Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 138

Старий Ведмідь уперто хитнув головою.

— Ще рано. Хай маестер Аемон подивиться. Відвеземо їх назад на Стіну.

Деякі накази буває легше віддати, ніж виконати. Мерців загорнули в накидки, та коли Гейк і Дивен спробували прив’язати одного з них до коня, тварина мов сказилася: шалено іржала, ставала дибки, махала копитами, навіть вкусила Кетера, що побіг на поміч. З іншими кіньми розвідникам пощастило не більше: навіть найтихіші не бажали, аби до них наближався такий вантаж. Врешті-решт довелося нарубати гілля і спорудити грубі ноші, аби тягти мерців пішки. В дорогу вирушили вже добряче пополудні.

— Наказую обшукати в цьому лісі усе, — звернувся Мормонт до пана Яремії, коли загін виступив. — Кожне дерево, кожен камінь, кожен кущ, кожен аршин грязюки на п’ятдесят верств навколо. Візьміть усіх ваших, а якщо людей не вистачить, то беріть лісників та мисливців із числа шафарів. Якщо Бен з хлопцями десь тут, мертві чи живі, я хочу їх знайти. А якщо в лісі є ще хтось, то я хочу це знати. Ви їх вистежите і візьмете. Якщо можливо, то живими. Зрозуміло?

— Так, пане воєводо, — відповів пан Яремія. — Зробимо.

Після того Мормонт їхав мовчки, про щось розмірковуючи. Джон їхав слідом, на своєму місці, як зброєносець князя-воєводи. День був сірий, вологий, хмарний; в такий день хотілося, щоб уже нарешті пішов дощ. Ліс не ворушив жоден подих вітру; повітря було липке й важке, одяг Джона линув до тіла. Було тепло. Занадто тепло. Стіна рясно текла вже багато днів; інколи Джонові здавалося, що вона зменшується.

Старі люди називали таку погоду «примарним літом»; це означало, що від літа лишилася сама примара, а опісля мав прийти холод. Довге літо завжди означало довгу зиму. Останнє літо тяглося десять років. Коли воно почалося, Джон був іще малою дитиною.

Привид деякий час біг поруч, а тоді дременув у ліс. Без лютововка Джон почувався майже голим. Він зиркав занепокоєно на кожну тінь, що траплялася на дорозі. Мимоволі пригадалися оповідки Старої Мамки, які він чув іще малим у Зимосічі. Джон неначе знову почув її голос та клацання дротиків. «А у тому мороці з’явилися Інші», зловісно стишуючи голос, казала вона. «Холодні та мертві, ненависники заліза, вогню, доторку сонця та усіх живих істот з гарячою кров’ю в жилах. Вони нищили городці, міста, ба цілі королівства, сунули на південь на блідих мертвих конях, ведучи за собою в бій натовпи убитих ними ж людей. А людськими дітьми вони годували своїх мертвих вояків…»

Коли над вершиною старого покрученого дуба з’явився перший відблиск Стіни, Джон відчув величезне полегшення. Зненацька Мормонт натягнув повід і крутнувся у сідлі.

— Тарлі! — гарикнув він. — До мене!

Джон бачив, як на обличчі Сема з’явився переляк. Той незграбно під’їхав на своїй кобилі, без сумніву вважаючи, що втрапив у халепу.

— Ти хоч і товстий, але не дурний, хлопче, — пробурчав Старий Ведмідь. — Ти нам дуже допоміг. І ти, Сніговію.

Сем залився яскравою буряковою фарбою і вдавився власним язиком, намагаючись вичавити з себе подяку. Джон не міг не всміхнутися.

Коли вони виїхали з-під дерев, Мормонт пустив свого малого міцного бахмута ристю. З-під дерев напереріз вискочив Привид, облизуючись, із червоним після здобичі писком. Високо над ними вартові на Стіні побачили вервечку, що наближалася. Джон почув довгий, глибокий, хрипкий звук великого рога, який на багато верст лунав крізь дерева та відбивався від льоду.

У-у-у-у-у-у-у-о-о-о-о-о-о-о…

Скоро звук стишився і завмер. Один раз — «розвідники повертаються». Джон подумав: «Хоч один день, але я вже був розвідником. Хай там що станеться далі, а цього в мене вже ніхто не відбере.»

Коли розвідники повели коників через крижаний прохід, то побачили, що коло перших воріт на них чекає Бовен Марш. Великий шафар був надзвичайно збуджений, аж лицем почервонів.

— Пане воєводо! — кинувся він до Мормонта, прочиняючи залізні грати. — Прилетів птах, ідіть негайно!

— Що там таке, чоловіче? — пробурчав Мормонт.

