Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 135

— Ти бачила мене, коли вона повністю заволодіває мною. Поштовх цій жазі дає інстинкт панувати й оберігати. А хто, як не я, становить для тебе найбільшу загрозу?

Я скинула сорочку з плечей, витягнула з рукавів руки й оголилася по пояс. А потім почала розв’язувати і смикати мотузки спідниці.

— Не треба, — заперечив Метью, і очі його стали іще чорнішими. — Тут немає нікого, і коли щось станеться…

— То ти висмокчеш мене досуха? — продовжила я, виступаючи із спідниці, що впала на долівку. — Якщо ти не довіряв собі, коли Філіп був неподалік і міг почути, то тим більше не довірятимеш, бо Гелоуглас та П’єр завжди будуть раді тобі допомогти.

— Це не тема для жартів.

— Так, не тема, — погодилася я, беручи його руки в свої. — Це — тема для чоловіків та їхніх дружин. Це справа чесності й довіри. Мені нема чого ховати від тебе. Якщо взяти кров з моєї вени означатиме покласти край твоїй невпинній потребі полювати за моїми здогадними й уявними таємницями, то можеш це зробити хоч зараз.

— Це — не те, що вампір робить лише один раз, — застеріг Метью, намагаючись відсунутися від мене.

— А я й не думала, що лише один раз. — Я запустила свої пальці у волосся на його потилиці. — Візьми мою кров. Візьми мої таємниці. Роби те, що підказують тобі твої інстинкти, що вони тобі криком кричать. Тут немає ані каптурів, ані пут. У моїх обіймах ти маєш бути вільним, навіть якщо це буде єдиним місцем, де ти зможеш бути вільним.

Я наблизила його рот до свого. Спершу Метью зреагував обережно, тримаючи мене за зап’ястя так, наче збираючись відірватися за першої ж нагоди. Але його інстинкти були сильні, а бажання — іще сильнішим. Воно було таким сильним, що його можна було відчути фізично, на дотик. Стрічки, що поєднували світ, зсунулися і перегрупувалися довкола мене, немов звільняючи місце для такого потужного почуття. Я потихеньку відсунулася від Метью, і мої груди з кожним подихом здіймалися дедалі вище.

Він мав такий переляканий вигляд, що у мене аж серце защеміло. Але було й пристрасне бажання. «Страх і бажання». Недивно, що ці почуття стали основною темою його університетського есе, коли він здобув стипендію. Кому ж, як не вампіру, краще знати про безперервну боротьбу, яка точиться між цими почуттями?

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я, опускаючи руки по боках. Він мав зробити це сам. Я не мала допомагати йому наблизити свій рот до моєї вени.

Момент чекання був болісним, але нарешті Метью нахилив голову. Моє серце пришвидшено забилося, і я почула, як він глибоко вдихнув.

— Мед. Ти завжди пахнеш медом, — зачудовано пробурмотів він і впився своїми гострими зубами мені в шкіру.

Коли Метью брав мою кров раніше, то ретельно знеболював місце укусу своєю кров’ю. Не так було цього разу, але шкіра й так оніміла від того, що Метью міцно припав до неї. Узявши мене руками за спину, він ніжно похилив мене до ліжка. І я застигла отак у повітрі, чекаючи, коли він насититься. І коли між нами не залишиться більше нічого, окрім кохання.

Приблизно через півхвилини після початку Метью зупинився. І з подивом поглянув на мене так, наче щойно відкрив щось несподіване. Його очі були геть чорні, і на якусь скороминущу мить мені здалося, що то ним почала оволодівати жага крові.

— Усе нормально, коханий, — прошепотіла я.

Метью знову нахилив свою голову і знову почав пити. І пив, доки не віднайшов те, що хотів. Це зайняло трохи більше хвилини. Він поцілував місце над моїм серцем із такою ж ніжною побожністю, яка була у нього на обличчі в нашу шлюбну ніч, і сором’язливо поглянув на мене.

— І що ж ти знайшов?

— Тебе. І тільки тебе, — стиха мовив Метью.

Його сором’язливість швидко обернулася на пристрасть. Він поцілував мене, і невдовзі наші тіла переплелися. За винятком отого несамовитого акту під стіною, ми не кохалися вже багато тижнів, і спершу наші рухи були незграбними й невмілими, бо ми розучилися рухатися в унісон. Моє тіло напружувалося все більше й більше, стискаючись, мов пружина. Іще один енергійний рух, іще один глибокий поцілунок — і я полетіла у безодню відчуттів.

