Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 134

— Може, піду я до старої? Сиди тут, а я навідаюсь до княжого двору.

Цілий день висидів я в його дідинці, аж надвечір вертає. Каже:

— Боїться брата стара. Ледве я пробився до хорому, бо Свенельд на мене аж зубом скреготить. Посадить вас стара світлими князями: батькові твоєму дасть Любеч, а тобі — Олевськ. Ну, а сестрі — всю вашу Дерсвню землю. Отож, думаю собі, світлий князь... То вже не малий боярин, світлий князь — таки ж князь. Виторгував Претич. Що то, думаю, старий чоловік!

А тому «старому» заледве тридцять і восьме чи сьоме літо.

Ну, поїхав я до батька втретє й кажу:

— Дає вам стара світлого князя любецького.

А він мені:

— Хай вона вдавиться тим Любечем!

А я мовлю йому:

— А мені дає світлого князя олевського. Ну, ви сидітимете тут, за Дніпром, а я ж буду в нашому-таки Олевську: це ж вам уже не ніщо. Я матиму деревлянський город, а там — що боги пошлють.

Батько каже:

— Відвернувся Дажбог од деревлян.

Кажу: то ще надвоє баба волошила.

Але батько й думати не хотів про це. Отак ми з ним знову розлучились.

А стара в Києві як почула та як заверещить:

— Хай Малко вибирає: або те, що я даю, або поруб! Обридло мені панькатися з тим смердючим кабаном!

Оце вже й вона вивернулась. Пішов я до Претича, кажу:

— Неволя мені з батьком. Ні на що не пристає.

Каже: давай поїдемо вдвох.

Поїхали з ним уже вдвох до Любеча. Батько побачив Претича й аж наче зрадів, хоч вони досі зроду не бачилися. Претич йому розказує за Київ та за нещасних полянських бояр, що їх понищено або позаганяно в ховрашини, попринишкали й сидять, бо ближчі села та городи варяги давно позабирали. Згадав і про боярина Зорича та його сестру — твою дядину Богуславу: Свенельд саме був одібрав і їхнє село Мутижир.

Претич мовить твому дідові:

— Тепер черга моя. Вже нікого не позосталося. Хіба що швагер Вовчий Хвіст захистить...

Батько слухає та сумно покивує головою. Коли ж Претич перейшов на Малушин шлюб, мій батько знову вперся.

Претич каже йому:

— Не позосталося жодного боярина, оце тілько я доживаю своє. Заберуть мій дідинець і витурять у потилицю. А ще певніше — вб'ють. Хто ж довго терпітиме русина, вважай, у самому Києві? Уб'ють, та й край. А ти ще думаєш — брати тобі світлого князя чи ні. Бери й не думай, а там — що боги дадуть. Усе ж наших стане більше: ти, та твій син, та я...

Марно.

Тоді Претич рече:

— А чи ти відаєш, Маломире, з чим прислала нас до тебе стара? Сказала: або шлюб — або ж поруб!

Батько мій аж наче зрадів:

— Ліпше поруб. Радше в порубі догнию, аніж узаконю доброхіть волость находниківі. Коли все й справді так, як кажеш, бодай своєї руки не докладу до того паскудства...

Я бачив у його очах, що батька вже нічим не здвижиш. Мене розібрав жаль. Але чим я міг би спомогти свому батькові? Оцим нужденним мечем? А кому від того стане легше? Батькові чи мені? Тільки ворогам нашим.

І я зважився на своє. Це я був уже давно промислив.

Підходжу до батька й кажу:

— Батю! Послухайте мене! Так уже нам з вами на роду писано, щоб не бути веліїм жупаном ні вам, ні мені — вашому єдиному синові. Я знаю — вам це болить. Але я піду вам на яку загодно роту, найстрашнішим присягнусь: ваш онук буде великим князем, господарем усіх земель, про які нам з вами й не снилося. Буде царем усієї Русі. Та що там царем: хаканом!

Я довго обмислював ці слова. А тепер виказав і дивлюся, що скаже твій дідо. Він довго мовчав, тоді глянув на Претича й на мене та й каже:

— Поклянешся на землі?

— Присягну, — кажу, — чим хочете. Мені немає іншою життя.

Каже:

— Їж землю.

Від його моторошного зору мені аж мороз поза спиною пробіг.