Чомусь Марш зиркнув на Джона, перш ніж відповісти.

— Лист в маестра Аемона. Він чекає у вашій світлиці.

— Гаразд. Джоне, подбай про мою коняку і перекажи панові Яремії, аби поклав мерців у льодовні, поки маестер не подивиться.

Щось бурмочучи про себе, Мормонт широко закрокував геть.

Ведучи коней до стайні, Джон усвідомив, що люди витріщаються на нього, і те його не надто втішило. Пан Алісер Терен якраз навчав хлопців у дворі, але припинив і зиркнув на Джона зі слабенькою усмішкою. Однорукий Донал Нойє стояв у дверях зброярні.

— Хай бережуть тебе боги, Сніговію, — привітався він.

«Щось трапилося», подумав Джон. «Щось дуже погане.»

Мерців віднесли до однієї з комор-льодовень, влаштованих у підніжжі Стіни — темних холодних клітей, вирубаних у кризі для зберігання м’яса, збіжжя, іноді навіть пива. Джон спершу подбав про конячку Мормонта: нагодував її, напоїв, витер, а тоді вже взявся до своєї. Далі він вирушив на пошуки друзів. Грен та Ропух стояли на варті, а Пип знайшовся у трапезній.

— Що сталося? — спитав він.

Пип стишив голос.

— Король помер.

Джон застиг, уражений. Роберт Баратеон, гостюючи у Зимосічі, видавався товстим і підстаркуватим, але здоров’ю його начебто ніщо не загрожувало, і про ніякі хвороби мови не було.

— Як ти знаєш?

— Один з вартових підслухав, як Клідас читав листа маестрові Аемону.

Пип нахилився ближче.

— Співчуваю, Джоне. Він же був другом твого батька, так?

— Колись вони були ближчі за братів.

Джон спитав себе, чи Джофрі залишить його батька на посаді Правиці. Мабуть, що ні. Це означало, що князь Едард повернеться до Зимосічі, а разом з ним і сестри. Воєвода Мормонт може навіть дозволити йому відвідати їх. Як гарно буде знову побачити вишкір Ар’ї, побалакати з батьком. «Я запитаю його про свою матір», вирішив він твердо. «Тепер я чоловік і воїн, мені давно час знати. Хай вона навіть шльондра — мені байдуже, я хочу знати.»

— Я чув від Гейка, що покійники були з роз’їзду твого дядька, — мовив Пип.

— Еге ж, — відповів Джон. — Двоє з тих шести. Їх убили вже давно, от тільки… з тілами щось не те.

— Не те?! — Пип аж скинувся від цікавості. — Що саме?

— Сем розкаже. — Джон не хотів про це балакати. — Гляну, чи не потрібен я Старому Ведмедеві.

Він крокував до Воєводської Вежі сам, з дивним острахом у серці. Брати на варті уважно зміряли його очима, а один оголосив:

— Старий Ведмідь у світлиці. Питав про тебе.

Джон кивнув. Він мав би прийти просто зі стайні. Тому швидко побіг сходами. «Воєвода бажає вина чи комин розпалити, ото й усе», переконував він себе.

Коли Джон увійшов до світлиці, до нього негайно заверещав Мормонтів крук:

— Зерна! Зерна! Зерна!

— Вір чи не вір, щойно його погодував, — загарчав Старий Ведмідь. Він сидів коло вікна і читав листа. — Принеси мені келих вина, і собі теж налий.

— Собі, пане воєводо?

Мормонт підняв очі від листа і подивився на Джона. У його погляді майнув жаль, який Джон бачив напрочуд ясно.

— Ти чув, що я сказав.

Джон наливав із зайвою ретельністю, розуміючи, що навмисне затягує справу. Адже коли келихи будуть налиті, йому залишиться тільки взнати невідому правду, написану в листі. Як на нього, келихи наповнилися надто швидко.

— Сідай, хлопче, — наказав Мормонт. — І пий.

Джон залишився стояти.

— Це про мого батька, так?

Старий Ведмідь постукав пальцем по листі.

— Про твого батька та про короля, — забурчав він басовито. — Не буду тобі брехати: звістки невтішні. Не думав я у свої роки побачити нового короля на державі. Роберт був удвічі молодший за мене і сильний, мов бик.

Він зробив добрячий ковток вина.

— Кажуть, король полюбляв лови. Те, що ми любимо, завжди нас знищує, хлопче. Не забувай про це. Мій син любив свою молоду дружину. Марнославна була жіночка. Якби не вона, він би й не подумав торгувати тими лісокрадами.

Джон ледве розумів, про що каже Мормонт.