Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 146

— Пані, то ви… тирошійка? Чи таке можливо?…

— За мовою я, може, й тирошійка, за одягом — дотракійка, та насправді я вестероського роду, з Семицарства, — мовила до нього Дані.

Дорея виступила наперед поруч із нею.

— Ви маєте честь розмовляти з Даянерис Буреродною з дому Таргарієн, халісі народу наїзників і принцесою Семицарства.

Купець упав на коліно.

— Принцесо, — мовив він, схиляючи голову.

— Встань, — наказала вона йому. — Я все ж бажаю скуштувати того літнього вина, про яке ти казав.

Чоловік зіп’явся на ноги.

— Отого? Ті дорнійські помиї не варті уваги принцеси. Я маю сухе червоне з Вертограду, воно бадьорить і дарує насолоду. Прошу, благаю, дозвольте мені піднести вам барильце.

Наїзди хала Дрого до Вільних Міст привчили його до гарного вина, тож Дані була певна, що напій потішить чоловіка.

— Ви робите мені честь, пане, — промуркотіла вона ласкаво.

— Ні-ні, це я маю честь. — Купець понишпорив тилами своєї крамнички і видобув невеличке дубове барильце. На дереві було випалене гроно винограду.

— Це знак Рожвинів, — показав він, — з Вертограду. Нема на світі краснішого напою.

— Ми вип’ємо його разом з халом Дрого. Агго, віднеси до моїх ношів, якщо твоя ласка.

Купець аж сяяв, поки дотракієць підважував барило на плече. Дані не бачила, що пан Джораг вже повернувся, аж поки не почула його коротке «Ні». Голос він мав дивний, різкий.

— Агго, опусти-но те барило.

Агго зиркнув на Дані. Вона завагалася, тоді кивнула.

— Пане Джорагу, що трапилося?

— В мене спрага. Відкривай, винарю.

Купець вишкірився.

— То вино для халісі, а не для… різних там.

Пан Джораг підсунувся ближче до прилавку.

— Як не відкриєш, розіб’ю його твоєю головою.

У святому місті він не мав при собі іншої зброї, окрім рук — великих, міцних, небезпечних, укритих цупкою темною шерстю. Проте й їх було досить. Виняр хвильку повагався, тоді узяв молотка і вибив корка з барильця.

— Наливай, — наказав пан Джораг. Четверо молодих воїнів з хасу Дані вишикувалися позаду нього, шкірячи зуби і дивлячись темними мигдалевими очима.

— Пити таке розкішне вино, не давши йому трохи подихати — це злочин, — мовив виняр, не відкладаючи молотка.

Джохого потягся за батогом на поясі, та Дані зупинила його легким дотиком до руки.

— Роби, як каже пан Джораг, — мовила вона. Навколо вже зупинялися люди, аби повитріщатися.

Купець кинув на неї короткий похмурий погляд.

— Як бажає принцеса. — Щоб підняти барильце, він відклав молотка. Тоді налив два келишки-наперстки так майстерно, що не пролив ані краплі.

Пан Джораг підняв одного келишка і понюхав, кривлячись.

— Солодке, га? — мовив виняр з посмішкою. — Відчуваєте садовину, пане? То пахощі Вертограду. Спробуйте, мосьпане, і тільки смійте сказати, що це не найшляхетніше вино з усіх, які потрапляли вам до рота.

Пан Джораг простягнув келишка йому.

— Ти куштуй першим.

— Я? — розсміявся виняр. — Я не вартий цього збору, мосьпане. Виняр, який сам п’є те, що продає, багато не вторгує.

Він посміхався дружньо і весело, та вона бачила в нього на чолі піт.

— Ти вип’єш, — мовила Дані холодніше за лід. — Спорожни келих, або я накажу тримати тебе, а пан Джораг заллє у горлянку все барило.

Виняр знизав плечима, потягнувся до келиха… але натомість схопив барило і жбурнув у неї обома руками. Пан Джораг кинувся до неї, відштовхуючи геть з місця, де вона стояла. Барило вдарило йому в плече і розтрощилося на землі. Дані запнулася і не встояла.

— Ні! — закричала вона, витягаючи вперед руки, щоб запобігти падінню… і тут Дорея впіймала її за плечі та смикнула назад, тож замість впасти на живіт, Дані стала на коліна.

Торговець перестрибнув через прилавок і кинувся між Агго та Рахаро. Кваро потягся за арахом, якого не мав при собі, а тим часом білявий відштовхнув його убік і чкурнув проходом. Дані почула ляск батога Джохого, побачила, як шкіряний ремінь язиком лизнув ногу купця і завився навколо неї. Чоловік простягнувся на землі долілиць.

