Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 145

«Якби я не мала крові дракона», подумала вона тоскно, «це місце могло б стати моєю домівкою». Вона була халісі, мала сильного чоловіка і швидку кобилу, служниць для своїх потреб, воїнів для охорони, почесне місце серед дошхалін на старість… а у її череві ріс син, який одного дня пройде весь світ. Цього вистачило б якій завгодно жінці… але не жінці-драконові. Візериса більше немає, Дані тепер остання. Зовсім остання. Вона належала до роду королів і завойовників, і дитя всередині неї також. Таке не можна забувати.

Західний Базар являв із себе величезний квадрат утоптаної землі, оточений халабудами з саманної цегли, загородками для тварин, вибіленими шинками. Неначе велетенські підземні змії з роззявленими чорними ротами, відкривалися на поверхню ходи до прохолодних печер-складів. На самій площі розташовувався лабіринт крамниць і звивистих торгівельних рядів, затінених плетеними з трави навісами.

Коли вони прибули на базар, десь сотня купців та дрібних торговців розвантажувала і розставляла крам по місцях. Та все одно місце здавалося тихим, неначе покинутим після тих велелюдних базарів, які Дані бачила у Пентосі та інших Вільних Містах. Як їй пояснив пан Джораг, каравани набрідали зі сходу і заходу до Ваес Дотраку радше торгувати один з одним, аніж продавати щось дотракійцям. Наїзники дозволяли їм приїжджати і від’їжджати недоторканими, якщо вони зберігали мир святого міста, не блюзнили на Матір Гір і Черево Світу, а також за звичаєм вшановували бабів-дошхалін подарунками: сіллю, сріблом та насінням. Щодо купівлі та продажу, то правду кажучи, дотракійці нічогісінько у них не тямили.

Дані подобався також і повний дивацтв Східний Базар, де можна було надивитися, наслухатися і нанюхатися найрізноманітніших речей. Вона часто проводила там вранішні години, куштуючи деревні яйця, пиріжки з сараною або зелену локшину, слухаючи голосіння чаклунів-заклиначів, роззявляючи рота на мантикорів у срібних клітках, велетенських сірих слонів, смугастих чорно-білих джогос-нгайських коней. Їй також подобалося розглядати людей: темних статечних асшайців, високих блідих карфійців, яснооких ї-тійців у шапках з мавп’ячими хвостами, войовничих дів Байязабаду, Шамир’яни та Каякаянайї з залізними кільцями у сосках і рубінами на щоках, ба навіть суворих та страшких тіньовиків з Тіньових Земель, які вкривали руки, ноги і груди татуюванням та ховали обличчя під масками. Тож Східний Базар уособлював для Дані дива і чари.

А от Західний Базар мав запах дому.

Поки Іррі та Джихікі допомагали Дані вилізти з ношів, вона принюхалася і упізнала гострі пахощі часнику та перцю, а тоді згадала давно минулі дні, провулки Тирошу та Миру, і мимоволі посміхнулася. Далі вона унюхала запаморочливі солодкі парфуми з Лису, побачила невільників, які тягли сувої вишукано виплетених мирійських мережив і тонкої вовни десятків різних багатих кольорів. Охоронці каравану, вдягнені у жовті підбиті бавовняні каптани до коліна та мідні шоломці, тинялися рядами; на плетених шкіряних пасах у них погойдувалися порожні піхви.

За одним прилавком зброяр показував сталеві панцери, викладені хитромудрими золотими та срібними візерунками, і примхливі шоломи у звіриній подобі. Поруч із ним гарна молода жінка торгувала ланіспортським золотом: перснями, брошками, шпильками, гривнями, тонкої роботи бляшками для пасів. Її ятку охороняв величезний євнух, німий і безволосий, одягнений у помережаний плямами поту оксамит. Він кидав грізні погляди на кожного, хто наближався. Через прохід від них товстий продавець тканин з Ї-Ті торгувався з якимось пентосцем про ціну зеленої фарби, трусячи головою і метляючи мавп’ячим хвостом на шапці.

— Коли я була маленькою дівчинкою, я дуже любила гратися на базарі, — розповіла Дані панові Джорагу, поки вони блукали тінистими проходами між ятками. — Там кипіло життя, люди кричали та сміялися, було стільки всього дивного… хоча ми рідко мали гроші щось купувати, хіба інколи ковбасок чи медових пальчиків… а у Семицарстві печуть такі медові пальчики, як у Тироші?

