Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 140

— Навіть у такому разі слід мати особливе Боже благословення, — відказав Рудольф, із кислою міною зиркнувши на Метью. — Едвард позначений Божим благословенням, а ви — ні, пане Ройдон.

— Та вже позначений, аж далі нікуди, — відказав Метью, змірявши Келлі поглядом. Тепер, коли у нього забрали книгу, англійський алхімік почав поводитися якось дивно. Я помітила стрічки, що зв’язували його з манускриптом. Але що саме пов’язує Келлі з Ешмолом-782?

Щойно це запитання промайнуло у мене в голові, як тоненькі жовто-білі ниті, що поєднували Келлі з манускриптом, набули нового вигляду. Замість звичного міцного переплетення двох кольорів чи плетива горизонтальних та вертикальних ниток, останні вільно і нещільно намоталися довкола якогось невидимого центру, немов кольорові стрічки на подарунку до дня народження. А короткі горизонтальні ниті не давали цим кільцям торкатися один до одного. Це було схоже на…

«Подвійну спіраль». Я машинально прикрила рукою рота і витріщилася на манускрипт. Тепер, коли я доторкнулася до книги, її пліснявий запах залишився на моїх пальцях. Він був сильний, з душком, схожий на запах…

«Плоті та крові». Я розгублено поглянула на Метью, відчуваючи, що тепер на моєму обличчі теж з’явився такий самий шокований вираз, який я недавно бачила у нього.

— Маєш хворобливий вигляд, mon сoeur, — турботливо сказав він, допомагаючи мені підвестися. — Дозволь відвести тебе додому. — Едвард Келлі скористався цим моментом і втратив самовладання.

— Я чую їхні голоси. Вони розмовляють мовами, які я не можу зрозуміти. Ви їх чуєте?

І він розпачливо простогнав, затуливши долонями вуха.

— Що ви там белькочете? — спитав Рудольф. — Докторе Гаєк, з Едвардом щось трапилося.

— Ви й своє ім’я там знайдете, — сказав мені Едвард, підвищуючи голос так, наче намагався заглушити якийсь інший звук. — Я збагнув це в ту ж мить, коли вас побачив.

Я поглянула униз. Скручені ниті й мене поєднували з книгою, тільки мої ниті були біло-лавандовими. А Метью був з’єднаний з книгою червоно-білими стрічками.

З’явився Гелоуглас — без запрошення й без попередження. За ним поспішав дебелий стражник, хапаючись за свою обвислу руку.

— Коні готові, — поінформував нас Гелоуглас, кивнувши на вихід.

— Ви не маєте дозволу заходити сюди! — скрикнув Рудольф, своєю люттю ламаючи свої ж ретельно вибудовані схеми. — А ви, Ля Діосо, не маєте дозволу іти звідси.

Та Метью не звернув на Рудольфа ані найменшої уваги. Він просто взяв мене за руку й потягнув до дверей. Я відчула, що манускрипт тягне мене назад, хапаючи нитями, які, подовжуючись, намагалися зупинити мене.

— Ми не можемо отак кинути книгу. Це…

— Я знаю, що це, — похмуро відказав Метью.

— Зупиніть їх! — заверещав Рудольф.

Та стражник із поламаною рукою, якому вже довелося сьогодні мати справу з одним розлюченим вампіром, більше не наважився спокушати долю, заважаючи Метью. І він, підкотивши під лоба очі, зомлів і гепнувся на підлогу.

Гелоуглас надів мені на плечі накидку, і ми хутко подалися сходами вниз. Іще двоє стражників — обидва непритомні — лежали біля підніжжя сходів.

— Повернися і візьми книгу! — наказала я Гелоугласу, ледь дихаючи через свій тісний корсет і через ту швидкість, з якою ми неслися внутрішнім двором. — Ми не можемо залишити її Рудольфу тепер, коли знаємо, що це таке.

Метью зупинився, вчепившись пальцями мені в руку.

— Ми не покинемо Прагу без манускрипту. Я повернуся й заберу його, це я обіцяю. Але спершу ти повернешся додому. Мусиш зібрати дітей, щоб вони були готові відбути тієї ж миті, коли я повернуся.

— Ми спалили наші мости, тітонько, — похмуро сказав Гелоуглас. — Пісторіус замкнений у Білій вежі. Я убив одного стражника і поранив іще трьох. Рудольф зачепив вас вкрай непристойно та недоречно, тому я також хотів би бачити його мертвим.

— Ти не розумієш, Гелоугласе. Та книга може містити відповіді на все, — тільки й встигла писнути я, коли Метью знову смикнув мене за руку й потягнув до виходу.