Ото була та присяга, що я тобі про неї казав. Я тоді їв землю. А це можна робити лише раз, бо немає страшнішої роти, як ота земляна...

Вертаємо з Претичем до Києва, аж там переляк: друга жона твого батька породила нараз чотирьох отроків, але один був неживий, другий помер за тиждень, а третій по ньому днів за п'ять. Четвертий також видавався кволим, сама кірочка та кісточки, але потроху вичухався. То був твій середульший брат Ольг.

Твоїй мамці я все сказав тільки після цього приїзду, а вона каже мені:

— Наче я й сама не знаю!

— Хто тобі, — питаю, — сказав?

Каже — княгиня.

Питаю: ну то як ти на це?

А Малуша тільки тепер заплакала. Тоді втерлася та й рече:

— Якщо ти та батя приневолите, то не матиму чого діяти й піду.

Кажу: треба.

Одмовляє — піду.

Питаю: а ти його любиш?

Каже — ні.

Питаю: любиш когось іншого?

Каже — тебе. Й не сміється! Кажу: я тобі рідний браті

— А я, — каже, — тобі рідна сестра. Ріднішого за тебе не маю.

Отак-то було...

Прислав король франкський сла, так Ольгові промовляючи: «Єдина в нас урманська говірка й кров одна. Піди на великоморавського князя, не хоче-бо визнати нашу зверхність і наш закон. А роду він того-таки, словінського, іже суть і твої вороги!»

Сказав Ольг королеві франкському: «Піду!»

Та не сам пішов Ольг на моравського князя, а послав до угрів на Дунай, кажучи Арпадові: «Ти перед чотирма літами не послухав мене — створив мир з князем булгарським Симеоном. Послухай тепер. Піди на моравського князя, пойнявши всі череди, стада й табуни. А ще ж не послухаєш, піду на тебе з моравським князем і франкським королем!»

І вбоявсь Арпад-феєделем Ольга, послухав його. Пішли угри на моравського князя, й витолочили ниви та попалили села й городи, й хотіли населити землі Моравську і Словенську. Але сказав Арпадові Ольг: «Ці землі будуть франкському королеві, ти ж вертайся за Дунай».

І повернули угри, землі ж моравського князя посів король.

У літо 907-е. Послав Ольг до франкського короля, так до нього мовлячи: «Потребив я землю Моравську копитами угорських орд, населив ти землю Моравську. Піші споможи мені: вдар на грецького царя Леона в Італії, я ж прийду до Царягорода й обстану кораблями Суд».

Послухався король і вдарив на грецького царя в Італії, давно-бо хотів підкорити цей полуденний край. І послав цар Лсон усі кораблі до Італії, ратячись із королем.

Ольг же з дружиною й двомастами кораблів пішов на Царгород. І виступив супроти Ольга цар Леон, і була межи ними січа дужа, й побіг Леон, незможний битися зразу з ним і з франками, й многе вбивство творив Ольг, палячи села й твердині під Царемгородом, великий беручи на греках полон, і тих велів кидати в море, тих сікти мечем, а тих мучити й розстрілювати.

Сказав Леон боярам своїм і князям: зачинив Ольг море кораблями, переймаючи наші товари з борошном і вином, а сулицями підпирає стіни з берега, обставши суходіл. Буде голод і моровиця, неволя нам. Удамся в дань дикому варварові!

Сказали бояри грецькі та всі князі: «Віддавайся!» Й послав цар, і сказали сли до варяга: «Хочемо віддатися тобі в дань, не можемо битись, убо далеко наші ладді й кораблі, борошна ж не маємо. Сказав слам царським Ольг, так до них промовляючи: «Добре, йдіть!» І послав до царя воєвод своїх Карла, Фарлафа, Вермуда, Рувала й Стеміда, так мовлячи до царя: «Дай на ключ і коня по п'ять гривних». Прийшов-бо до Царягорода в двоюсот кораблів, а в комуждо кораблі ключів чотиридесять, а комонних чотири тисячі мужів.

І дав Леон по п'ять гривних на мужа, й вернувся Ольг усп'ять, і стали потому ходити купці до Царягорода, водячи товари шкір, меду, воску й мечів, як було за великого київського князя Оскола Юровнча, мав-бо Оскол з царями вічну любов.