Метью уповільнився. Наші погляди зустрілися й з’єдналися. Я іще ніколи не бачила його таким: вразливим, сповненим надії, прекрасним, вільним. Тепер між нами не було таємниць, не було стримуваних почуттів, і ми вже могли не боятися несподіваного лиха, яке занесе нас до таких темних закутків, де навіть надії на надію не залишиться.

— Ти відчуваєш мене? — спитав Метью. Він був центром тиші і спокою в моєму осерді. Я кивнула. Він посміхнувся і почав рухатися з навмисною повільністю та обережністю. — Я — в тобі, Діано. Я даю тобі життя.

Ці самі слова я колись сказала йому, рятуючи від смерті, коли він пив мою кров.

Я й не думала тоді, що він їх почує і запам’ятає.

Він знову почав рухатися в мені, повторюючи ці слова, мов заклинання. То була найпростіша, найпрекрасніша і найчистіша форма магії у світі. Метью вже був уплетений у мою душу. Уплетений в моє тіло так само, як і моє було вплетене в його. Моє серце, що впродовж останніх місяців розривалося з кожним сумним дотиком та винуватим поглядом, знову почало зшивати себе воєдино.

Коли над обрієм повільно піднялося сонце, я простягнула руку й торкнулася Метью поміж очей.

— Цікаво, чи можу і я читати твої думки.

— Уже прочитала, — сказав Метью, беручи мої пальці й цілуючи їхні кінчики. — Іще тоді, в Оксфорді, коли ти отримала фото своїх батьків. Ти не розуміла, що ти робиш. Але все одно відповідала й відповідала на запитання, які я не міг поставити тобі уголос.

— А можна, я знову спробую? — спитала я, майже впевнена, що він скаже ні.

— Звісно, що можеш. Якби ти була вампіром, я б уже запропонував тобі свою кров, — відповів Метью, відкинувшись на подушку.

Я трохи повагалася, упорядкувала свої думки і зосередилася насамкінець на одному простому запитанні: як я можу пізнати серце Метью?

Єдина срібляста стрічечка мерехтіла, протягнувшись від мого серця до тої точки на його лобі, де мало б бути третє око, якби він був відьмаком. Стрічечка вкоротилася, притягнула мене ближче, і мої вуста торкнулися його шкіри.

І в моїй голові вибухнула феєрверком безліч образів і звуків. Я побачила Джека та Енні, Філіпа й Ізабо. Я побачила Гелоугласа й інших чоловіків, яких я не знала і які займали вважливі місця у пам’яті Метью. Я побачила Елеонору й Лукаса. Я віднайшла почуття тріумфу, коли він розв’язав якусь важку наукову проблему, почула радісний викрик, коли Метью виїхав верхи із лісу, щоб полювати й убивати, як веліла йому його природа. Я побачила себе — я усміхалася йому.

А потім я побачила обличчя герра Фукса, вампіра, якого я зустріла у Гебрайському кварталі, і чітко почула слова «Мій син, Беньямін».

Я різко відсахнулася, сівши на п’яти і притуливши палець до тремтячих губ.

— Що сталося? — спитав Метью, випрямляючись і насуплюючи брови.

— Герр Фукс! — із жахом поглянула я на нього, боячись, що він подумав найгірше. — Я не здогадалася, що він твій син, що це він — Беньямін. — У тому вампірові й натяку не було на схильність до жаги крові.

— Це не твоя провина. Ти ж не вампір, а Беньямін розказує лише те, що вважає потрібним, — сказав Метью заспокійливим голосом. — Напевне, я відчув його присутність біля тебе: слабкий залишок запаху, якийсь натяк на те, що він був поруч. Саме тому я й подумав, що ти від мене щось приховуєш. Я помилився. Вибач за те, що поставив тебе під сумнів, серденько.

— Але Беньямін мав здогадатися, хто я. Бо твій запах на мені повсюди.

— Звісно, що він здогадався, — невимушено мовив Метью. — Я пошукаю його завтра, але якщо Беньямін не захоче зі мною зустрічатися, то мені нічого не залишиться, як застерегти Гелоугласа та Філіпа. Вони дадуть знати решті родини, що Беньямін знову проявився.

— Застерегти? — спитала я. Коли ж Метью ствердно кивнув, то у мене по спині побігли холодні мурашки.

— Страшнішим за Беньяміна, охопленого жагою крові, є Беньямін умиротворений і спокійний, яким ти його бачила у рабі Лева, — пояснив Метью. — Як казав малий Джек, найстрашніші потвори завжди мають вигляд звичайних людей.