Право жити - Лоцманенко Юрий Викторович - Страница 9

Автомат замовк. Сірий пластиковий ящик, схожий на тумбу сферовізора, терпляче ждав слів дев'ятирічного хлопчиська, щоб, одразу почувши їх, блискавично проаналізувати, звірити з відповідною учбовою програмою і відповісти — вичерпно, безпомилково, з бездоганною дикцією.

Хлоп'яче обличчя стривожене. Здібності. Місяць тому цей автомат провів з Федьком підсумкове заняття з кібернетичного конструювання. Федькова радість буяла: тоді його індекс був найвищий у групі. А по тому — заслужена винагорода! — право на подальше, незрівнянно цікавіше навчання у Живого вчителя. Це вже не нудний серійний ящик-педель!

— Звичайно… скажи. Тільки спочатку — які оцінки у Славка Богатирьова й Ганька Штаубе, а потім уже в мене… Ну, давай, кажи швидше!

У незворушній тиші підготовчого класу ледь чутно гудів автомат. Він не забарився з відповіддю — конструкція молектронного педагога була надійна.

— Будова вашої, Федоре Васильовичу, відповіді стилістично недосконала. Треба всіляко обмежувати вживання непотрібних, паразитарних слів у реченні, таких, як «ну», «давай» тощо. Щодо особистих індексів здібності або оцінок, як ви кажете, — то перелічую їх у тій послідовності, в якій ви просили. Учень Богатирьов Ростислав Іванович, група 3-в, дев'ять років, індекс здібності до малярства — п'ятсот сорок чотири і сімдесят шість сотих…

— Більше п'ятисот! Відтепер Славко навчатиметься малювати у Живого вчителя!..

— Так, здібності Ростислава Івановича перевищують середню норму. Можливо, в нього виявиться справжній талант художника. Але визначення талановитості вихованця не входить до компетенції машини. Далі. Штаубе Ганс-Петер, група 3-в, десять років, індекс здібності двісті сорок один рівно,

— Я так і знав. Ганько навіть пензля тримати як слід не навчився. Зате математика в нього — сімсот п'ятдесят!

— Гаращенко Федір Васильович, група 3-в, дев'ять років… Ваш індекс чотириста дев'яносто і три сотих.

Знову тиша в кімнаті. Хлопчиськові перехопило подих, лице схилилося до столу… А він же так любив малювати! І фарби, здавалося, корились йому… Солодкий полуничний подих — прощально запахла туба з карміном. Ні, вже не пахне. З посереднім індексом нічого й мріяти про навчання у Живого вчителя! Лише талановитим… Не треба. Мужчини не плачуть.

— Федоре Васильовичу, в підготовчій програмі з малювання є цікаве роз'яснення. Якщо учень не дібрав двох відсотків до перехідного індексу, йому надають можливість виправити оцінку останнім, двадцятим завданням. Тема завдання трохи ускладнена.

Мовчанка. Спливають хвилини: не плач, не плач, не плач…

— Що ж, Федоре Васильовичу, тоді дозвольте поздоровити вас із завершенням загальної підготовчої програми з малювання. Ви задовільно оволоділи начерком, основами побудови перспективи, технікою кольору і просторовою композицією. Певен, що ці знання згодяться вам у житті, коли працюватимете за основною професією. Гадаю, в майбутньому ви станете чудовим конструктором, адже з кібернетичного конструювання ваш індекс сімсот дев'ять.

Хвилини шкутильгали в безвість: не плач, не плач… Старий молектронний педель ще ждав чогось… І недаремно.

— Давай завдання! Я… я хочу малювати.

На стіл упала тека з аркушами сніжно-білого пластику — етюдник, слухняно лягли в коробку з фарбами пензлі, до кишенькового розміру склався мольберт.

— Це ваше право, Федоре Васильовичу. Малюнок кольоровий, композиція довільна, тема малюнка — рух.

— Рух?..

— Так. Завдання самостійне, пояснення до програми не входять. До побачення, Федоре Васильовичу.

Червоний купальник, стрімкий бронзовий силует над хвилями, білопінний слід позаду, — лижниця. Промайнула услід за катером і розтанула в блакиті. А онде ще один сміливець на водяних лижах. Наблизився, закрутив карколомного віража… і впав. Тільки бризки в голубінь! Гучний регіт катерників летить до берега: лізь-бо на сухе, невдахо!..

