Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 133

Я міг би вчити отроків та дітеських на мечі, але ж не знав аніякісінької воєводської хитрості. Лют же Свенельдич уже перебув десятником і сотником і все вмів. А на мені катався — та ще й не просто так, а поки в мене й холка милом візьметься...

Так от перші воєводські хитрощі мені дав отой зміюк. Не те щоб йому хотілося мене навчати — Лют Свенельдич лише хотів мені допекти, зганьбити в очах любих своїх гриднів. Та й хитрощі його були не бозна-які, він і по п'ятнадцяти літах товкся на тому самому, недаремно ж його розтрощили мій шуряк Зорич та твій брат Ольг. Але попервах я й за Лютову науку дякував.

Згодом я вже всі його хитрощі зміг, але він і далі на мені їздив: аби допекти. А може, думав, що я не витримаю і втечу. Або кинуся з мечем на нього, а за напад на воєводу — смерть. Чорти його батька відають, чого він хотів. Просто ненавидів, та й годі.

Але ненавиділа мене й уся гридьба. Навіть оті вахлаки з моєї десятки — так, бувало, й стережуть, щоб десь підкусити чи поставити пастку, а тоді сипнутії на загальний глум. Одного ж разу хотіли вбити. Були ми в Дорогожицькій пущі на боротьбі, сотня Прастена Акуна йшла задньою, а моя десятка позаду всіх. Коли це мій кінь як здибиться! Думаю: що за чорт? Аж дивлюся — стріла в його ребрах! Коло самісінької моєї ноги. Я кинувся й виганяв усі хащі — який там біс! А мої з десятки тільки посміюються.

Кінь уночі здох: стріла виявилася затруєна. Свенельд сказав старій, що в мене стріляв якийсь розбишака. А тим розбишакою був якщо не його синок, то хтось ним підісланий. А то й сам Свенельд.

Бо незадовго перед цим мене зустрів Блуд Асмусович та й питає: то правда, що тітка хоче сватати за свого онука твою сестру?

Кажу — неправда. Питаю: хто тобі сказав такс?

Каже — сам чув од дядька Свенельда.

Я заходився розпитувати Асмусового синка, а він узяв та й вибовкав слово в слово: як до Ольжиного двору прийшов Свенельд, та про що говорив із братом Асмусом, та що йому відповів брат, а тоді Свєнельд нібито каже: «Казав я ще відколи потребити отих трьох деревлянських свиней, а ти все зволікав та відтягував. Тепер Хельга хоче сватати за онука оту молоду деревлянську свиню!»

Вже й не відаю, для чого мені все це сказав Блуд, — певно, мав якесь лукавство на оці. Хоч він і не любив свого братка; ладен був позбутись Люта, щоб самому колись умоститись на київському столі. Бо інакше незрозуміле.

А днів за п'ять після цього в мене пущено оту затруєну стрілу. Та ще чим затруєну: квашеним молоком! Од цієї отрути немає рятунку. Стан казав колись, що від квашеного молока він ще не врятував жодного чоловіка. То, вважай, нагла смерть.

Ну, а ще днів за п'ять кличе мене стара й каже:

— Хочу сватати за Святослава твою сестру. Як ти на це дивишся?

Кажу: а чого це ти питаєш мене? Малуша має живого батька.

А стара:

— Я-то скажу твоєму батькові, але боярин Маломир на мене лихий — може впертися. Піди скажи йому ти. Якщо ти сам згоден з нами посвоячитися.

Я давно вже думав про це, а сказав твоїй прабабі, що то річ непроста, мушу все спершу виважити.

Стара знову:

— Оддам твоїй сестрі всю вашу Деревню україну.

Кажу: віддай її тому, в кого її забрала. Велій іскоростенський жупан живий.

Каже: про це марно говорити. Якщо поверну йому іскоростенський стіл, усе почнеться спочатку.

— Тоді, — кажу, — віддай Деревню україну мені. Я житиму з вами у вічному мирі.

А вона сміється й турчить:

— Поки всі землі не стануть однією землею, буде безконечна котора. Один мусить бути князь на всю землю. Один в усій землі народ.

А я кажу до старої:

— Як же це один? Ви ж варяги, а в наших жилах тече інша кров.

А стара мені й каже:

— Всю Русь охрещу, тоді всі стануть одним народом.

Кажу, народ, може, й буде одним, але над народом сидітимуть варяги.

