Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 154

— Ти маєш бути вдома, Діано, — сказав Метью, стаючи на повен зріст.

— Я саме там, де маю бути, дякую за підказку. — Я рушила до свого чоловіка. — Жага крові та опій — погана комбінація, Метью. Скільки їхньої крові ти випив? — Лантух на підлозі заворушився.

— Я тут, Крістофере, — гукнув Габбард. — Тобі вже ніхто не заподіє лиха.

Від полегшення Марлоу розплакався, здригаючись від ридань.

— Бедлам розташований поза межами Лондона, Габбарде, — холодно мовив Метью. — Ти — поза межами своєї юрисдикції, а Кіт — поза межами твого захисту.

— Знову він за своє, — з досадою кинув Гелоуглас і рвучко зачинив двері перед носом отетерілого Слефорда. — Замкни! — гаркнув він крізь деревину, підкріпивши свій наказ гулким ударом кулака.

Щойно зачувши скреготіння металевого механізму, Луїза скочила на ноги, брязнувши ланцюгами на ногах та руках. Один із ланцюгів тріснув, і я аж підскочила з переляку, коли його порвані ланки дзвякнули об підлогу. Коридором прокотився співчутливий грюкіт ланцюгів.

— Тільки не мою кров, тільки не мою кров, тільки не мою кров, — заторохтіла Луїза. І втиснулася в стіну. Коли я зустрілася з нею поглядом, вона запхикала й відвернулася. — Згинь, привиде. Мені вже колись довелося помирати, тому я не боюся таких фантомів, як ти.

— Замовкни. — Метью не крикнув, а просто гучно сказав, але у замкненому просторі цей наказ гримнув так, що всі ми аж попідскакували.

— Пити хочеться, — хрипко каркнула Луїза. — Будь ласка, Метью.

Під стіною щось капало. І з кожним звуком упалої краплі тіло Луїзи сіпалося. Хтось підвісив біля неї за роги голову оленя зі скляними виряченими очима. Із перерізаної шиї стікала кров, крапля за краплею, і падала на підлогу неподалік, але ланцюги не пускали Луїзу.

— Припини мучити її! — скрикнула я, роблячи крок уперед, але рука Гелоугласа зупинила мене.

— Я не можу дозволити вам устрявати, тітонько, — твердо сказав він. — Метью має рацію: це не ваша справа.

— Гелоугласе. — Метью застережливо похитав головою. Гелоуглас відпустив моє передпліччя і обережно поглянув на свого дядька.

— Що ж, добре. Тоді я відповім на ваше перше запитання, тітонько. Метью попив якраз достатньо Кітової крові, щоб його хвороблива жага знову розпалилася. Коли будете з ним говорити, вам може стати у пригоді ось це. — Гелоуглас кинув мені ножа. Я навіть не поворухнулася, щоб його впіймати, і він із брязкотом упав на кам’яну підлогу.

— Проблема не лише в твоїй хворобі, Метью. — Переступивши через лезо, я підійшла до нього так близько, що краї моїх спідниць торкалися його чобіт. — Дозволь отцю Габбарду оглянути Кіта.

— Ні, — відповів Метью, і вираз його обличчя був невблаганним.

— Що б подумав Джек, побачивши тебе в такому стані? — Я вирішила тиснути на почуття провини, щоб привести Метью до тями. — Ти — його герой. А герої не мучать своїх друзів і членів своєї родини.

— Вони намагалися вбити тебе! — гаркнув Метью, і його крик луною заскакав у тісному просторі кімнати.

— Вони показилися від опію та алкоголю. Жоден із них навіть не усвідомлював, що робить, — парирувала я. — Як, до речі, і ти в своєму нинішньому стані.

— Не намагайся себе обдурити. Вони прекрасно розуміли й усвідомлювали, що роблять. Кіт усував перешкоду до свого щастя, і на всіх інших йому було наплювати. Луїза ж піддалася черговому нападу жорстокості, якими насолоджувалася від самого дня свого сотворіння. — Метью пригладив пальцями волосся. — Я чудово усвідомлюю, що роблю.

— Так, ти караєш самого себе. Ти переконаний, що біологія — це доля, що це назавжди, принаймні коли йдеться про твою жагу крові. І в результаті думаєш, що ти — такий самий, як Луїза та Кіт. Просто ще один схиблений. Я прохала тебе припинити заперечення власних інстинктів, Метью, щоб не перетворитися на їхнього раба.

Коли я зробила крок до сестри Метью, вона цього разу кинулася на мене, плюючись та скрегочучи зубами.

— Ось чого ти найбільше боїшся в своєму майбутньому: що тебе опустять до стану тварини, яка, прикута до стіни, чекає на чергове — і цілком заслужене — покарання. — Я знову підійшла до нього і схопила за плечі. — Ти ж не такий, Метью. І ніколи таким не був.