Миттю набігло з десяток охоронців каравану. З ними був сам хазяїн, караван-баші Байян Вотиріс — миршавий норвосець зі шкірою мов старий пергамен і кущавими блакитними вусами аж до вух. Він, схоже, зрозумів, що тут відбулося, без жодного слова.

— Заберіть оцього геть, і хай він чекає ласки хала, — наказав він, показуючи на чоловіка, простягнутого на землі. Двоє охоронців підсмикнули торговця на ноги.

— Його товар я віддаю вам у подарунок, принцесо, — продовжив караван-баші. — Як вибачення за те, що хтось із мого каравану насмілився на подібне.

Дорея та Джихікі допомогли Дані підвестися. Отруйне вино стікало з розбитого барила у грязюку.

— Як ви знали? — запитала вона пана Джорага, тремтячи. — Як?

— Я не знав, халісі, аж допоки він не відмовився пити. Але я боявся цього, щойно прочитав листа магістрата Іліріо. — Його темні очі пробігли обличчями незнайомців з базару. — Підемо звідси. Краще говорити про це деінде.

Дані мало не плакала, поки її несли назад. У роті стояв смак, який вона добре знала — смак страху. Роками вона жила, боячись Візериса, боячись розбудити дракона. Але стало ще гірше. Зараз вона боялася не за себе, а за дитину. Мабуть, син відчув її жах, бо неспокійно завовтузився всередині. Дані лагідно погладила живіт, шкодуючи, що не може дістатися до нього, торкнутися, втішити.

— Ти кров дракона, мій маленький, — прошепотіла вона за щільно засунутими завісами, погойдуючись у ношах. — Ти кров дракона, а дракони нічого не бояться.

Під порожнистим земляним пагорбом, який правив їй за домівку у Ваес Дотраку, Дані наказала всім піти, крім пана Джорага.

— Розкажіть мені, — наказала вона, відкинувшись на подушки. — Це Узурпатор?

— Так. — Лицар видобув складеного пергамена. — Ось лист до Візериса від магістрата Іліріо. Роберт Баратеон пропонує землю та князівський титул за вашу смерть або ж за смерть вашого брата.

— Мого брата? — Вона схлипнула, майже сміючись. — Він ще не знає, так? Тож Узурпатор має віддячити Дрого князівським титулом.

Цього разу вже її смішок почувся майже схлипом. Вона обійняла себе, мов ховаючись.

— За мою смерть, сказали ви. Тільки мою?

— Вашу і дитини, — похмуро відповів пан Джораг.

— Ні. Він не отримає мого сина. — Вона не стане плакати, вона сама так вирішила. Вона не стане труситися від жаху. «Узурпатор розбудив дракона», мовила вона до себе… і її очі глянули на драконячі яйця у гнізді з темного оксамиту. Невірне світло каганців пустило візерунки їхньою кам’яною лускою. У повітрі навколо яєць танцювали тремтливі порошинки нефритового, кармазинового і золотого кольору, наче двірські навколо короля.

Чи безумство охопило її тоді, породжене страхом? Або ж якась дивна мудрість прокинулася у крові? Дані сама не знала. Вона раптом мовила:

— Пане Джорагу, запаліть жарівницю.

— Халісі? — Лицар подивився на неї занепокоєно. — Тут дуже тепло. Ви упевнені?

Ніколи ще вона не була упевненішою.

— Так, я… мене якось морозить. Запаліть жарівницю.

Він вклонився.

— Як накажете.

Коли вугілля розжарилося, Дані відіслала пана Джорага. Щоб зробити задумане, вона мала залишитися сама. «Безумство», казала вона до себе, коли підіймала чорно-кармазинове яйце з оксамиту. «Воно потріскається і згорить, а воно ж таке гарне; пан Джораг назве мене дурепою, коли я його зіпсую», та все ж…

Узявши яйце обома руками, вона понесла його до вогню і опустила у розпечене вугілля. Здавалося, що чорна луска п’є жар і набуває від нього блиску. Вогонь лизав камінь маленькими червоними язичками. Дані поклала два інші яйця у полум’я поруч із чорним. Коли вона відступала від жарівниці, подих тремтів у неї в горлі.

Вона дивилася, аж поки вугілля не перетворилося на попіл. Іскри злітали догори і вилітали геть через отвір-димар. Гаряче повітря тремтіло і звивалося хвилями навколо драконячих яєць. Більше нічого.