На кам'янистому березі — хлопчисько з етюдником. Аркуш цупкого пластику чистий, як полуденне небо. І пензлі сухі. Море жене в безмежжя хвилі, одну за одною; наздоганяючи їх, проносяться стрибучі скутери; ріжуть їх, бавлячись, швидкі лижі спортсменів. Море рухається, гомонить, живе. «Це ваше право, Федоре Васильовичу… Композиція довільна, тема малюнка — рух».

Хлоп'яча рука тверда і вправна. Тонкий графітовий стрижень наче прикипів до пальців: лінія, штрих, ще лінія — начерк… «Ви задовільно оволоділи основами побудови перспективи, просторовою композицією…» Ледь намічено дівочу постать. Дві риски чіткіші — лижі. А тепер потрібні пензлі. Фарби. Блакитна туба пахне морем. Чи, може, саме море пахне голубінню?..

Сонце — мандрівник, і мандри його одвічні: на захід. Позаду — ще один полудень, попереду — ще один вечір. І хвилі — мандрівниці. І хвилини.

Обличчя хлопчиська спітніло. Втомлена рука поклала пензля, недбало стерла з чола піт. Півгодини не дивитися на фарби.

Знову розкрито етюдник. Білий пластиковий аркуш, на ньому хвилі. Червоний купальник, бронзовий силует, пінистий слід позаду. Лижниця! Але… чому вона застигла незрушно на зелених хвилях — на кволих, несправжніх, намальованих хвилях?..

«Програмою передбачено визначення індексу здібності до малярства. Ваш індекс, Федоре Васильовичу…» Насуплені брови хлопчини раптом розправились, усміхнулися очі. Як же це він! Забув головне — вітер!.. Де найтонший, найобережніший пензель? Мазок, ще один, світна пляма розтерта на тремтливі золоті пасма, нестримний подих підхопив їх — і переможно розвіялося на льоту дівоче волосся. Дми, вітре!..

Але дівчина на малюнку навіть не поворухнулась. І пожмаканий пластиковий аркуш полетів у море. Те прийняло його, дбайливо розгорнуло і солоними поцілунками змило намальовані хвилі.

Розпечені груди сонця торкнулися гір: мандрівник поспішав. Така вже була його доля — залишати по собі сутінки спогадів, обіцяти світанок надії. Прощальні промені забарвили півсвіту в золоте. Поміж ервоним камінням чвалав хлопчисько з етюдником під пахвою. Останній промінець встиг зазирнути йому в обличчя — очі хлопчини були сумні.

Сумне було й море. Вітер затих, помандрувавши в інші краї за сонцем, і хвилі погойдувалися лише за мільйонолітньою звичкою. Спати, спати, спати… А саме море не спить ніколи: в буремну ніч скаржиться світові на вічне безсоння, в безвітряну — згадує й чекає. Море терпляче; ждати нового світанку єдину ніч, дев'ять років або вічність — хіба не однаково? Цікаво, чи прийде завтра той впертий хлопчина? Невже намальовані хвилі дорожчі йому за справжні? Він навіть не викупався за весь день, — море не образилося, ні, і все ж…

Як швидко плине час: ніч — секунда, століття — година… Рибалки — передвісники світанку, вже ріжуть гострими човнами тьмяну синь — тіло моря. Де тут відпочити… Ось вже й сонце, одвічний мандрівник, виринуло з-за небокраю і попливло вгору. А вітру все нема й нема, затримався десь. Гуляка. Завжди так: налетить нежданим забродою, схвилює, наобіцяє — і пропав. Вір після того вітрові! Хоч і спокійніше без нього… Ще й ці катери з лижниками — крають навпіл морський спокій. Море невразливе, вмить вигоює найглибші рани… але як на нього, то рибалки кращі.

Онде той хлопчина! Обережно поклав на камінь етюдника, зірвав сорочку, зупинився над водою — берег високий. Ах!.. На мить вигорбилася в бризках райдуга. Виринув, поплив — далеко. Сміливий. То які хвилі кращі — намальовані чи справжні?.. Виліз на берег, сміється, — змерз.

І море всміхнулося: нехай щастить тобі сьогодні.

…Червоний купальник, бронзовотіла дівоча постать на лижах, білопінний слід позаду… Як дивно пахнуть фарби! Хлоп'я вдивляється в малюнок, брови його насуплені: лижниця спинилася на заснулих хвилях — нерухома. Нежива.

Тонкий олівець починає все спочатку. Лінія, штрих, ще лінія — начерк. Тепер фарби. Блакитно-зелені хвилі й біла піна. Засмаглі, сильні ноги, розвітрене волосся… Карміновий купальник застиг над морем: вона не рухається!