Вона ж знову за своє:

— Якщо видаси свою сестру за мого онука, то в їхніх дітях буде й ваша кров. Твоїм небожатам уже не доведеться ділити людей на варягів та не варягів. Подумай і приходь.

А я вже й без неї думав та передумував.

Мені був відомий задум тієї мудрої змії. Віддасть ніби-то Малуші Деревню землю — ось яка вона, мовляв, княгиня Ольга, добра до нас! А тоді пойме за Святослава деревлянську княжну разом із усею землею. Бо досі було як? Досі Деревня земля була просто загарбана, а відтепер усе ввійде в закон: Малуша мовби сама віддасть Деревлянщину мужеві — як посаг на шлюб.

Так учинив Свенельд із Сіверською землею, так учинила й сама стара, взявши за Дацкою та Ружею Роденську й Новгород-Сіверську землі. Так вона хтіла вчинити й тепер.

Ми з Претичем це вельми добре знали.

Пішов я до старої днів за кілька та й кажу:

— Я згоден. Але наш батько Маломир Нискинич живий — проси Малушу в батька.

Стара аж сичить:

— Твій батько Малко чоловік норовистий! Поговори з ним ти — я вже тобі казала.

Ну, кажу, поговорю...

Поїхав я до батька в Любеч. Кажу йому, так, мовляв, і так, сватає стара Малушу за свого онука Святослава. А тепер уже батько кричить:

— Не буде того ніколи! Щоби дочка велійого жупана деревлянського стала варягові за жону? Та я швидше здохну!

І хоч ти йому що.

Сиджу в Любечі день і другий, а тоді знову кажу:

— Що ж вирішили чинити, батю?

Мовчить, Я вже й так, і так до нього — ані тобі пари з вуст.

Кажу, а чого не бриєте голови й запустили бороду? Колись носили тільки вуса та оселедець на голові...

Тоді він каже:

— Хай оддасть Деревню землю мені, як межи нас був уклад перед одинадцятьма роками, от тоді я, може, й оддам дочку за того її байстрюка.

Кажу батькові:

— Не оддасть. Марно балакати. Я вже і сам їй говорив про це.

Батько каже:

— Тоді хай оддасть тобі!

Кажу: й про це вже говорено — не віддає.

Більше батько ні про що не хотів слухати. Вернувся я до Києва й кажу старій:

— Не хоче бути сватом.

— Що сказав?

— Щоби ти оддала йому або мені Деревлянську землю.

Вона як закихкотить:

— А більше Мал нічого не хоче? Може, йому заодно дати й київський стіл? Він же колись до мене сватався! Скажи йому, що він дурний. Було б тоді брати Київ, коли твій тато повісив Ігоря й полонив увесь його полк. Ми всі думали, що нам уже настав кінець, а дурний Малко прислав не дружину, а старостів. Київ би й перед сотнею ваших боїв не вистояв!.. Отак поїдь і скажи: «Якщо Ольга буде в тебе бояринею, а ти — князем на київському столі, тоді згадуй про якісь уклади. В чиїй руці меч — у того й правда». Так йому й скажи!

Не хотілося мені їхати, бо знав наперед, що скаже батько, та все ж поїхав. Прибув до Любеча днів через п'ять, заходився знову вмовляти, але марно: ні, й край. Кажу батькові:

— Забудьте ви про іскоростенський стіл. Вороття назад немає й не буде. Що вчините голими руками протії такого меча? Злізьте на землю й протріть очі. Було б змагатися тоді, а не слати старостів до баби.

Батько на мене розсердився й аж кричить:

— Так усталила була Жупанська дума! Я до старців казав: «Треба спалити Щекове кубло й пустити попіл за вітром!» А старці речуть: «Ми не щеки й не варяги. Негоже на безборонного йти мечем. Учинімо все за діднім поконом: зашлімо старостів». А їй тільки того було й треба.

Я йому кажу:

— Нащо тепер згадувати, що було б, якби чогось не було? Тепер уже пізно. Даваймо думати про те, як далі жити. А ваше раз по раз обертається на смерть.

— А мені, — каже сердито, — ліпше вмерти, аніж з власної волі йти на таку ганьбу!

Ну, тоді я й сам розсердився:

— Ви вже старий — нажилися на світі, а ми з сестрою ще молоді, нам помирати рано! Та й було б за що, а то ж таки задаремно. Не вельми намахаєшся голим кулаком.

Тепер як згадаю — самого сором бере, але тоді й мене чорти хапали.

Так ми ні до чого й не дійшли.

Повернувся я до Києва й кажу все Прстичеві, а він мені: