Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 141

— Рудольф, напевне, вже десь замкнув її або забрав до себе в ліжко, — передрік Метью. — Буде нелегко забрати її з палацу, особливо, якщо вони вже знайшли Пісторіуса, і той почав накидати заклинання і творити всілякі капості.

— Якщо ми вже заговорили про Рудольфа… А чи не можна було б зняти оте намисто з плечей, тітонько? Терпіти не можу оту кляту емблему.

— Із превеликим задоволенням, — сказала я, знімаючи з себе огидний предмет і кидаючи його на стіл. — А який конкретно стосунок має Орден переможеного Дракона до родини де Клермонів? Припускаю, що вони навряд чи є друзями Лицарів Лазаря, зважаючи на те, що з бідолашного уроборо частково зідрали шкіру, і на те, що він сам себе душить.

— Вони нас ненавидять і бажають нам смерті, — відверто пояснив Метью. — Дракулешті несхвально ставляться до незаангажованих поглядів мого батька до ісламу та до Оттоманської імперії і тому присяглися всіх нас повбивати. І це дає їм широке поле для маневру і майже необмежену можливість утілювати свої політичні плани.

— А ще вони хочуть заволодіти грошима де Клермонів, — зауважив Гелоуглас.

— Дракулешті? — тихо спитала я. — Але ж Дракула — це міф, створений людьми і покликаний поширювати страх перед вампірами.

— Гм, Влад Дракон, патріарх клану Дракулешті, вельми здивувався б, зачувши таку думку, — прокоментував Гелоуглас, — хоча йому буде приємно знати, що ним і досі лякають людей.

— Дракула, якого знали звичайні люди, син Дракона, відомий на прізвисько Настромлювач, був лише одним із виводка Влада, — пояснив Метью.

— Той Настромлювач був лихим негідником. На щастя, він уже мертвий, і нам завдають клопоту лише його батько, його брати та їхні союзники з боку Баторія, — оптимістично заявив Гелоуглас.

— Згідно з людськими легендами, Дракула жив сторіччями — може, він і досі живий. А ти дійсно впевнений, що він помер? — спитала я.

— Я сам бачив, як Болдвін відірвав йому голову і закопав її за тридцять миль від решти його тіла. Він був по-справжньому мертвий вже тоді, він по-справжньому мертвий і зараз. — Гелоуглас докірливо поглянув на мене. — Не варто вірити отим людським оповідкам, тітонько. Бо в них правди — не більше макової зернини.

— Гадаю, Беньямін має одну з тих емблем із драконами. Її дав йому герр Майзель. Коли я вперше побачила її, то помітила схожість кольорів.

— А ти сказав мені, що Беньямін покинув Угорщину, — з докором сказав Метью Гелоугласу.

— Він і справді покинув її. Клянуся. Болдвін наказав йому це зробити, пригрозивши тією ж долею, що спіткала Настромлювача. Ти б бачив тоді обличчя Болдвіна. Його б тоді сам диявол злякався і не посмів би ослухатися твого брата.

— Я хочу, щоб до сходу сонця ми були від Праги якомога далі, — похмуро мовив Метью. — Коїться щось вельми небезпечне. Я це нюхом відчуваю.

— Не надто гарна думка, як на мене. Чи ти, бува, не знаєш, яка сьогодні ніч? — поцікавився Гелоуглас. Метью похитав головою. — Сьогодні — Вальпургієва ніч, коли по всьому місту запалюють багаття і спалюють на них опудала відьом, якщо, звісно, не вдасться знайти для такого випадку справжню.

— О Господи. — Метью сіпнув головою і провів пальцями по волоссю. — Утім, вогнища принаймні дещо відвернуть від нас увагу. Нам слід обміркувати, як перехитрити стражників Рудольфа, пробратися до його покоїв і знайти книгу. А потім, будуть палити вогнища чи ні, ми вшиваємося з міста.

— Ми з тобою вери, Метью. Тож кому, як не нам, цупити ту книгу, — твердо сказав Гелоуглас.

— Це буде не так легко, як тобі здається. Пробратися ми, напевне, зможемо, а от чи зможемо вибратися геть?

— Я можу вам допомогти, пане Ройдон. — На тлі басовитого голосу Гелоугласа та баритона Метью голос Джека прозвучав тоненькою сопілкою. Метью обернувся і скептично скривився на малого.

— Та ні, Джеку, — твердо мовив він. — Ти нічого не цупитимеш, тобі ясно? До того ж, ти побував лише в конюшнях палацу. Ти навіть гадки не матимеш, куди йти і звідки бігти.