— Це такі пиріжки? Не можу сказати, принцесо. — Лицар вклонився. — Прошу дозволу залишити вас ненадовго. Я розшукаю караван-баші і запитаю про листи для нас.

— Чудово. Я допоможу його знайти.

— Вам нема чого турбуватися. — Пан Джораг нетерпляче зиркнув убік. — Погуляйте базаром. Я повернуся, коли залагоджу справи.

«Дивно», подумала Дані, спостерігаючи за тим, як лицар пробирається крізь натовп. Вона не розуміла, чому їй не можна з ним піти. Можливо, пан Джораг бажав знайти собі жінку, тільки-но побалакає з караван-баші. Вона знала, що з караванами часто ходили шльондри, а деякі чоловіки надзвичайно соромилися своїх потреб. Дані здвигнула плечима.

— Ходімо, — мовила вона до решти свого супроводу.

Дані знову пішла блукати базаром, а її служниці потяглися за нею.

— Ой, дивись, — вигукнула вона до Дореї, — це такі ковбаски, як я розповідала!

Вона вказала на ятку, де зморшкувата низенька жінка смажила м’ясо з цибулею на гарячій кам’яниці.

— У них кладуть багато часнику та гострого перцю. — Задоволена знахідкою, Дані примусила інших пригоститися разом з нею. Служниці проковтнули свої ковбаски з хихотінням і кривлянням, хоча хлопці з хасу обнюхували м’ясо з підозрою.

— Не такі на смак, як я пам’ятаю, — відзначила Дані, вкусивши кілька разів.

— У Пентосі я роблю їх зі свинини, — мовила стара, — але жодна з моїх свиней не перетнула Дотракійського моря живою. Вони з конятини, халісі, хоча прянощі ті самі.

— Ой. — Дані відчула розчаруванння, хоча Кваро ковбаска так сподобалася, що він вирішив з’їсти ще одну, а Рахаро взявся його переїсти і проковтнув ще три, гучно відригуючи. Дані захихотіла.

— Ви не сміялися відтоді, як Дрого коронував вашого брата, хала Раггата, — мовила Іррі. — Добре це бачити, халісі.

Дані сором’язливо посміхнулася. Справді, сміятися було приємно. Вона знову відчула себе дівчинкою.

Вони блукали базаром весь ранок. Дані побачила чудову накидку з пір’я, привезену з Островів Літа, і прийняла її у дарунок. Навзамін вона подарувала купцеві срібну бляху зі свого паса. Так це робилося в дотракійців. Продавець птахів навчив зелено-червоного папугу казати її ім’я, і Дані знову сміялася, проте взяти його відмовилася. Що б вона робила з зелено-червоним папугою посеред халазару? А от десяток пляшечок із запашними оліями, парфумами її дитинства, вона таки взяла. Досить було закрити очі, нюхнути їх, і вона знову бачила великий будинок з червоними дверима. Коли Дорея глянула жадібними очима на амулет плодючості у крамниці ворожбита, Дані відразу ж придбала його і віддала служниці, а тоді подумала, що тепер доведеться шукати подарунки також для Іррі та Джихікі.

Повернувши за ріг, вони надибали виняра, який пропонував усім перехожим скуштувати свого товару з келишків, не більших за наперсток.

— Солодкі червоні! — кричав він пристойною дотракійською. — Маю солодкі червоні вина з Лису, Волантісу та Вертограду! Білі вина з Лису, тирошійську грушову оковиту, вогневино, перцевино, блідо-зелені мирійські нектари! Ягідні темні, андальські кислі, усе маю, усе маю!

То був невеличкий чоловічок, стрункий і з себе показний, з солом’яного кольору волоссям, завитим і напахченим за лисенійською модою. Коли Дані зупинилася перед його прилавком, він низько уклонився.

— Халісі бажають скуштувати? Маю солодке дорнійське червоне, моя пані, у ньому сливи та вишні співають одним хором з міцним темним дубом. Скільки вам дати: барильце, келих, ковток? Та ви лишень скуштуйте, і назвете на мою честь свого сина.

Дані посміхнулася.

— Мій син вже має ім’я, та я все ж спробую ваше літнє вино, — відповіла вона валірійською мовою так, як нею говорили у Вільних Містах. Слова здавалися чужими на смак, адже минуло стільки часу. — Тільки трохи скуштувати, якщо ваша ласка.

Купець, напевно, мав її за дотракійку, бачачи одяг, намащене олією волосся і засмаглу шкіру. Коли ж вона заговорила, то в нього дух перехопило від подиву.