— О, я розумію більше, ніж вам здається. — Голос Гелоугласа наче плив у повітрі поруч зі мною. — Я зачув її запах іще внизу, коли впорався з охоронцями. У тій книзі є мертві вери. А також відьми та демони, це я гарантую. Хто б міг подумати, що втрачена Книга Життя так нестерпно тхнутиме смертю?

32

— Хто ж сотворив таку книгу? — Через двадцять хвилин я сиділа й тремтіла в залі на першому поверсі, стискаючи долонями глечик із трав’яним чаєм. — Вона така моторошна, така жахлива…

Як і більшість манускриптів, Ешмол-782 був зроблений з тонкого пергаменту — шкіри, обробленої особливим способом: її вимочували у вапні, щоб видалити ворс, шкребли, щоб усунути підшкірні нашарування плоті та сала, потім знову тримали у вапні, після чого розтягували на рамі — і знову шкребли.

Різниця полягала в тому, що у випадку з Ешмолом-782 істотами, чия шкіра була використана для виробництва пергаменту, були не вівці, телята чи кози, а демони, вампіри та відьми.

— Мабуть, його вели, як журнал, — сказав Метью, і досі не оговтавшись від побаченого.

— Але ж у ньому сотні сторінок, — приголомшено мовила я. Думка про те, що хтось навмисне зідрав шкіру з такої великої кількості демонів, вампірів та відьом, щоб виробити з неї пергамент, просто не вміщалася в голові. Я навіть засумнівалася, чи зможу після цього заснути.

— Це означає, що ця книга містить чіткі й виразні шматки ДНК, — сказав Метью, знову пригладивши волосся на голові. Він робив це за останні кілька хвилин так часто, що став схожим на дикобраза.

— Скручені ниті, що поєднували нас з Ешмолом-782, нагадували подвійні спіралі, — сказала я. Нам довелося розповісти про сучасну генетику Гелоугласу, який, за відсутності знань з біології та хімії, що накопичилися впродовж наступних чотирьохсот п’ятдесяти років, щосили намагався збагнути те, що ми йому розповідали.

— Значить, Д-Н-К — це як родинне дерево, але його гілки охоплюють більше, ніж одну родину. — Гелоуглас вимовляв ДНК нарізно, роблячи інтервали між літерами.

— Так, — сказав Метью. — Приблизно так.

— Ти бачив дерево на першій сторінці? — спитала я Метью. — Його стовбур складався з тіл, і те дерево квітнуло, давало плоди і випускало листки точнісінько так, як і те дерево Діани, яке ми витворили в лабораторії Мері.

— Ні, не бачив, зате я бачив істоту, яка кусала себе за хвіст, — відповів Метью.

Я похапцем спробувала пригадати, що побачила, але моя фотографічна пам’ять підвела мене саме тоді, коли я потребувала її найбільше. Просто вона не змогла вмістити в себе так багато нової інформації.

— Там був малюнок із двома істотами, які чи то билися, чи то обіймалися, я не змогла розібрати. І не встигла порахувати їхні лапи. Кров, яка капала з них униз, породжувала сотні нових створінь. Хоча, якщо одна з цих істот була не чотирилапим драконом, а змією…

— А друга — двоногим вогнедишним драконом, то ті алхімічні дракони могли символізувати тебе й мене, — сказав Метью і коротко, але дуже емоційно вилаявся.

Гелоуглас терпляче дочекався, поки ми завершимо цю розмову, а потім знову повернувся до своєї початкової теми.

— А оця Д-Н-К — вона живе в нашій шкірі?

— Не лише у шкірі, а й у нашій крові, кістках, волоссі та нігтях — у всьому нашому тілі, — пояснив Метью.

— Гм-м-м. — Гелоуглас потер підборіддя. — А про яке запитання ви говорили, коли казали, що ця книга може містити відповіді на всі запитання?

— Чим ми відрізняємося від звичайних людей, — просто пояснив Метью. — І чому така відьма, як Діана, може завагітніти від вампіра.

Гелоуглас сліпуче посміхнувся.

— Ти маєш на увазі від тебе, Метью. Я іще в Лондоні чудово знав, що тітонька може завагітніти. Її запах завжди не схожий ні на чий інший. Хіба що на твій. А Філіп про це знав?

— Про це мало хто знав, — швидко сказала я.

— Хенкок знав. Знали Франсуаза з П’єром. Здається, Філіпу все про це розповідали. — Гелоуглас підвівся. — Тоді піду заберу книгу для тітоньки. Якщо в ній йдеться про жінок родини де Клермон, ми мусимо заволодіти нею.