— Е-е-е, це не зовсім так, — сконфужено заперечив Гелоуглас. — Я брав хлопця з собою до собору. І до Великої зали, показати малому карикатури, які ти колись намалював на Лицарських сходах. Він був також на кухні. Ага, — вигукнув Гелоуглас, немов пригадуючи, — а іще Джек ходив до звіринцю, ясна річ. Було б жорстоко з мого боку не показати хлопцеві звірів.

— Він і зі мною був у замку, — озвався з порогу П’єр. — Мені не хотілося, щоб він одного дня пішов кудись самовільно погуляти і заблукав.

— А куди водив його ти, П’єре? — крижаним тоном спитав його Метью. — До тронної кімнати, щоб він пострибав по королівському троні?

— Ні, мілорде. Я брав його до кузні й на зустріч із маестро Хофнагелем. — П’єр випростався на весь свій маленький зріст і безстрашно поглянув у вічі своєму роботодавцю. — Я гадав, що малому слід показати свої малюнки тому, хто на них добре знається. Маестро Хофнагель був надзвичайно вражений і навіть написав чорнильний портрет Джека як нагороду.

— П’єр водив мене також і до камери стражників, де я роздобув ось це, — сказав Джек тоненьким винуватим голосочком, піднімаючи угору кільце з ключами. — Мені просто захотілося побачити єдинорога, бо я не міг собі уявити, як це єдиноріг примудрився піднятися сходами — мабуть, крила мав. А потім пан Гелоуглас показав мені Лицарські сходи — мені дуже сподобався ваш малюнок оленя, що біжить, пане Ройдон. Стражники про щось розмовляли. Я всього не зрозумів, але слово «einhorn» розчув і подумав, може, вони знають, де він і…

Метью взяв хлопця за плечі і присів поруч так, що їхні очі зустрілися.

— Ти знаєш, що вони зробили б з тобою, якби спіймали?

Мій чоловік був наляканий не менше за хлопця.

Джек кивнув.

— А хіба можливість побачити єдинорога варта того, що тебе поб’ють?

— Та мене ж били раніше. А того магічного звіра я ніколи не бачив. Бачив лише лева в імператорському звіринці. І дракона пані Ройдон. — Джек перелякано прикрив рота рукою.

— Ти й дракона бачив? Тоді Прага стала місцем, де всі охочі багато чого дізналися, — сказав Метью, підводячись і простягаючи руку. — Дай мені ключі. — Джек неохоче послухався. А Метью вклонився хлопцеві. — Я перед тобою в боргу, Джеку.

— Але ж я погано поводився і вчинив негарно, — прошепотів Джек. І почухав сідницю, немов уже отримавши від Метью неминучого прочухана.

— Я майже завжди вчиняю негарно, — визнав Метью. — Але в результаті ці негарні вчинки інколи обертаються на добро.

— Так, але вас за це ніхто не лупцює, — сказав Джек, намагаючись збагнути цей дивний світ, де дорослі чоловіки опиняються в боргу перед малими хлопцями, а його герой виявився не таким уже й бездоганним.

— Одного разу батько Метью побив його мечем. Я це сама бачила. — Дракон у моїх грудях схвально затріпотів крилами. — А потім збив його з ніг і наступив на нього ногою.

— Тоді він має бути здоровенним, як імператорський ведмідь Сикстус, — зазначив Джек, приголомшений думкою про те, що хтось здатен впоратися з Метью.

— Він дійсно здоровенний, — рикнув Метью, як ведмідь, про якого йшла мова. — А тепер — спати. Негайно.

— Але ж я спритний і прудкий, — запротестував малий. — Я зможу дістати ту книгу для пані Ройдон так, що мене ніхто не помітить.

— І я теж так зможу, хлопче, — пообіцяв Метью.

Метью з Гелоугласом повернулися з палацу всі в крові, грязюці та сажі, але з Ешмолом-782 в руках.

— Ти дістав його! — скрикнула я. Ми з Енні чекали їх на першому поверсі. При собі ми вже мали невеличкі торбочки з усім необхідним для подорожі.

Метью підняв обкладинку.

— Перші три сторінки щезли.

Книга, яка лише кілька годин тому була цілісною, зазнала каліцтва, і слова знову гасали сторінками туди-сюди. Я замислила провести пальцями по літерах та символах, коли отримаю в розпорядження книжку, щоб визначити їх значення. Але тепер це було неможливо. Щойно мої пальці торкнулися сторінки, як слова кинулися врозсип.