— Я вже казав тобі не раз, що не слід мене романтизувати, — різко заперечив він. І поволі відвів свої очі від моїх, але все одно я встигла помітити в них розпач.

— Попереджаєш мене заради мого ж блага — ти це хочеш сказати? Іще раз намагаєшся довести мені, що не вартий любові? — Метью стояв, міцно притиснувши руки до тулуба. Я взяла їх і поклала долонями на мій живіт. — Потримайся за своє дитя, поглянь мені в очі й скажи і собі, і мені — чи є у цієї історії інший кінець.

Як і в ту ніч, коли я чекала, поки він наважиться прокусити мою вену, час розтягнувся до безконечності — то Метью боровся сам із собою. І зараз, як і тоді, я нічого не могла вдіяти, щоб прискорити цей процес і допомогти йому обрати між життям та смертю. Він мав вхопитися за тонку ниточку надії без моєї допомоги.

— Не знаю, — нарешті зізнався він. — Колись я знав, що кохання між вампіром та відьмою — це неправильно. Я не сумнівався, що чотири види істотно відрізняються один від одного. Я спокійно ставився до загибелі відьом, якщо вампіри та демони залишалися жити. — Його зіниці й досі затемняли очі, але в них уже проглянула чітко видима зелено-блакитна скалочка. — Я запевнив себе, що божевілля серед демонів та захворювання серед вампірів з’явилися відносно недавно, але тепер, дивлячись на Луїзу та Кіта…

— Ти не знаєш, — тихо сказала я. — І ніхто з нас не знає. Це — лячна перспектива. Але ми маємо вірити в майбутнє, Метью. Я не хочу, щоб наші діти народжувалися і зростали під тією самою чорною тінню, боячись і ненавидячи самих себе.

Я замовкла, чекаючи, що він і далі заперечуватиме мені. Але Метью теж мовчав.

— Нехай твоєю сестрою займеться Гелоуглас. Дозволь Габбарду допомогти Кіту. І спробуй простити їх.

— Вери не прощають так швидко й легко, як теплокровні, — хрипко сказав Гелоуглас. — Ви не можете просити його про це. Принаймні зараз.

— Метью сам тебе про це просив, — зауважила я.

— Еге ж, але я відказав йому, що найкраще, на що він може сподіватися, це що я з часом забуду. Тож не просіть від Метью більшого, ніж він може дати, тітонько. Він сам собі господар і вашої допомоги не потребує. — У голосі Гелоугласа відчувалося застереження.

— Мені хотілося б забути, відьмо, — манірно сказала Луїза, наче роблячи вибір між тканинами для свого нового плаття. І махнула рукою. — Усе оце. Скористайся своєю магією і зроби так, щоб оцей кошмар якнайшвидше зник.

Я мала змогу це зробити. Я бачила ниті, що поєднували її з Бедламом, із Метью та зі мною. Та хоча мені й не хотілося мучити Луїзу, я була налаштована не настільки миролюбно, щоб відпустити її з миром.

— Ні, Луїзо, — сказала я. — Ти довіку запам’ятаєш Гринвіч, мене і навіть те, як ти завдала болю своєму братові Метью. Пам’ять про це і стане тобі тюрмою, а не оці стіни. — Я обернулася до Гелоугласа. — Потурбуйтеся, щоб вона не становила загрози ані собі, ані кому-небудь іншому, перед тим як випустити її.

— Так, вона залишиться під наглядом, — пообіцяв Гелоуглас. — Звідси Луїза вирушить туди, куди пошле її Філіп. Після того, що вона скоїла, мій дідо більше не відпустить її у мандри.

— Скажи їм, Метью! — благально скрикнула Луїза. — Ти ж розумієш, як це жахливо, коли оці… оця гидота повзає у тебе в голові! Я їх терпіти не можу! — І рукою, закованою в пута, вона смикнула себе за волосся.

— А Кіт? — спитав Гелоуглас. — Ти певен, що хочеш залишити його під наглядом Габбарда, Метью? Я знаю, що Хенкок із радістю б його спекався.

— Він — креатура Габбарда, а не моя, — рішуче сказав Метью. — І мені абсолютно байдуже, що з ним станеться.

— Те, що я зробив, я зробив це через любов до… — почав був Кіт.

— Ти зробив це через ненависть, — відрізав Метью, повертаючись спиною до свого найкращого друга.

— Отче Габбард, — гукнула я, коли він кинувся забирати свого підопічного. — Учинок Кіта у Гринвічі буде забутий, якщо все те, що тут трапилося, залишиться в цих стінах.