прояв таланту. Втім, визначення талановитості поза компетенцією машини. Щодо іншого… стиль і техніка виконання композиції не відповідають загальновживаним у нашому, тобто вашому, людському суспільстві.

— Чому?

— Дуже давно, років триста тому, історія малярства переживала кризу. Двадцяте століття, ранній початок технологічної ери. Кризи тоді були річ звичайна — і суспільні, і природознавчі, і мистецькі. Частина митців відійшла від традиційного напрямку в живописі і знайшла інші шляхи, які здавалися їй прогресивними, революційними. Називаючи свої угруповання по-різному, вони, проте, творили за однією загальною схемою — самовиразом світу підсвідомого. Таке мистецтво заперечувало служіння суспільству, існувало саме для себе. Стиль вашої композиції, Федоре Васильовичу, дуже нагадує мені… Втім, це вам нічого не скаже. На жаль, у тих, давніх митців так званого авангарду, справжні, талановиті твори були виключною меншістю. Переважали тисячі безсоромних підробок. І з часом довелося відмовитися од цього шляху.

— Я зрозумів одне: ти вважаєш, що мій малюнок — теж підробка…

— Аж ніяк, Федоре Васильовичу, хоча зараз саме той випадок, коли я волів би краще не бачити вашого малюнка.

— Але ж вона рухається, лижниця!

— Так… можливо. Це вирішить тільки людина. Хвилину тому я сповістив про ваш малюнок, і зараз сюди зайде черговий Живий вчитель.

Тихо розчинилися пелюстки дверей, пропустивши до кімнати стрункого посивілого чоловіка. Приязно усміхнувшись хлопчині, вчитель наблизився до столу, сів у м'яке крісло.

— Здрастуй, Федько. Сьогодні чудовий день! А чому ти не пішов на пляж? Заняття вашої групи завтра з восьмої години.

— Лижниця…

— Яка лижниця, що у вас тут скоїлося? — це вже до Умпа.

Автомат відповів не гаючись.

— Учень Гаращенко, група 3-в, виконав додаткове двадцяте завдання з малювання. Тема перехідна — рух. Подивіться, Іване Петровичу, вмикаю сонячне освітлення. Доповідає УМП-6-12071.

Автомати повторюють слова людей, вивчаючи їх з книжок, програм та розмов. А потім люди повторюють слова автоматів.

— Що це?.. — спитав вчитель, з хвилину роздивляючись аркуш пластику.

Червоний трикутник на малюнку аж тріпотів від швидкості у світлі сонячних ламп — хлопчина бачив це виразно. Можливо, те саме бачив і Умп.

— Лижниця. Біжить по хвилях… — І раптом хлопець зрозумів: Іван Петрович не бачить її.

— Що це таке? — повторив Іван Петрович, звертаючись до Умпа.

Кібернетичний педель слухняно заторохкотів.

— Малюнок символічно зображує дівчину-спортсменку на водяних лижах. Стиль і техніка виконання майже збігаються з манерою письма експресіоністів початку двадцятого століття. Призначений для індивідуального сприймання… я так гадаю.

— Отой трикутник — дівчина? А де ж її руки, ноги, лице?

— Вона мчить так швидко… Я малював її два дні, а вона все не рухалася…

— Не кажи дурниць, Федоре. Хіба може бути людина без обличчя? Подумай.

— Ви придивіться уважніше… вона мчить!

— Хто це — вона? Тут нікого немає. Що це за малярство? Справжнє мистецтво повинно бути чистим, прозорим, зрозумілим кожному з першого погляду. І чесним насамперед. А тут що? Кілька невиразних плям та непевних ліній… І ще якась жовта смуга. Вони нічого не означають. Анічогісінько! То про який же рух можна вести розмову? Де він? Що саме має рухатися?..

Хлопчисько перевів погляд на свій малюнок — і, вражений, застиг. Сталося диво. Дівчина-лижниця враз спинилася, вмить позасинали хвилі, щез безслідно рвучкий вітер — як і не було його.